На п’яту річницю завершення Революції гідності редакція Z опублікувала декілька текстів, присвячених Майданові, але одну з опрацьованих тем зумисне не порушувала в дні скорботи. Втім, залишити цю тему без уваги не є можливим, тому тепер, по якомусь часі після поминальних днів, ми повертаємося до публікації.
Одразу до суті. До списку Героїв Небесної сотні потрапило кілька людей, які не мають стосунку до подій на Майдані. За п’ять років офіційні установи не провели повноцінної верифікації списку, попри те, що понад сотню осіб удостоєно найвищого державного звання «Героя України» (посмертно). Держава в своїй політиці історичної пам’яті досі не відповіла на питання, хто саме є для нас Небесною сотнею, і хто – героєм. В той же час, здійснення верифікації є не просто потребою, а обов’язком.
«Це болить»
«…Хто йому дав право визначати, хто праведно загинув, хто неправедно загинув? Розумієте? Один Бог, хто знає. Я вас прошу, не чіпайте того питання. Нас воно болить», – каже чоловік, тримаючи в руках папку зі світлинами, сфотографованими 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській. На цих фото – син. У той «чорний четвер» його застрелили наверху вулиці, навпроти виходу з метро «Хрещатик».
«В мене син загинув 20-го числа, вбитий кулею в лоб біля барикади на Інститутській. Все доведено. В мене є всі дані, відео, навіть видно, хто стріляв», – каже батько. Він обурюється, звинувачує нас у тому, що прагнемо сенсації і шукаємо найтемніший ракурс для написання статті.
Ми розмовляємо з батьком після публічної презентації проекту Меморіалу Небесній сотні. Чоловік виступає проти пропонованого меморіального комплексу, воліючи залишити на Інститутській все, як є – з тим самим ландшафтом, бруківкою. В такому ж вигляді, як на фотографіях з його папки. Це важка зустріч. І дійсно важка тема для розмови з батьком. Хоча ми жодним чином не ставимо під сумнів обставини смерті сина і намагаємося висловлювати питання в максимально коректній формі (чи можлива верифікація списку? яким є ставлення родин Небесної сотні до статті журналіста Юрія Бутусова, котрий першим наважився публічно порушити питання?), розмова не складається. Чоловік просить припинити.
«Минуло вже п’ять років, не треба чіплятися до того, що вже не потрібне. Лишіть у спокої. Це болить. Не треба, то вже пізно», – категорично відповідає батько.
Портрети загиблих народного меморіалу Небесній сотні на Інститутській
«Завдання історії»
Рік тому, в березні 2018-го, український журналіст Юрій Бутусов опублікував на сайті Цензор.НЕТ авторську колонку «86, а не 107: скільки Героїв України слід увічнити в Музеї Небесної сотні?».
Згідно з інформацією, отриманою Бутусовим із правоохоронних органів, частина в цьому списку – випадкові прізвища. «Насамперед, це дані з офіційних джерел, – пояснює Бутусов у коментарі Z. – По кожному випадку вивчалися обставини загибелі, слідчі перевіряли: які свідки, які матеріали, хто винен. Іще якась частина визначена завдяки незалежним розслідуванням. Факти встановлено, всі знахідки можна обґрунтувати», – каже він.
Приводом для появи Юрієвої публікації стало завершення конкурсу проектів Національного меморіального комплексу Революції гідності. Згідно з офіційними вимогами до конкурсних проектів, меморіал мусив би використовувати «іменну» меморіалізацію Небесної сотні. Нагадаємо, на конкурсі перемогла робота архітекторок Ірини Волинець та Марії Процик, котра передбачає встановлення на вулиці Інститутській стели зі 107-ма прізвищами загиблих та символічне висаджування 107 декоративних лип.
Юрій Бутусов вважав, що його текст породить дискусію про те, хто дійсно вартий увічнення як герой Майдану. «Це завдання для історії, – пояснює мотиви пан Юрій. – Не треба нагромаджувати міфів. Не треба йти радянським шляхом. Історія має бути достовірною наукою».
Перша корекція
В історії списку Небесної сотні був прецедент виключення людини із мартирологу.
