Уривок з роману, який вийде в квітні. Події 1938 року у Львові.
(для осіб, не знайомих з львівським балаком, пояснюю, що батяри ненаголошене "о" здебільшого вимовляли як "у"; пояснення деяких невідомих, може, слів львівського арґо можна знайти в примітках внизу)
Тієї ночі я плентався у звичному своєму хмільному стані через залізничний міст, повертаючись із Левандівки, з того найбільшого львівського задуп'я, де в одній зачучверілій кнайпі я просидів увесь вечір з кількома кумплями після добрячої кампи. Перед тим мені зателефонував Пурцель і сказав, щоб я поміг йому в одній справі. Я не міг відмовити, бо Пурцель теж ніколи мені не відмовляв. То був мій давній знайомий, фаховий батяр, який мав повагу серед злочинної братії і залюбки приєднувався до будь-якої бійки, не питаючи, хто за кого і чому. Коли мені треба було потрапити до такої мордовні, де мене ніхто не знав, я брав його з собою і тоді мав святий спокій.
Здибанку він призначив у шинку на Левандівці. Крім нього я побачив там Прецля, Цєпу, Ґіпса і Швелєра. Усі вони були моцними хлопами. Перші двоє працювали каменярами і клали бруківку. Ґіпс і Швелєр були нерозлучні, вони навіть мали свою маленьку крамничку на Левандівці, на вивісці якої красувалося «Ґіпс і Швелєр». Обоє були муровими, тримали з нами штаму і часто приєднувалися до різних акцій.
Цього разу сталася надзвичайна річ, бо Прецльову сестру Сяньку вхопили на вулиці і силоміць заволочили до борделю Казя Мархевки, поглумилися з неї та ще й побили так, що лежить тепер в лікарні.
– Нє, жиби вуна була дуже пурєдна, – казав Прецль, – але, срака-мутика, спучатку зґвалтувати, а потім писук наніц змаґлювати? Та шо то є?
Вирішено йти до борделю і влаштувати там рейвах, а заодно натовкти Казьові писок. То була доволі смілива затія, бо Казьо Мархевка був не простий собі хлоп, а мав свою банду, утримував зо три борделі і шинок, і зачепитися з ним було доволі ризиковано. Але такі трафунки, як з Прецльовою сестрою, траплялися раз-по-раз останнім часом. Поліція ради не давала, то залишалося взятися за те діло нам.
Я бачив, як хлопці ховали в кишені кастети, шкіряні палиці зі свинцем всередині й ножі, мені Пурцель дав рукавицю з залізними зазубреними насадками, і ми рушили, перед тим трохи закропившись.
Була зима, сніг тріщав під ногами. Бордель Казя містився в довгій, як стодола, хатині аж під лісом, куди навіть світло ліхтарів не сягало. Вже здалеку чути було п’яні крики, співи, музику, йшла забава.
– Памнітайте, – сказав Пурцель, – б’єму іну Казя і тогу, хто спаскудив Прецльуву сестру. Решта нас не цікавит. Хіба би хто сі прусив ду причастє.
На дверях стояв грубий Тоньо, який працював різником, а вечорами підробляв у Казя брамником.
– А шо то за кумпанія? – визвірився він. – Хто вас ту просив?
– Вступисі, Тоню, – промовив твердо Пурцель. – Бо...
– А бо шо? – їжився Тоньо.
– Бо дістанеш бобу. Нашу тобі то тре?
– Я? Бобу? – він розреготався. – Від вас?
Тут Пурцель зробив різкий гак лівицею і заїхав Тоньові в носа, ніс хряснув, юшка залила пику Тоня, але він обуритися не встиг, бо правиця Пурцеля вмастила його попід груди, і він зм'як, як лантух, з якого висипали пісок, а за мить уже лежав під порогом. Ми переступили через нього і увійшли всередину. Там крутилося в легкому танґу зо два десятки хлопів і дівчат, а сам Казьо сидів у кутку, закинувши ногу на ногу в чорних лискучих штиблєтах зі срібними пряжками, і курив дороге циґаро. Гіпс і Швелєр перекрили вихід і нікого не випускали, а як хтось дуже рвався на свіже повітря, то спочатку падав охляп на підлогу і витирав кров з писка. Пурцель відразу посунув до Казя, а ми з Прецлем і Цєпою робили йому дорогу, розкидаючи всіх, хто намагався нам перешкодити. Моя рукавиця показала себе якнайкраще, забарвившись юхою з двох писків.
Казьо вхопився рукою за кишеню, добуваючи пістолет, але Пурцель шпурнув кастетом і вибив йому зуба, а тоді зловив за руку. Прецль тим часом забрав пістолет, приклав його до голови Казя і запитав:
– Хто мою сестру нині змасакрував?
Казьо закашлявся, випльовуючи кров, і прохрипів:
– Ну, то вам, хлопаки, не минеться...
Він не встиг розвинути свою глибоку думку, бо Прецль його луснув по макітрі пістолетом.
