В другий день Різдва прийшли до нас "в гості" Поляки. Щож робити? Годі не приймити, тим більше, що прийшли з далека, деякі аж з під самої Варшави, щоби лад зробити на українській землі з "українськими большевицькими бандами" в Галичині. І робили лад, забираючи по селах коні, корови, вози, збіжжа, а й людей, в місті-же нападаючи ночами на українські доми і томлячи спокійних і невинних людей вічними ревізіями. Ті ревізії то були собі найзвичайнійші бандицькі напади і грабіжі серед ночи. Жалуватися не було перед ким, бо все було роззвірене, горде, до безтями визиваюче, одним словом діявольське і злобне. Найприкрійше вражало і боліло се, що в місті "робили лад", т. є. переводили ревізії, бушували ночами, грозили, терроризували, арештували ґімназисти — сини жовківських таки, польських "обивателї", бувших австрійських урядників, учителів або міських ремісників та купців. Тим чином проти Українців всі ішли війною і сини і родичі, і військові і цивільні з табору Поляків, з виїмком хиба деяких менше шовіністичних і розумніших одиниць.
Такий стан тревав в Жовкві від середи 8. січня до неділі 12. січня, — рівно чотири доби. За ті чотири доби деякі з Українців пережили страшні хвилі.
В Глинську жінка тамошного пароха дістала кілька разів прикладом через плечі, паню Корольову, жінку повіт. держ. комісаря дра Мих. Короля, при життю держали штучними средствами лікарі. А що діялося по наших громадах в повіті, нехай розкажуть Сопошинці, Винничани, Смеречани, Мацошинці та инші громадяни, що нині лишилися без чобіт, без кожухів, без хліба і без інвентаря.
Українське слово виводило усіх Поляків з рівноваги.
"Ту nie umiesz po polsku?" — питали польські наїздники Миколу Саламаху, господаря зі Сопошина, коли казали йому до свого воза запрячи свої конї, висадити свого хову кормлену свиню, овес, то що з комори. Коли-ж ограблений до нитки господар сказав, що він Українець, тому по польськи говорити не вміє, почув: "czekajcie, my was niezadługo nauczymy".
(Конець буде).
[Република, 12.03.1919]
(Докінчення)
В неділю дня 12. січня якось під само полудне, коли народ вийшов з церкви, вели ринком під наїженими баґнетами о. Ст. Білинського. На ринку збилися були в купку жінки і дівчата і з слізми в очах супроводжали арештованого о. Білинського. Нечайно впало між них двох лєґіонерів і бючи прикладами жінки, горлали: "Czego się gapiecie, wy bydlęta przeklęte?!"
Кромі o. Білинського арештованих було кількадесяток Українців і Українок. З самого Смерекова пригнали до Жовкви 30—40 душ разом з місцевим душпастиром, о. Хрущем і його жінкою за те, бачите, що в селі Смерекові наша стежа зловила польську стежу. Зате терпіти мусіли безборонні селяни, селянки, священик тай його жінка. Тай ще щасливо, що на тім скінчилося. Поляки хотіли село спалити, лише інтервенції деяких одиниць вдалося ціле те село від огня спасти.
Поляки були майстрами від реквізиций. В Пилах — приміром — в Добросині та в Мацошині забрали усі майже коні, але форма реквізицій в кождій громаді була инша. В Мацошині оголошено: До 2 годин має станути 45 найкращих коней на майдані, инакше село згорить. Сталося по приказу. Поляки забрали 45 найкращих коней даром, не полишивши навіть поквітовання на се. Кромі сего у Євки Кардані видерли 2000 корон в сріблі, у війта Музики забрали 15 корців пшениці, 10 кірців вівса, у жінки з запазухи видерли 2000 кор., з доньки стягнули нові черевики і забрали з комори нове футро, у Івана Піха видерли поважну суму грошей і ограбили в білий день. В Пилах та Добросині забирали коні і відпродували назад тим самим властителям за 500, 600 а й 1000 кор., даючи таку посвідку: "N. N. uiścił za konia taksę 500, 600, 1000 kor. Zabrania się konia rekwirować". За якийсь часок приходили инші і коня таки забирали, іронізуючи та глузуючи з хлопа та з його квіта, що ним перед грабіжниками лєґітімувався. Фактом є, що в Сопошині Поляки так гуляли, що плач та зойк невіст, дітий та безборонного народа доходив до міста Жовкви, віддаленого 3 клм. дороги.
Тому не диво, що народ наш повитав наших жовнірів як героїв і спасителів, бо такого гнобителя як польський узброєний лєґіонер, він, український спокійний житель не бачив на своїй землі від часів нападу татарських орд.
[Република, 13.03.1919]