32-річний В’ячеслав Ворона помер унаслідок важких травм голови у березні 2014 року після того, як 22 лютого 2014 року його побили в одному зі «спальних» районів Києва. На підставі інформації, отриманої від приятелів В’ячеслава, волонтери Майдану внесли чоловіка до списку загиблих як жертву «тітушків».
У травні 2015 року суд виніс вирок у справі вбивства Ворони. Правоохоронці встановили, що чоловік помер унаслідок бійки, спричиненої побутовим конфліктом у комп’ютерному клубі. Суд присудив убивці 8 років в’язниці.
Частину вулиці Інститутської у 2015 році перейменували на Алею героїв Небесної сотні
Кримінальна справа виглядала досить просто. Підозрюваного затримали через два дні після смерті жертви. Досудове розслідування в короткі терміни встановило обставини злочину й особистий мотив убивці. Незважаючи на очевидність доказової бази, у листопаді 2014 року Ворону включили до списку з 99 осіб, удостоєних Президентом звання «Героя України» (посмертно). Лише після того, як указ глави держави став публічним, історія цієї конкретної події стала об’єктом суспільного зацікавлення.
У грудні 2014 року телеканал СТБ опублікував розгорнутий відеосюжет, у котрому довів непричетність Ворони до Майдану. В Адміністрації Президента розвели руками. «Очевидно, що такі справи мають бути ретельно перевірені. Треба, щоб всі обставини були представлені, було проведене слідство, було судове засідання – і вже тоді на розгляд суду такі речі мають виноситись», – сказав тодішній заступник голови АП Ростислав Павленко.
Українське законодавство не передбачає відкликання звання «Герой України».
Від Майдану до Донбасу
Список Героїв Небесної сотні охоплює імена, котрі загинули у досить широкому часовому відрізку, не обмеженому лише тривалістю Революції гідності: мартиролог включає людей, котрі померли через кілька днів чи тижнів після Майдану. Подібно, цей список не обмежений локацією самого Майдану. Переважно саме в тих випадках, коли людина гинула по завершенні революції і за межами протестних локацій, розслідування обставин смерті є найбільш складним.
Юрій Бутусов, систематизуючи інформацію з розслідувань, поділив офіційний список на сім категорій.
Зокрема, він виділив у окрему категорію жертв «русской вєсни», котрі першими полягли на Донеччині у березні-квітні 2014 року: Юрія Дяковського, Юрія Поправку, Володимира Рибака, Дмитра Чернявського. На той момент їхні смерті трактували як продовження втрат Майдану, хоча сьогодні очевидно, що хлопці стали першими жертвами вже війни.
До окремої категорії потрапив журналіст проросійської газети «Вєсті» В’ячеслав Веремій, замордований «тітушками».
Акція "Промені гідності" над Інститутською
Згідно з інформацією Юрія Бутусова, сімох осіб слід ідентифікувати як учасників революції, котрі померли внаслідок не пов’язаних із участю в протестах причин.
Ще вісім осіб (зокрема, й Ворона) – це громадяни, котрі не були учасниками революції й померли з різних причин, не пов’язаних із революцією.
«Встановлено кілька померлих, загибель яких жодним чином не пов’язана з діями міліції, – розповідає Бутусов. – Самогубство: помер на Майдані. Ще один випадок, теж на Майдані: причину навіть не хочу казати… Навіщо їх записувати в герої? Це приниження вчинку тих, хто йшов під кулі. Вибачте, я не можу до цього байдуже ставитися», – пояснює Юрій.
Генеральна прокуратура відмовила редакції Z в доступі до інформації про результати розслідування цих найменш досліджених і найменш описаних епізодів. У відповіді на наш запит Генпрокуратура повідомила, що ці відомості «відносяться до таємниці слідства», і «надати її (інформацію, – Z) немає можливості».
З огляду на те, що прокуратура виявилася скутою процесуальними (чи якимись іншими) обмеженнями, нам доводиться послуговуватися інакшими, дотичними джерелами інформації.
У перші роки після Революції велику увагу до розслідувань злочинів, вчинених взимку 2013–2014 років, проявляло Управління ООН з прав людини в особі Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. В звіті місії за 2016 рік йдеться: «Згідно з Генеральної прокуратурою, причинно-наслідковий зв'язок між протидією урядом протестним акціям на Майдані та загибеллю 17 осіб (всі чоловіки) не встановлено; […] точні обставини смерті сімох осіб та їхній зв'язок з подіями на Майдані не встановлені».
