Знання історичного та філософського тла надає цьому поколінню той різновид незалежності від упереджень, від якого страждає більшість вчених. Ця незалежність, cформована філософською інтуїцією, на мою думку, є тією ознакою, що відрізняє ремісника або спеціаліста від справжнього шукача правди.

Альберт Айнштайн, Лист до Роберта Торнтона, 1944

Хоча наука і філософія мають дуже тісні історичні зв’язки, вчені часто сприймають філософію як щось далеке і навіть антагоністичне до науки. Ми ж натомість стверджуємо, що філософія може важливо і продуктивно впливати на науку.

Ми ілюструємо цю думку трьома прикладами із різних сфер сучасного природознавства. Кожна з них опирається на найсучасніші наукові дослідження і вже визнана вченими як солідний внесок в науку. Ці та інші приклади показують, що філософія може бути корисною для науки принаймні у чотирьох формах: роз’яснення наукових концептів, критичної оцінки наукових гіпотез та методів, формулювання нових ідей та теорій, плекання діалогу між різними науками, а також між наукою і суспільством.

Концептуальне роз’яснення та стовбурові клітини

По-перше, філософія надає концептуальні роз’яснення. Такі роз’яснення не лише покращують точність і корисність наукових термінів, а й також провадять до нових експериментальних досліджень, оскільки вибір певних концептуальних рамок сильно обмежує те, як можна задумати та поставити науковий експеримент.

Чудовим прикладом може бути визначення стовбурових клітин. Філософія має довгу традицію визначення властивостей предмета. Засоби, які використовують у цій традиції, недавно застосували для визначення “стовбуровості”, тобто властивості, яка характеризує стовбурові клітини. Один з нас показав, що під оболонкою “стовбуровості” можуть існувати цілих чотири властивості. (1) Залежно від типу тканини, “стовбуровість” може бути категоричною (внутрішньою властивістю стовбурової клітини, незалежно від оточення), диспозиційною (внутрішньою властивістю стовбурової клітини, яку контролює мікросередовище), реляційною (набутою ознакою, яку нестовбуровим клітинам надає середовище) та системною властивістю (ознакою, що підтримується та контролюється на рівні усієї популяції клітин).

Дослідник стовбурових клітин та біології раку Ганс Клеверс зазначає, що цей філософський аналіз підкреслює важливі семантичні та концептуальні проблеми в онкології та біології стовбурових клітин. Він також зазначає, що цей аналіз вже готовий до застосування в експериментальних дослідженнях. (2) Справді, окрім концептуального роз’яснення, цей філософський аналіз має застосування в реальному житті, як це ілюструє випадок ракових стовбурових клітин в онкології.

Дослідження, яке має на меті розробку нових ліків, що вражають або ракові стовбурові клітини, або їхнє мікросередовище, власне, можуть опиратися на різні типи “стовбуровості”. Таким чином, вони можуть мати різний успіх залежно від типу раку. (1) Крім того, вони можуть не поширюватись на усі типи раку, оскільки теперішні стратегії не беруть до уваги “системну” дефініцію стовбуровості. Визначення “стовбуровості”, виявленої у кожної клітини й типу онкології, тому є корисним, що дозволяє спрямувати розвиток і вибір антиракових терапій. На практиці ці рамки зумовили вивчення стратегій лікування, які поєднують вражання внутрішніх властивостей ракових клітин, їхнього мікросередовища та імунних контрольних точок, щоб охопити усі можливі типи “стовбуровості”. (3)

Крім того, ці філософські рамки недавно застосували до іншої сфери — дослідження органоїдів. У системному перегляді експериментальних даних про органоїди Піколетт-д’Хабан та інші(4) охарактеризували формування органоїдів як диспозиційну властивість. Це дало їм підстави стверджувати, що для підвищення ефективності та відтворюваності продукування органоїдів, що є суттєвим викликом у цій сфері нині, дослідники потребують кращого розуміння внутрішньої складової диспозиційної властивості, на яку впливає мікросередовише. Щоб виокремити внутрішні властивості клітин, які мають таку схильність, ця група науковців тепер розробляє фунціональні геномні методи з високою пропускною здатністю, що дозволяють досліджувати роль практично будь-якого людського гена у формуванні органоїдів.

