Як ми знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в північно-східнім напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну. В околиці Ярослава уступається вона з правого боку Сяну на лівий й іде відси на вододіл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш менш лінія середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лінію, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейні Нарева він стрічається з білоруською кольонізацією, що займає тепер полудневу частину німанського басейна.
Вже сама фіґура сієї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, зі слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофінованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тіла. Очевидно, що кольонізація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусіла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й розповсюднювалась річними долинами. Само собою також ясно, що теперішні українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонізації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонізації в тім напрямі ми не знаємо, а коли вона давнійша, то мусіла бути давнійшне значнійша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалі, винародовлюється тут на мішаних територіях, в тіснійшій стичности з переважною чужою кольонізацією.
Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останних десятиліть, бачимо, що на західній граничній лінії Українці помалу польщаться: їх приріст звичайно далеко менший, ніж приріст Поляків, і певна частина їх держиться ще по традиції "руської віри", але національність уже стратила.
А процес сей тягнувся віками.
Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV. в., бо тут була польська держава, а перевага Руси передтим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсіди був аґресивним, де стрічався з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонізацію, а православна віра пере важно не виходила за границі оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонізаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давних часів (уже в XІ. в.), а її місце займала не велика, але все не безслідна кольонізація польська та німецька.
Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сій польсько-українській границі Русь мусіла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности.
І ми дійсно знайдемо в історичних жерелах цілий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілейовані громади міські й сільські відтісняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або "перероблені" з православних церков перетягають її на католицтво; закривання православних церков тягне за собою католичення і польщення і т. д.
Деякі факти ведуть нас так далеко в глибину польської кольонізації, що се на перший початок здається неімовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на евангелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV. в.). В сусіднім Цмельові (за Вислою) переховалася традиція про руську церкву, а в фундаційнім привілею 1505 р.; надаючи сьому місточку німецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і руські. — Люблин ще в XVI.—XVIII. в. був одним з визначних огнищ православія і уважався питоменним руським містом. На початку XVI. в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднійші православні святині, дає і "на церков стятого Спаса" в Люблині 5 кіп, а під час брацького руху при кінці XVІ. в. (1594) по ініціятиві "мещан релии закону светого греческого" заведено в Люблині при сій церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминалися між иншими забраними уніятами "монастира і церкви в Люблині". Канонік Красінський († 1612), описуючи границі Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia), між руськими округами згадує Люблинщину. На Україні, під час розбудження національної свідомости в середині XVII. в., "руську" землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а "Ляхів" відгрожувався загнати за Вислу, що тут має значити етноґрафічну польську границю. В проєктах розділу Польщі 1657 р. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Німана): очевидно се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли.
При світлі сих фактів у зовсім иншім світлі стають перед нами походи в Польщу Володимира Великого і вічні короводи західних українських князів з Польщею: богато української землі, а ще більше — землі з мішаною людністю зіставилося за границями Руської держави, або прилучалося до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгині Оди (кінець X. в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та "руські землі, що протягаються аж по Краків", і по всякій імовірности се була Русь не тільки політична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнійшим етноґрафічним границям.
Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослаблення українського елєменту на заході, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова українська кольонізація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближалася навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонізації сперся з нею на вододілах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонізація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тоді — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінці тільки неужиточна гірська країна зісталася міцно в українських руках.
[Република, 16.03.1919]
16.03.1919