Фахівці ООН використали в доповіді інакшу категоризацію, ніж Цензор.НЕТ. Поза тим, і моніторингова місія, і Бутусов висловили однакові сумніви щодо 15 прізвищ.
Голова місії ООН Фіона Фрейзер під час презентації доповіді
Декотрі ремарки зі звіту місії: «помер від переохолодження, не пов’язаного з протестами», «помер від гнійної пневмонії», «померла від анафілактичного шоку, викликаного ін’єкцією знеболювального для лікування порізу на руці, якого вона зазнала на польовій кухні на Майдані».
«Ми не маємо морального права»
…Ми розмовляємо з жінкою, котра втратила чоловіка 20 лютого 2014 року на Інститутській. Чоловікові вистрелили в груди – він не мав шансів вижити.
Питання про верифікацію списку Героїв Небесної сотні не збурює в нашій співрозмовниці негативних емоцій. Вдова вважає, що заради майбутніх поколінь було би правильно розвідати, хто і за яких обставин загинув.
Водночас наша співрозмовниця відкидає питання про те, чи родини могли би ініціювати верифікацію списку самотужки. На її думку, це справа лише правоохоронців. «Є прокуратура, є слідчі органи. Визначати, хто має бути, а хто не має бути, хто де загинув… Ми не маємо ні морального, ні якогось іншого права казати, що це герой, бо він був тут, а цей був там, тому він не герой. Будь-хто, але точно не родини», – заявляє вона.
Акція з паперовими янголами біля меморіалу
Іноді здається, що їхню спільноту можна назвати не «родини», а «родина».
Боротьба за покарання винуватців, боротьба за увічнення пам’яті, безконечні й виснажливі суди, слідство, побутово-матеріальні проблеми, потреба співчуття – багатьох між собою поєднав передусім спільний п’ятирічний досвід. Те, що сталося п’ять років тому, опинилося на іншій сторінці. Болючій, але іншій.
Вдова героя зізнається: у минулі роки було настільки багато клопотів, «що родини лише зараз починають вивчати, хто яке місце мав під час подій Революції гідності».
Указ
Акції, проведені на першу річницю початку Революції гідності, стали одним із найбільш резонансних епізодів боротьби родин Небесної сотні за власні права. Того дня, 21 листопада 2014 року, біля народного меморіалу на вулиці Інститутській зібрався пікет. Люди намагалися освистати Президента. Сім’ї зустрілися думками з Петром Порошенком, вимагаючи визнання для загиблих, правосуддя для злочинців і підтримки для себе.
В кінці важкого дня прес-служба Президента повідомила: голова держави вирішив вручити звання «Героя України» всім із Небесної сотні. Того ж дня, 21 листопада, з’явився відповідний указ.
Z намагався дізнатися в Адміністрації Президента подробиці підготовки указу. Департамент державних нагород АП повідомив, що документи готували в передбачений процедурою спосіб, на підставі подань від Київської та обласних державних адміністрацій.
Отримана з АП відповідь означає, що Банкова за один день встигла: прийняти вольове рішення про потребу нагороджень, домовилася із державними адміністраціями про офіційні подання, оформила відповідний указ. Без верифікації. Без вивчення матеріалів справ. Під тиском вулиці.
Пікет біля народного меморіалу Небесної сотні 21 листопада 2014 року
Загалом, 21 листопада 2014 року Президент присвоїв звання «Герой України» 99 особам. У наступні роки список поповнився ще сімома людьми. Також двоє осіб отримали Орден Героїв Небесної сотні. Отже, загалом державними орденами удостоєно 108 осіб саме як загиблих учасників революції.
Згідно з інформацією, котру редакція Z отримала від Міністерства соціальної політики, до реєстру осіб, сім’ї котрих мають право на отримання одноразової грошової допомоги від держави, ввійшло 108 прізвищ. Станом на лютий 2019 року 106 родин отримали виплату в повному розмірі (1 млн грн), 2 родини – частково.
Прізвище Ворони зі списку вилучили.