– Кажи, курва, хто, бо будеш не лиш без зубів, але й без вух.
При цьому він зблиснув лезом бритви перед очима переляканого Казя.
– Його тут нема, – хрипів Казьо.
Цєпа підскочив до цьотки буфетової, вхопив її за кучеряві патли і вдарив писком об ляду з неприхованим задоволенням – аж чвакнуло.
– А ти знаєш, хто то був?
Цьотка заверещала на весь свій широкий писок, зайойкала і вибелькотіла:
– То сьліпий Льоньо!
Льоня називали сліпим, бо носив чорні окуляри, був кишеньковим злодієм і садистом. Жоден його візит до повії не закінчувався без мордобою. Але що він завше справно потім розплачувався, то всі ті його витівки залишалися «в родині». Але не цього разу.
– Де той Льоньо? – запитав Пурцель Казя.
Той хитав головою і булькотів щось невиразне. Прецль хотів його гаратнути ще раз, але Цєпа вже розбалакав цьотку, та сказала, що Льоньо зараз вглибині борделю в останній кімнаті відпочиває з їхньою курвою. Ми залишили Казя на Цєпу і метнулися туди. Застали Льоня якраз, коли він прав навідліг бідолашну дівку обома руками. Пурцель скинув його з ліжка, а Прецль почав мастити кастетом писок Льоня так, що зламав йому спочатку носа, потім вилиці й щелепи, за тим акуратно вибив усі зуби, а бритвою відчикрижив обидва вуха, загорнув їх в газету і сховав до кишені. Після цього Льоньо дуже вчасно втратив свідомість, бо Прецль мав на меті ще щось йому відрізати, хоча вже й так весь був запацьканий кров'ю, як замарстинівський різник. Дівка на ліжку стежила за тим усім не без утіхи і витирала сльози та кров з розбитого носа.
Повернувшись до Казя, Пурцель і промовив, нахилившись до його вуха:
– Жиби ти, Казю, запамнітав: ше раз якусь біню смикнеш з вулиці, я тубі пувтинаю все, шо нерівну стирчит. Ти то зрозумів? – Казьо кивнув, а Прецль показав йому Льоньові вуха. – І спалю всі твуї три бурделі.
Казьо витріщив баньки і скривився, бо ті вуха виглядала зовсім не апетитно.
– А чо чекати? – запитав Швелєр і вистрілив у нафтову лямпу, вона розлетілася, а палаюча нафта вилилася на підлогу.
Вогонь швидко почав охоплювати приміщення. Зчинилася паніка, всі кинулися до дверей і вікон. Ніхто не намагався гасити, хоча Казьо верещав, як недорізаний: «Воду! Воду!»
Пурцель висадив вікно, і ми вистрибнули на двір. З інших вікон теж вистрибували дівки та відвідувачі цього затишного закладу. Фактично пожежа найбільше бушувала в танцювальному залі, а туди, де були покої, добралася, коли вже всі звідки повтікали. Так що ніхто не загинув, все закінчилося щасливо і делікатно.
Була пізня ніч, коли я нарешті вирвався на волю з клоаки гріха і розпусти, ноги мої часом запліталися і слизькали на снігу, вітер кидав снігом до писка, але я вважав, що це дуже добра нагода витверезіти, й не шукав фіякра. Вдалині на мосту я побачив темну фігурку, вітер розвівав її волосся і шарпав поли плаща. Вона трималася за металеве поруччя і дивилася вниз, де виблискувала проти місяця сталева колія і танцювали осяяні ліхтарями сніжинки. Вдалині загуркотів паротяг, неспішно наближаючись до мосту. Ось фігурка почала спинатися на поруччя і навіть уже перекинула ногу, а паротяг усе гучніше пихкав паром. Я погано усвідомлював, що роблю, я просто побачив перед собою дівчину, яка хоче скочити з мосту під паротяг з вантажними вагонами, і кинувся навперейми. В мить, коли вона перекидала другу ногу, щоб стати на окрайку мосту поза перилами, я вхопив її і з такою силою смикнув на себе, що ми з нею повалилися в сніг, а в цей час потяг прогуркотів попід нами.
Вона виривалася, мов дика кішка, кричала і лаялася, кусала і дряпала, але я тримав її міцно, хоч з роздертої моєї губи стікала кров. Я відпустив її лише тоді, коли потяг зник за закрутом і знову настала тиша. А ми отако лежали в снігу на мосту, важко дихаючи. Вона перестала шарпатися і лише жалібно квилила, припавши до моїх грудей.
– Нащо? Нащо? – белькотіла вона, а я гладив її волосся і намагався заспокоїти.
– Як тебе звати?
– Аґнєшка... – тихо проказала вона.
Я поміг їй підвестися, вийняв з кишені пляшку горілки і влив їй до вуст. Вона випила й закашлялася, а тоді набрала жменю чистого снігу й закусила ним. Я не пив, з мене вже було досить. Її вродливе обличчя з розкуйовдженим волоссям здавалося мені янгольським. Я взяв її під руку й повів у бік міста. Вона йшла покірно і приречено, а я прикладав хустинку до роздертої губи і говорив:
– Якщо б дівчата кидалися з мосту через кожного негідника, то людство перестало б існувати.
