(Імпровізація).

 

Мусій Петрович справді чарівна людина. В його товаристві швидко губиться почуття часу й оточення. Кому доводилося з ним близько стикатися, той назавсіди запам'ятав сивий, кручений оселедець на голові, довгі й товсті запорізькі вуса, теплий і водночас проникливий погляд великих, сталевих очей.

 

Але годі собі уявити образ Мусія Петровича без бандури. Коли її нема в його рухах, то перед вами звичайна, сіра людина, до того ще й стара. Ось чому на посаді він зовсім нецікавий, непривабливий. Там ви маєте справу зі звичайним залізничником-телеграфістом Олексієнком, який говорить тільки завчені речення: "Прошу! Що завгодно? Візьміть, будь ласка, заплатіть стільки то".

 

І все. На тому починається й кінчається вишколена ще за царату людина в футлярі, тобто у спеціяльній формі за бюрком, яка далі невеликого службового віконця не повинна дивитися.

 

Сам Myсій Олексієнко ненавидить свою службу, але вона дає змогу існувати йому та його родині. Отже, треба миритися.

 

Дійсно по людськи мій добрий знайомий почуває себе лише вдома, а особливо на свята, коли досить часу для дозвілля. Тоді він одягне чисту, вишиту полтавськими хрестиками сорочку, натягне широкі, ніби Чорне море, штани, взує блискучі хромові чоботи та й затягне під власний супровід:

 

Взяв би я бандуру та й заграв, що знав...

 

А Олексієнко знає дуже багато цікавих річей про нашу минувшину. Слухаєш його і просто дивуєшся, звідки то взялися в нього стільки пісень, легенд, правдивих оповідань?

 

Особливо ж добре розуміється він на Шевченковій добі, захоплюється нею сам, захоплює й інших.

 

А тому, що старий Олексієнко живе в зеленому Ромен-місті, над стрімкою Сулою, де невмирущому Кобзареві поставлено перший пам'ятник, щось з його оповідань безперечно варте уваги.

 

— Чому саме роменці, а ніхто інший, спромоглися спорудити перший пам'ятник?

 

— Багато говорити, та мало слухати — махне у відповідь Олексієнко, але розмови не припиняє.

 

— Cпитайте краще, чому я став бандуристом? Не знаєте? Ото ж і воно!

 

Чували, мабуть, що в Ромні, в навколишніх містах і селах, свого часу побував Tаpас Шевченко? Тут він пізнався з різними людьми. Серед них було досить поганців, але й порядних назбиралось чимало. Новим друзям поет не раз у затишку під розлогими деревами грав на бандурі, співаючи свої сумні думи. Вибираючись у дальші мандри, на спогад про себе одному роменському знайомому він подарував власну бандуру. Через треті руки вона в спадщину попала й мені.

 

Ну, як, скажіть, одержавши такий скарб, не скористатись з нього по справжньому? Ось чому й пісню ніби про мене складено:

 

Через ту бандуру бандуристом став...

 

Але, що я? Тільки зберігаю коштовну річ. Це зробив би кожний на моєму місці. До справи вона має відношення між иншим. Пам’ятник же створив Іван Петрович Кавалерідзе.

 

— Звідки він?

 

— З села Блотниця!

 

— А чому там усі селяни мають кавказькі прізвища?

 

— Не знаєте? Ото ж бo і є. Перш, ніж розуміти, як це так роменчани поетові перший пам’ятник збудували, треба знати, що нас єднає з ним, повагом зауважив мій співбесідник.

 

— Та не тягніть, Мусію Петровичу, а розкажіть, вам же все відомо! — зачинаю припрошувати його.

 

— Все та не все, проте дещо цікавого чув на своєму віку. Маєте час, можу і вам розповісти.

 

У великому дідичівському дворі бенкетували цілу ніч. Гурми гостей снoвигали по численних залях, вздовж широкої, дрібними камінцями посипаної липової алеї. З розчинених вікон далеко навкруги неслися звуки військової трубної оркестри. Скільки тут зібралось людей, годі перелічити. Та всім було що їсти, пити, знаходились місця для танців, гри в карти, чи просто для сальонних розмов. Кому ж хотілося свіжого повітря, виходив з будинку й відразу потрапляв у чудовий парк. На дворі стояла, освітлена місячним сяйвом, тиха, тепла, словом — чудова українська ніч.

 

Відомий на всю Полтавщину дідич давав той бенкет у честь приїзду Тараса Шевченка. Запросини прийняла всі місцева верхівка. Молодий тоді поет мав нагоду швидко обізнатися з буттям своїх земляків-аристократів. І треба одверто сказати, далеко не все почуте й побачене тут прийшло йому до вподоби.

 

Багато гостей із шкіри лізло, щоб показатися петербуржцями, в десятий піт вганяли себе, намагаючись так-сяк розмовляти московською, або французькою мовами. Чимало з приявних побоювалося, щоб поет не зарахував їх до провінціялів і тому вдавали з себе столичних "фартів".

 

Правда, говорили й рідною мовою, особливо старші пані та панове. Біля них Шевченко переважно й сидів, слухаючи оповідань про життя і звичаї української шляхти.

 

Підчас однієї з таких бесід перед Шевченком на ввесь ріст, взявши високу шапку під пaxву лівої руки, виструнчився молодий, чорнявий старшина.