«Ми багато сперечалися»
Володимир Бондарчук втратив тата вранці 20 лютого. Батько виносив поранених на Інститутській. Сергія Бондарчука смертельно поранило кулею під Жовтневим палацом…
Пан Володимир очолює громадську організацію «Родина героїв Небесної сотні». Він запевняє: середовище родин і правоохоронці провели не одну зустріч на тему розслідування смертей на Майдані. Під час зустрічей порушували також питання відповідності списків.
«Є багато думок, – каже Бондарчук у коментарі Z. – За ці роки на цю тему багато сперечалися; спілкувалися і з парамедиками, і з пораненими... У Юрія Бутусова є власна думка, в мене теж є власна думка – в кожного з причетних є власні думки, хто має бути в Небесній сотні. На цей момент держава визначила, кого вважати достойним, причетним до Революції гідності», – зазначає голова організації.
Володимир Бондарчук під час протесту під судом
Двоє джерел теж повідомили у розмовах із Z: зацікавлені сторони дійсно проводили дискусії на тему верифікації списку. Про це нам повідомив, зокрема, директор Музею Революції гідності Ігор Пошивайло та один із адвокатів родин, котрий побажав зберегти анонімність (адвокат відмовився коментувати цю тему, вважаючи, що публічні обговорення можуть кинути тінь на всю Небесну сотню).
Зі слів Володимира Бондарчука, первісний список складали на підставі інформації від майданівських волонтерських організацій. Серед організацій він згадує про спільноту «Євромайдан SOS» і Раду сотників Майдану.
«Держава в особі правоохоронних органів якраз мала з’ясувати ці моменти, – відповідає Бондарчук. – Такі висновки мусить робити, власне, або Генеральна прокуратура, або компетентний орган, який проводив досудове розслідування – про те, є причетність до Революції гідності чи ні. Я не відкидаю такої можливості (уточнення списку)», – каже Бондарчук.
Попри те, що декілька співрозмовників заявили Z про очікування останнього слова від органів слідства, самі правоохоронні відомства залишилися якось осторонь процесу.
Для прикладу, Кабінет Міністрів іще в 2014 році прийняв постанову «Про соціальний захист членів сімей осіб, смерть яких пов'язана з участю в масових акціях протесту...», котрою передбачив, що перелік родин із правом на державну компенсацію затверджуватиме Міністерство соціальної політики за погодженням із Міністерством охорони здоров'я та Генеральною прокуратурою. Штука, звісно, не в самих компенсаціях, а в механізмі верифікації. Z вдалося з'ясувати, що Генеральну прокуратуру залучили до цього процесу лише з 11 січня 2018 року.
Отже, на момент присвоєння звань «Героїв України» прокуратура цими питаннями не опікувалася. Зрештою, досвід Ворони, котрого нагородили при заарештованому вже вбивці, це підтверджує.
Між революцією і війною
У розмові з Володимиром Бондарчуком ми переходимо до конкретніших прикладів. Починаємо з найменш контроверсійних історій. Чи обґрунтовано триматися концепції, що Дяковський, Поправка, Рибак і Чернявський належать до Небесної сотні? Вони, поза сумнівом, герої – та чому б не вшановувати їх як перших жертв українсько-російської війни на Донбасі?
Бондарчук відповідає: всі четверо підтримували Майдан, брали участь у протестах; Дяковський отримав поранення під час сутичок в Києві. «Однозначно, ці люди заслуговували на нагородження», – зазначає голова організації.
Володимир Рибак під час акції патріотів на Донеччині
З його слів, присвоєння «Героїв» чотирьом загиблим на Донбасі допомогло забезпечити сім’ї належною підтримкою і розв’язати їхні соціальні проблеми.
«Коли батьки, рідні хлопців прийшли до нас, була така ситуація, що їх "до війни" зараховувати ніхто не хотів. Ніхто не виділив окремий історичний відрізок, розташований між війною і революцією. Власне через те, що вони були тісно пов’язані з Революцією гідності, ми й вважали, що зробити так буде правильно. Можливо, комусь здається, що це було неправильно… Держава мусила їх відзначити. Вони достойні того, аби називатися Небесною сотнею», – відповідає Бондарчук.
З тяжким серцем
Складніше дискутувати про ті летальні випадки, коли медики діагностували ненасильницькі причини смерті: ішемічну хворобу серця тощо.