Імуногенність та мікробіом

Окрім здатності вносити ясність у наукові концепти, філософія може також ефективно критикувати наукові гіпотези і навіть відіграти роль у формулюванні нових, які піддаються емпіричній перевірці і можуть виконувати функцію передбачення. Наприклад, філософська критика моделі самостійності-несамостійності (self–nonself framework) (5) здійснила два основних внески в імунологію. По-перше, вона стала основою формулювання нової теоретичної моделі — перервної теорії імунітету (discontinuity theory of immunity), — яка доповнює попередні моделі “самостійності-несамостійності” та “небезпеки” й стверджує, що імунна система відповідає за раптові модифікації антигенних мотивів. (6) Ця теорія проливає світло на багато важливих імунологічних феноменів, зокрема автоімунні захворювання, імунні відповіді на ракові пухлини та імунологічну толерантність до хронічно виражених ліганд. Теорію перервності застосували до багатьох проблем в імунології, що допомогло, зокрема, відкрити вплив хемотерапевтичних агентів на імуномодуляцію раку та те, як NK-клітини постійно модифікують свій фенотип та функції, взаємодіючи зі своїми лігандами у спосіб, що забезпечує толерантність тіла до власних складових частин. (7) Теорія також дозволяє пояснити наслідки повторюваних вакцинацій в людей з імунодефіцитом (8) і пропонує динамічні математичні моделі імунної активації. Разом ці емпіричні оцінки ілюструють, як інспіровані філософією підходи можуть зумовити появу нових експериментів, що водночас стимулюють подальший розвиток досліджень.

По-друге, філософська критика разом з іншими підходами зробила свій внесок в ідею про те, що кожен організм — це далеко не генетично однорідна самість, а натомість симбіотична спільнота, яка приймає в себе і толерує багато зовнішніх агентів, зокрема бактерії та віруси, які імунна система розпізнає, але не знищує. (9) Дослідження симбіотичної інтеграції та імунної толерантності має далекосяжні наслідки для наших уявлень про те, з чого складається індивідуальний організм, який дедалі більше розглядають як складну екосистему, на чиї ключові функції, зокрема ріст, захист, відновлення та пізнання, впливають взаємодії між бактеріями. (9)

Вплив на когнітивні науки

Когнітивна нейронаука та дослідження пізнання є вражаючим прикладом глибокого і тривалого впливу філософії на науку. Як і у випадку з імунологією, філософи допомогли сформулювати впливові теорії та експерименти, дозволили започаткувати специфічні дослідницькі програми та зробили внесок у зміну парадигм. Але у цьому випадку масштаб набагато більший, ніж в імунології. Філософія зіграла ключову роль у відході від біхевіоризму на користь когнітивізму та комп’ютерної теорії у 1960-ті роки. Можливо, найвпливовішою була теорія модулярності розуму, яку запропонував Джеррі Фодор. Її вплив на теорії когнітивної архітектури важко перебільшити. Провідний когнітивний психолог Джеймс Рассел після смерті Фодора у 2017 році, віддаючи йому належне, стверджував у журналі Британського психологічного товариства, що “когнітивна еволюційна психологія ділиться на дві ери — до і після Фодора”. (10)

Теорія модулярності ґрунтується на ідеї, що ментальні феномени виникають із взаємодії багатьох окремих процесів, а не із одного недиференційованого. Під впливом відкриттів в експериментальній психології, лінгвістики Хомського і нових комп’ютерних теорій у філософії розуму Фодор стверджував, що людське пізнання локалізоване в наборі спеціалізованих модулів, які діляться на домен-специфічні, інформаційно замкнені модулі нижчого рівня та домен-загальну центральну систему вищого рівня, яка опрацьовує інформацію, що рухається лише вертикально вгору, а не вниз чи горизонтально (наприклад, між модулями). Він також сформулював строгі критерії модулярності. Модель Фодора досі встановлює критерії для емпіричних досліджень та теорії в багатьох сферах когнітивної науки та нейронауки, зокрема когнітивного розвитку, еволюційної психології, штучного інтелекту та когнітивної антропології.  (11, 12) Хоча цю теорію не раз переглядали та намагались спростувати, дослідники продовжують її використовувати, коригувати й дискутувати про її концептуальні знаряддя.