 

— А це що за птах? — подумав собі Шевченко, розглядаючи гострий ніс, довгий, з малинового оксамиту піджак, вузькі в обтяжку білі штани і шаблю, що спадала на підлогу...

 

— Сотник війська його імператорської величности, граф Яків де Бальмен, — перебиваючи поетoві міркування, випалив незнайомий.

 

Підвівшись, Шевченко чемно вклонився. Старшина зробив те ж саме.

 

— Ну, тепер я вас залишу обох, сподіваюсь, не знудьгуєте, — промовив господар, поспішаючи дограти перерваний віст.

 

— Месьє, же сюї пур вотр сервіс... *)

 

— Облиште! Моя рідна мова українська — негайно зауважив граф.

 

Молоді люди обмінялись міцним рукостисканням. Не зчулися, як проговорили цілу ніч. Що то була за розмова, ніхто не знає. Відомо, що вони розлучилися великими приятелями, пили на "ти", присягались до смерти дбати за єдину спільну справу.

 

Багато людей тоді дивувались щирому приятелюванню цих юних синів України. Що могло єднати колишнього кріпака з сином зукраїнізованого французького графського роду, який на Полтавщині знайшов собі другу батьківщину?

 

Таємницю відкрив сам Шевченко. Коли граф Яків де Бальмен загинув у бою з черкесами, поет присвятив його пам’яті свою поему "Кавказ". В ній він сказав (Мусій Олексієнко міцніше притиснув бандуру до грудей і затягнув сумним голосом):

 

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове любий! Не зa Україну,

А за її ката довелось пролить

Кpoв добру, нечорну; довелось запить

З московської чаші московську отруту...

 

Бачте, разом сподівалися вони боротися за Україну. Вийшло ж не так. Графа де Бальмена цар послав згинути за Росію на Кавказі, а Шевченка, після Кирило-Методіївського Братства, довго мучив на засланні.

 

*

 

Інакше на Кавказі повелося тому дідичеві, в якого бенкетував Шевченко, перебуваючи в Ромні. Той дослужився до генерала і на батьківщину повернувся з великою здобиччю. Серед здобичі привіз з собою як кріпаків молодих хлопців: грузин, вірменів, черкесів. Поодружував їх тут з українськими дівчатами й оселив у Блотниці, біля самого Ромна. В чергових поколіннях від того одруження залишились тільки кавказькі прізвища та запальна вдача. Все-ж інше є них — наше полтавське. Про Шевченка ж там кожна мала дитина знає, зокрема напам’ять читає його "Кавказ". І не тільки читають, а й свято вірять, що (тут в оповідання непомітно включається бандура):

 

— Ми віруєм Твоїй силі

І Слову живому:

Встане правда, встане воля..

 

Наш відомий мистець-різбар Іван Кавалерідзе народився в Блотниці, виховувався та вчився в Рoмні, де кожний кусок землі дише Шевченком. Любов до поета він, можна сказати, всмоктав з молоком матері.

 

Нepaз Кавалерідзе розмовляв зі мною, уважно оглядав бандуру Шевченка, слухав оповідання і пісні про нього. Ще студентом він мріяв про спорудження пам'ятника Кобзареві в Ромні. Спільників своїм мріям знайшов тут безліч. Довго не було в нас лише слушного моменту, щоб здійснити давно вже вирішену справу. Але, нарешті, ми обрали такий момент, яким не покористарались ні одно місто чи село в Україні.

 

— Пробачте, я вас не зовсім розумію!

 

— Кажете, не розумієте! А пригадуєте "Заповіт"? Це ж вам загадав Тарас:

 

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим, тихим словом.

 

— Коли ми будували пам'ятника Шевченкові, то не питали тоді дозволу ні в царської, ні в червоної Москви. Перший пам'ятник найбільшому нашому поетові поставили у Вільній Батьківщині пам'ятного 1918 року...

 

*

 

Я особисто нераз оглядав роменський пам'ятник Шевченка. Величезна, могутня постать поета, без шапки, в літньому одязі. Сидить він на скелі, глибоко замислений у свої думи і в той же час уважно спостерігає навколишній світ.

 

На жаль, не мав я нагоди познайомитися з автором пам'ятника, Іваном Кавалерідзе, але про його задум часто говорив з роменським актором Бондановичем, який позував мистцеві, і особливо з бандуристом Мусієм Олексієнком. Вони в один голос запевняли, що ідея пам'ятника полягає не тільки в зображенні вдачі Шевченка, а й символізує майбутнє нашої Батьківщини.

 

— В образі Шевченка Кавалерідзе відтворив усю українську націю, ввесь український нарід. — Уявіть тільки, — доводив мені старий бандурист, — коли б та постать підвелась зі скелі, випросталась на ввесь свій величезний зріст, розправила могутні плечі, показала металеву силу мозолистих рук!

 

— Тоді б... — бандура грає урочисто й радісно, їй у такт впевнено бренить пісня:

 

— І забудеться срамотня,

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України...

 

Мусій Петрович справді чарівна людина. В його товаристві швидко губиться почуття часу й оточення.

 

*) Пане, я до ваших послуг.

 

[Краківські вісті, 14.03.1944]

14.03.1944