«Наведу приклад: газові отруєння, – пояснює Бондарчук. – Довести причинно-наслідковий зв'язок дуже важко. У нас є громадська організація, котра відстоює права постраждалих на Майдані. Під її опікою приблизно 60 осіб, які зазнали шкоди для здоров’я через отруєння і використання невідомих хімічних речовин на Майдані. Експертиза, дослідження – пройти цей шлях дуже непросто».
Продовжуючи сказане Володимиром, ми згадаємо про двох героїв, загиблих 18 лютого 2014 року – Якова Зайка та Антоніну Дворянець. Кожен, хто стежив за Майданом, пам’ятає ті страшні кадри з Інститутської – бездиханні тіла на мішках барикади після штурму силовиків... Згідно з інформацією зі звіту місії ООН, клінічною причиною смертей Зайка та Дворянець була серцева недостатність, коли ж очевидно, що вони померли саме внаслідок насильства.
Ще складніше – говорити про ті летальні випадки, коли жертви самі спричинилися до ускладнення стану здоров’я, ігноруючи потребу звернутися до медиків. Згідно з інформацією, отриманою Z від одного з волонтерських середовищ, таких випадків було кілька (як і раніше, ми не називаємо прізвищ).
З одного боку, ці померлі ніби й міцно пов’язані з історією Майдану, з іншого – чи слід їх вшановувати як героїв? Загалом питання про те, кого залишити у Небесній сотні – вже не просто правоохоронне, а й морально-філософське. Чи вшановувати всіх жертв? Чи винятково тих, хто загинув у протистояннях, в мучеництві, від куль, ударів, катувань?
Мати В'ячеслава Веремія на судовому засіданні
За п’ять минулих років Українська держава вимушено набула великого досвіду в політиці пам’яті та вшанувань. Кожен воїн, полеглий на Донбасі, удостоюється почестей, незалежно від причин смерті. При цім командування чітко ідентифікує втрати бойові і небойові. Частина загиблих представляється до державних нагород за проявлену мужність. І лише виняткові отримують звання «Героя України».
Музей потребує правди
«Небесна сотня асоціюється з конкретними подіями в конкретних місцях, – каже редактор сайту Юрій Бутусов. – На Інститутській загинуло 48 людей, під час подій 18-19 лютого – 30 осіб, було ще десяток загиблих при інших обставинах… Я не проти того, щоб поминали пам'ять кожного – просто не розумію, чому державі слід героїзувати тих, хто загинув не на Майдані і не під час цих страшних подій? Треба цінувати конкретний подвиг конкретних людей».
Він підкреслює: у складеному ним списку є й люди, котрі не мають жодного стосунку до Майдану.
«Звичайно, цей список уже є фактом, велика кількість вже отримала звання "Героя України", – продовжує Бутусов. – Але давайте зробимо так, щоби хоча б музей був історичним. Музей вимагає правди, за визначенням», – закликає він.
Володимир Бондарчук каже, що в організації не ділять «майданівців» на тих, хто загинув героїчно, а хто ні. «Є дійсно різні випадки. Але формально ми виходимо з того, чи є докази безпосередньої участі в Майдані, постійно висловленої позиції. А хто загинув героїчно чи не героїчно – нехай визначає народ», – відповідає Бондарчук.
Взимку на Інститутській встановили загорожу для початку робіт зі зведення музею
Уже насамкінець розмови пан Бондарчук визнає: деякі питання дійсно відкриті. «Наскільки мені відомо, декілька людей загинули, але щодо їхньої причетності до революції розслідування триває. Зате є ще кілька людей [з-поза списку], в яких зв'язок простежується. Тому, можливо, список буде коригуватися – але лише за результатами розслідування», – резюмує Володимир.
«Виберут мі чужі люде…»
Наостанок згадаймо собі контекст подій п’ятирічної давнини. Контекст має значення, оскільки загальні суспільні настрої вплинули на формування списку саме в той спосіб, яким він дійшов до нас.
…Труни проходять через майдан Незалежності. Достовірної інформації про число загиблих нема. Довіра до офіційних даних, котрі публікують МВС чи Мінздоров’я – відсутня.