Філософія та наука разом використовують засоби логіки, концептуального аналізу та строгої аргументації. Однак філософи можуть оперувати цими знаряддями з певним ступенем свободи і теоретичного абстрагування, яких часто практикуючі науковці не можуть собі дозволити.

Задача на розуміння хибних переконань (false-belief task) є ще одним прикладом впливу філософії на когнітивні науки. Філософ Деніел Деннет був першим, хто сформулював базову логіку цього експерименту як ревізії тесту, що вже використовувався для оцінки теорії розуму — здатності приписувати ментальні стани собі та іншим. (13) Задача перевіряє здатність наділяти інших переконаннями, які сам учасник тесту вважає хибними. Її ключова ідея полягає в тому, що міркування про хибні переконання інших людей (на відміну від істинних) потребує здатності розуміти, що вони можуть мати ментальні репрезентації, які відрізняються як від наших власних, так і від того, що є насправді. (Прикладом цієї задачі є “тест Саллі і Енн”. Дитині показують дві ляльки — Саллі і Енн. Саллі має кошичок, а Енн коробочку. Дитина бачить, як Саллі кладе м’ячик у свій кошичок, а тоді виходить. Поки її немає, Енн виймає м’ячик з кошичка і кладе в коробочку. Коли Саллі повертається, дитину запитують, де вона шукатиме м’ячик. Проходження цього тесту вимагає розуміння, що ментальні репрезентації в інших можуть відрізнятися від наших власних і бути хибними. Діти до чотирьох років, а також діти з аутизмом, як правило, не можуть правильно пройти цей тест, — прим. перекл.). Її перше емпіричне застосування у статті 1983 року (14) “Думки про думки: репрезентація та обмежувальна функція хибних міркувань у розумінні малими дітьми обманювання” віддало належне внеску Деннета.

Задачі на розуміння хибних переконань стали рубіжною віхою у багатьох галузях когнітивістики та нейронауки, що зумовила появу далекосяжних застосувань і наслідків. Це, зокрема, тестування стадій когнітивного розвитку у дітей, дебатування про архітектуру людського пізнання та його масштаби, створення теорії розуму вищих приматів, концептуалізація аутизму як “сліпоти розуму” (погляд, згідно з яким складнощі у проходженні задачі пов’язані саме з цим розладом), а також визначення, які ділянки мозку відповідають за здатність моделювати зміст свідомості іншої людини. (15)

Філософія у сфері когнітивної науки допомогла також відсіяти проблемні та застарілі підходи й відкрити шлях для наукового поступу. Такі терміни, як розум, знання, свідомість та емоції, часто використовують у різних сферах без чіткого розуміння їхнього значення. (16) Інженерія штучного інтелекту, конструювання психологічних теорій про змінні ментальних станів та використання можливостей нейронауки для вивчення свідомості та емоцій потребують концептуальних знарядь самокритики та міждисциплінарного діалогу, тобто тих засобів, які може надати саме філософія.

Філософія та наукове знання

Ці приклади — далеко не єдині. В науках про життя філософська рефлексія відіграла важливу роль у дуже різних запитаннях, таких як еволюційний альтруїзм, (17) дебати про одиниці природного відбору, (18) конструювання “дерева життя”, (19) превалювання бактерій у біосфері, визначення гена та критична оцінка концепту вроджених мовних структур. (20) Аналогічно й у фізиці філософія пролила світло на багато фундаментальних питань, наприклад визначення поняття часу. Аналіз темпоральної незворотності Уво Прайса (21) та концепція замкнених темпоральних кривих Девіда Люїса (22) допомогли внести ясність у концептуальну плутанину, що існує у фізиці. (23)

Ці та багато інших підходів дають підстави розглядати філософію та науку в рамках єдиного континуумі. Філософія та наука разом використовують засоби логіки, концептуального аналізу та строгої аргументації. Однак філософи можуть оперувати цими знаряддями з певним ступенем свободи і теоретичного абстрагування, яких часто практикуючі науковці не можуть собі дозволити. Філософи, які належно обізнані в науці, можуть зробити суттєвий внесок у поступ науки на усіх етапах наукового процесу — від теорії до експерименту, як про це свідчать наведені приклади.

