"З серця, що трісло, дух втілюється в серця, що б'ються, і кінчає розпочату дорогу".
(З епітафій).
Дорога його poзпочалась 9-го і скінчилась 13 березня. Ці дати для нас незабутні. Перша — спільна з Шевченком, друга — справді зловіща. В цей день перестало битись серце людини, що вміла бути "цілим чоловіком".
Дорога його життя вийшла стежечкою з Гадинковець, з учительської хати, з культурними і літературними зацікавленнями. Покотилась крізь стаіниславівську гімназію, де були живі традиції громад, через університет в Чернівцях, на вільнішій для українців землі, в зеленій, прекрасній Буковині. На Велику Україну забігав не тільки серцем — був там і на могилі Шевченка, і на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві, знайомився з людьми, що вміли жертенно кохати Україну і запалювати своєю любов'ю інших. Доба шукань нових доріг, для інших людей повна трагізму, проминула у нього без великих потрясень, завдяки його прекрасній, людяний вдачі, довірливій до людей, а заразом сторожкій та здібній відрізнити правду від брехні. Для нього, всеукраїнця — ніщо, щo українське, не було чуже. Він вирішив все бути на сторожі там, де кується доля рідного народу, на якому б то не було клаптику, своєї чи чужої землі, де тільки живе гурт людей не тільки з укpаїнською мовою, але і з українським серцем. Те серце не раз могло бути прикрите чужим військовий одностроєм, чужою партійного наклейкою, могло бути замасковане або заплямлене наклепом чи непорозумінням. Але Василь Сімович був не тільки учителем, що вчив дітей по семінаріях, вояків по таборах, студентів у вищих школах. Він був поетом, хоч від писання віршів щиро відпекувався. Але все таки він був поетом у почуваннях. Він мав дар дивитися і бачити глибше і дальше та відкривати невидне для звичайного людського ока. Він умів, як поет, вчуватися інтенсивніше, вмів нacтpoювати струни своєї душі на кожний звук українського серця — радісний і сумний, розпачливий і придавлений. Вмів розуміти і невисказане слово і знав мову мовчання.
Слово в нього, прекрасного мовознавця, звучало все тепло і сердечно. Бо любив він те слова і плекав, і знав "особисто" як людину. Знав його icтopію та умовини, серед яких воно розвивалося. Він любив старовинні слова — архаїзми, поважав їx, як премудрих, древніх дідів. Вказував на них у Шевченка, у його найглибших думах. Любив самотників, що час до часу з'являлися у поетів, щоб висказати якусь найінтимнішу думку. Слову "недосвіт" у Шевченка присвятив навіть цілу невеличку студію. Вибачливо ставився до задиркуватих новотворів молодих поетів, але насторожено слідив, котрий з них життєздатний, а котрий скоро загине. І чужих слів не викидав "без пардону", але давав змогу вростися і зжитися з часом у новій родині, уважаючи, щоб не розпаношились як борзабогатьки. Своє слово ученого, популяризатора, промовця, шліфував, витончував, збагачував, вивчаючи масу з живого слова цілої України, з народньої творчости та літературних пам’ятників. Працював над перекладами і мріяв, як добрий знаваць і любитель клясичмої грецької літератури, про такі вершини для нашої літератури, що виростала в одній добі на її традиціях. Захоплювався і клясичною західноевропейською літературою та від молодих літ мріяв про велике видавництво перекладної літератури на українську мову. Підбирав для цього людей і тішився кожним новим почином.
Отим своїм витонченим, ясним словом писав праці граматичні, літературні, писав біографії Шевченка і Франка, статті про українських поетів, багато вступів до pізниx видань, peцeнзій. Його редакторську працю мабуть можна буде порівняти з працею І. Франка на цьому полі. Видавав Шевченка, Франка, прекрасну книжечку Лесі Українки "Відгуки" та її листи до О. Маковея з теплими і щирими спогадами. Дуже живу участь брав у працях над 25-томовим виданням творів І. Франка в 1941 р., а теперішня його праця в Українськім Видавництві просто неоціненна. Річники "Життя і Знання", що виходили за його редакцією, тішилися щирою симпатією читачів і довго будуть узором редакторської праці.
Оця його редакторська і видавнича діяльність позволяла йому глибше вживатися в твopчість кожного письменника, а його незвичайна пам'яті всмоктувала не тільки в мозок, але й у кров найкращі їх кличі, які він переміняв у чин. Його милий, теплий голос давав йому змогу ширити ці думки і ці кличі між тисячі людей. Але навіть його прадездатність та услужливість не потрапили йому забрати часу на дружні товариські зв'язки, на громадську працю серед різних шарів суспільности, різного віку, різних вдач і характерів. Taкий мав уже талант. Таким він буде жити в пам'яті тих, що його знали і любили, таким перейде у майбутнє.
Пригадую: субота, 10. ІІІ. Бібліотека б. Товаpиcтвa iм. Шевченка, де майже щоденно Покійний заходив. Чомусь утомлений, алe заєдно трудиться — помагає іншим. Прийшов визичити збірники мелодій для свого братанича-композитора Романа Сімовича. Зговорились про новий збірник наукових праць, що його приготовляє Український Університет у Празі. Він збірається післати там свою працю про правопис-латинку. — А про Франка? — питаю. — Це залишаю до посмертного видання — жapтyє він, а в очах вогники. Сам у те не вірить. — Поспішайте видати самому, бо в нас посмертних видань не люблять. Це "шпаргалологія" — жартую. — Maєтe прикладів безліч. Франко найбільш клясичний. — Франко! Це що інше! А в менe приятелі, дружин, родина — вони подбають. — Це все сказано було поважно і з такою вірою, що мені стало моторошно і чомусь серце зубожіло. Але новий жарт затер прикре вражіння.
Чи справді з черця, що трісло, дух переливається (втілюється) в серця, що б'ються і кінчає розпочату дорогу?
І знову бачу я: велика авля університету у Львові. Молоді по береги. На стіні величезний портрет Шевченка, прибраний квіттям і слова йoго пламенні, розвішані кличами. А на трибуні — Він, що також уродився 9-го березня і також дістав від долі в дарунку велике серце і великий дар слова. І падають слова, як іскри — про Поета, Великого Страдальця, великого своєю безмежною любов’ю до своєї нещасної Батьківщини, України, до її людей, замучених, прибитих. Слово займається вогнем, запалює молодь, будить непохитність, вірy, запал. Очі горять... в залі тихо-тихо, тільки пробуджені серця б'ються.
"З серця, що палало, дух переливався в серця, що розгорялись і горів одним великим полум'ям".
А врешті. Врешті я відвідала його. Жалувала дорогого йому часу й не навідувалась раніше. Лежить на ліжку й усміхається, як все, своєю доброю усмішкою у кутиках уст. У нього в руках пучок рясту і мініятюрний "Кобзар", а коло його постелі бігає довірливо, без тривоги перед смертю, чорнооке маленьке дівчатко та своєю дитячою усмішкою лагодить біль і жаль заплаканих приятелів. Це дитина мовознавця-еміґранта, що знайшла притулок у його гостинній хаті. Оцей перший ряст і ця дитина — це символ. Це віра непохитна, що
"з серця, що трісло, дух переллється в серця, що ще живі б’ються, і житиме вічно".
[Краківські вісті, 23.03.1944]