На цьому тлі поширюються чутки про загибель десятків «майданівців» у згорілому Будинку профспілок. Люди запитують у соцмережах, як звати того, кого безголовим пронесли під будівлею Верховної Ради 18 лютого (насправді цей чоловік вижив, просто в нього задерся комір куртки)? Вважалося, що жертв мусило бути набагато більше. Немовби їх і так не було занадто багато…
У списку пропалих безвісти на момент втечі Януковича було приблизно 350 осіб. Багато людей, котрі впродовж тієї зими втрачали зв'язок із близькими, телефонували до волонтерів на «гарячу лінію», вважаючи, що ланцюжок міг довести до Майдану.
Вдова героя, про котру ми згадували вище, каже: деякі родичі дійсно не мали ніякої інформації про своїх близьких на Майдані. Але декотрі родичі, вірогідно, просто не могли змиритися з втратами, тому намагалися раціоналізувати смерті близьких, шукаючи прив’язку до протестів.
«Якщо чесно, я навіть про свого чоловіка не все знаю. Він був три місяці на Майдані – я весь цей період прослідкувати не можу, – каже вона. – Але, можливо, ці люди були на Майдані раніше, і це є така реакція післямайданівська: що він поїхав і там загинув».
Звісно, все це вартувало перевіряти на початках… Але одним із факторів, котрий зумовив безкритичне ставлення до списку Небесної сотні, виявилася надмірно емоційна й недостатньо раціональна реакція суспільства. Той самий фактор зумовив і квапливість із присвоєнням сотні звань «Героя України».
Меморіал із Інститутської на початках, 2014 рік
Ще однією причиною – на жаль, досі актуальною – залишається недостатній інтерес суспільства до встановлення правди про події на Майдані. Не просто на рівні гасла «Чому не сидять убивці?», а на рівні конкретних справ. Бо що може означати теза, котра стверджує, що в Будинку профспілок загинули десятки людей – а вряди-годи вона виникає й нині? А вона означає те, що автори подібних думок досі не поцікавилися, якими є офіційні дані. Не поцікавилися, як звати тих людей, які дійсно згоріли в Профспілках. Відтак, ця оповідь – не лише про помилки, а й про неувагу до історії.
Захист історії виявився справою дуже складною. Виклики, проблеми, відповідальність зростають.
Як приклад, у момент появи цієї публікації прокуратура і Музей Майдану перебувають у стані конфлікту: правоохоронці досі ще не завершили слідчих експериментів на Інститутській, а «музейники» прагнуть якнайшвидше розпочати зведення меморіального комплексу. У вівторок, 19 березня, частина родин Небесної сотні оприлюднила заяву, в котрій виступила проти висаджування суцільного парку біля місць розстрілів, вимагаючи зберегти ландшафт із бруківкою. При тому всьому ми стоїмо перед перспективою приходу до влади людини, котра не має з Майданом жодної спільної історії. А минуло лише п’ять років. Минуло вже п’ять років.
КОМЕНТАР
Директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної сотні — Музею Революції гідності
Ігор ПОШИВАЙЛО:
– Я ставлюся до цієї проблеми досить виважено. Надання статусу героїв Небесної сотні, присвоєння звань «Героя України» відбувалося в певних історичних умовах – складних умовах, коли влада мусила реагувати на біль і трагедію, коли мусила вживати заходи. Був суспільний тиск.
Я не знаю критеріїв, за якими затверджувався перелік. Спершу було 108 осіб – зараз 107. Наскільки мені відомо, зараз біля десятка осіб розглядаються в прокуратурі [на підтвердження у причетності до Майдану]. Є список місії ООН, де написана історія, своєрідне розслідування загибелі цих людей. З іншого боку, я розумію, що цей список неповний і він може поповнитися новими іменами. Все залежить від результатів офіційного розслідування. Яких на сьогодні немає.
Це не є, не було і не буде компетенцією музею – визначати, хто справді загинув, дійсно відстоюючи ідеали Майдану, а хто опинився там випадково. Процес іде, він триває. Думаю, заради історичної справедливості ця тема мусить привести до якогось обговорення, логічного висновку. Простої відповіді немає. З емоційної точки зору, ми розуміємо, що це дуже тяжко.
Щодо музею, то ми будемо відштовхуватися передусім від офіційної версії. Але дозволятимемо певні дискусії на цю тему, не залишаючись у полі стереотипному або офіційному.