Але як на практиці полегшити взаємодію між наукою та філософією? На перший погляд, вирішення цієї проблеми може здаватися очевидним: кожна спільнота повинна зробити крок назустріч іншій. Однак помилкою буде вважати, що це легке завдання. Існує багато перешкод. Сьогодні чимало філософів нехтують наукою або не бачать важливості наукових даних для своєї роботи. Навіть серед філософів, які визнають пріоритет діалогу з науковцями, мало хто добре обізнаний в ділянці останніх наукових досліджень. Так само й мало науковців розглядають, які переваги їм можуть дати філософські здогадки. В сучасній науці наростає щораз більша спеціалізація й ставляться дедалі вищі вимоги до фінансування та результатів досліджень, тож лише невелика кількість науковців має час та можливість хоча б бути поверхнево ознайомленою з роботою, яку проводять філософи, не кажучи вже про те, щоб її читати.

Подолати ці розбіжності, на нашу думку, можуть дозволити декілька простих рекомендацій, які легко впровадити в життя. Відновлення зв’язку між наукою та філософією є більше бажаним та можливим на практиці, ніж це випливає із десятиліть розходження між ними.

i) Потрібно більше простору для філософії на наукових конференціях. Це є дуже простим способом для вчених отримати користь від філософських здогадок для власних досліджень. Крім того, дослідники можуть також брати участь у філософських конференціях, використовуючи, зокрема, зусилля таких організацій, як Міжнародне товариство з історії, філософії та соціальних досліджень в біології, Асоціація філософії науки, Товариство філософії науки на практиці.

ii) Слід запрошувати філософів у наукові лабораторії та департаменти. Це хороший спосіб (який вже досліджують окремі автори) для філософів ознайомитися з науковою роботою, а для вчених — отримати користь від філософської інтерпретації й загальніше ознайомитись із філософією. Це може бути найефективнішим способом допомогти філософії здійснити швидкий і конкретний вплив на науку.

iii) Потрібно спільно керувати роботою аспірантів. Спільне керівництво дисертаціями науковцем і філософом є чудовою нагодою стимулювати діалог між двома сферами. Це полегшить написання дисертацій, які були б як експериментально багатими, так і концептуально строгими, а також дозволить виховати наступне покоління філософів-науковців.

iv) Належить створити навчальну програму, яка містила б збалансований науково-філософський підхід. Такі програми вже існують в окремих країнах, а їхнє розширення повинне стати пріоритетом. Науковці почерпнули б з них перспективу, яка б краще підготували їх до викликів у сучасній науці, а філософи отримати б солідну базу з наукових знань. Такі збалансовані навчальні програми могли б містити клас з історії та філософії науки для вчених та науковий модуль для філософів.

v) Науковці та філософи повинні читати праці одне одного. Вивчення наукових праць є невід’ємною частиною філософії науки, але вивчення філософії може також стати великим джерелом натхнення для вчених, як це ілюструють наведені приклади. Скажімо, у дискусійних клубах могли б обговорювати як наукові, так і філософські ідеї. Таке спільне обговорення може стати хорошим способом інтегрувати філософію та науку.

vi) Потрібно створити нові секції в наукових журналах, присвячені філософським та концептуальним проблемам. Така стратегія є правильним і вагомим способом стверджувати, що філософська інтерпретація відбуватиметься паралельно з експериментальною роботою й що обидві ці сфери надихатимуть і збагачуватимуть одна одну. Це також дозволить зробити філософські роздуми більше видимими для наукової спільноти, порівняно з публікаціями в наукових журналах, які рідко читають науковці.

Ми сподіваємося, що ці практичні кроки здатні привести до певного ренесансу в інтеграції науки і філософії. Крім того, ми стверджуємо, що дотримання близького альянсу між ними навіть підсилить життєвість науки. Сучасна наука без філософії наштовхується на стіну, оскільки наплив даних призводить до труднощів в їхній інтерпретації, нехтує шириною та історією й дедалі більше дрібнитиме наукові субдисципліни, тоді як наголос лише на методах і емпіричних даних робитиме підготовку студентів дедалі мілкішою. Як писав Карл Воез, (24) “суспільство, яке дозволяє біології стати інженерною наукою, яке дозволяє науці змінювати живий світ, не намагаючись його зрозуміти, є небезпечним для самого себе”. Нам потрібне пожвавлення науки на усіх рівнях, одним із яких є повернення до переваг тісних зв’язків з філософією.