– Звідки ви знаєте, що він негідник? – несміливим голосом запитала вона.
– Бо тільки негідник міг покинути таку красу.
Вона подивилася на мене здивовано і сказала:
– Я ніколи так про себе не думала.
– Тепер час від часу думайте. Де ви живете?
– Вже ніде, – зітхнула вона.
– Як то? Він викинув вас на вулицю без речей?
– Ні. Він просто одного дня зник. А я не маю чим платити за помешкання. Сьогодні мене виставили за двері. Речі я залишила в сторожа.
– Вам треба влаштуватися на роботу.
– Я нічого не вмію.
Її безпорадність мене зворушувала, вона скидалася на бездомного котика, якого хотілося пожаліти і приголубити.
– Бути кельнеркою не складно, – сказав я. – Будь-яка ресторація вас візьме. Їм вигідно наймати вродливих дівчат, щоб заманювати клієнтів. А там з кимось познайомитеся…
– І що? – поглянула на мене з посмішкою. – Нова пригода, нові страждання? Всі чоловіки негідники...
– Десь я вже це чув.
– Бо це правда. Що у вас із губою?
– Не впізнали своєї роботи?
– Це я роздерла? – промовила вона так жалібно, що мені захотілося, щоб вона мене ще кудись дряпнула.
– А хто ж?
Вона хутенько мене цьомкнула, облизалася і промовила:
– Пробачте. Я була в розпачі… – раптом сполошилася: – Куди ви мене ведете?
– Он дрімає дорожкар, сядемо до фіякра і поїдемо до мене.
– Ще чого! – спалахнула вона. – Я не повія.
– А я не сутенер. Завтра познайомлю вас із тим, хто вас влаштує на роботу.
– Але я не буду з вами спати. І з ним не буду.
– Ні, не будете.
Отак ми й познайомилися. Я постелив їй в покої і почув, як вона присуває до дверей фотель. Сам ліг в кабінеті на канапі і заснув, як хом’як. Вранці прокинувся від брязкоту начиння на кухні і запаху гречаної каші. Почувши, що встаю з канапи і вдягаюся, вона гукнула:
– Що? Нарешті прокинулися? Сніданок на столі.
Коли я прийшов на кухню, побачив перемитий посуд, а на столі парувала каша з молоком.
– О, – засміявся я. – А казали, що нічого не вмієте.
– Ну, кашу, то я ще зварю. Хоча вона трішки пригоріла. – Вона з осторогою стежила за тим, як я набираю ложкою кашу і кладу до вуст. – І як? Можна їсти? – запитала несміливо.
– Перша кляса, – відповів я, бо добре знав, що не приведи Господи коли-небудь покпити з кулінарної майстерності будь-якої жінки. Це ніколи не прощається, це вкарбовується в пам’ять навічно і буде не раз іще згадано.
Каша мала пригорілий присмак, але не настільки пригорілий, щоб її неможливо було їсти. Після сніданку я повів її до Гєня Збєжховського, хоч і не без жалю. Мені навіть здалося, що й вона б, можливо, охочіше в мене залишилася, але соромилася в цьому признатися, та все ж з надією поглядала і таємничо всміхалася, мовби провокуючи мене на якусь розмову, а заодно з успіхом демонструючи свій хист прибиральниці. Але мені тоді зовсім не баглося зачинати новий роман після ще не загоєного старого. Мені більше хотілося бути на самоті зі всіма своїми душевними болячками.
Гєньо, я й не сумнівався, відразу замерехтів крильцями, побачивши вродливу кралю, і зафонтанував безліччю ідей, куди б її можна було прилаштувати, відразу повідомивши про свої неймовірно широкі зв’язки в різних колах. Але я його хутко присадив, бо розумів, що Аґнєшка не тягне ані на телеграфістку, ані на редакційну секретарку, а найбільше хіба на продавчиню чи кельнерку. Так воно й сталося, Гєньо її того ж таки дня прилаштував у «Баґателю» на Рейтана. Ця кнайпа, що насправді називалася «Casino de Paris», славилася своєю давньою танцювальною залою, котра, однак, користувалася сумною славою. Хоч тут і відбувалися кабаретові виступи і тлумилися приїжджі відвідувачі, але повно було також небесних пташок і дочок Коринфу. Львів'яни називали цю кнайпу «Баґателя», а бар у її пивниці «Курвідолек». Мабуть, тому Аґнєшка там надовго не затрималася, бо Ройза Пінк, яка там урядувала, не потребувала цнотливих кельнерок. Відтоді ми з нею не бачилися. Аж до того дня, коли я завітав до «Варшави».
___________________
Змаґлювати – побити.
Кампа – бійка.
Муровий – надійний.
Штаму тримати – товаришувати.
Рейтана – вул. Курбаса.