Посилання:

1. Laplane L (2016) Cancer Stem Cells: Philosophy and Therapies (Harvard Univ Press,Cambridge, MA). Google Scholar

2. Clevers H (2016) Cancer therapy: Defining stemness. Nature 534:176–177. Google Scholar

3. Bialkowski L, et al. (2018) Immune checkpoint blockade combined with IL-6 and TGF-β inhibition improves the therapeutic outcome of mRNA-based immunotherapy. Int J Cancer143:686–698. Google Scholar

4. Picollet-D’hahan N, Dolega ME, Freida D, Martin DK, Gidrol X (2017) Deciphering cell intrinsic properties: A key issue for robust organoid production. Trends Biotechnol 35:1035–1048. Google Scholar

5. Pradeu T, Carosella ED (2006) On the definition of a criterion of immunogenicity. Proc Natl Acad Sci USA 103:17858–17861. Abstract/FREE Full TextGoogle Scholar

6. Pradeu T, Jaeger S, Vivier E (2013) The speed of change: Towards a discontinuity theory of immunity? Nat Rev Immunol 13:764–769. CrossRefPubMedGoogle Scholar

7. Boudreau JE, Hsu KC (2018) Natural killer cell education and the response to infection and cancer therapy: Stay tuned. Trends Immunol 39:222–239. CrossRefPubMedGoogle Scholar

8. Rinaldi S, et al. (2014) Antibody but not memory B-cell responses are tuned-down in vertically HIV-1 infected children and young individuals being vaccinated yearly against influenza. Vaccine 32:657–663. CrossRefPubMedGoogle Scholar

9. McFall-Ngai M, et al. (2013) Animals in a bacterial world, a new imperative for the life sciences. Proc Natl Acad Sci USA 110:3229–3236. Abstract/FREE Full TextGoogle Scholar

10. Fodor JA (1983) Modularity of Mind: An Essay on Faculty Psychology (MIT Press, Cambridge, MA). Google Scholar

11. Barrett HC, Kurzban R (2006) Modularity in cognition: Framing the debate. Psychol Rev113:628–647. CrossRefPubMedGoogle Scholar

12. Kanwisher N (2000) Domain specificity in face perception. Nat Neurosci 3:759–763. CrossRefPubMedGoogle Scholar

13. Dennett DC (1978) Beliefs about beliefs. Behav Brain Sci 1:568–570. CrossRefGoogle Scholar

14. Wimmer H, Perner J (1983) Beliefs about beliefs: Representation and constraining function of wrong beliefs in young children’s understanding of deception. Cognition 13:103–128. CrossRefPubMedGoogle Scholar

15. Frith U, Frith CD (2003) Development and neurophysiology of mentalizing. Philos Trans R Soc Lond B Biol Sci 358:459–473. CrossRefPubMedGoogle Scholar

16. Adolphs R (2018) The Neuroscience of Emotion: A New Synthesis (Princeton Univ Press,Princeton). Google Scholar

17. Sober E, Wilson DS (1998) Unto Others: The Evolution and Psychology of Unselfish Behavior(Harvard Univ Press, Cambridge, MA). Google Scholar

18. Okasha S (2006) Evolution and the Levels of Selection (Oxford Univ Press, London). Google Scholar

19. Koonin EV (2011) The Logic of Chance: The Nature and Origin of Biological Evolution (FT Press,Upper Saddle River, NJ), 1st Ed. Google Scholar

20. Mameli M, Bateson P (2006) Innateness and the sciences. Biol Philos 21:155–188. CrossRefGoogle Scholar

21. Price H (1996) Time’s Arrow and Archimede’s Point: Philosophical Reflections on Time and Physics (Oxford Univ Press, London). Google Scholar

22. Lewis D (1976) The paradoxes of time travel. Am Philos Q 13:145–152. Google Scholar

23. Rovelli C (2018) Physics needs philosophy. Philosophy needs physics. Found Phys 48:481–491. Google Scholar

24. Woese CR (2004) A new biology for a new century. Microbiol Mol Biol Rev 68:173–186. Abstract/FREE Full TextGoogle Scholar

Lucie Laplane, Paolo Mantovani, Ralph Adolphs, Hasok Chang, Alberto Mantovani, Margaret McFall-Ngai, Carlo Rovelli, Elliott Sober, and Thomas Pradeu
Opinion: Why science needs philosophy
PNAS, 5/03/2019
Зреферував Є. Л.