СТАНІСЛАВУ ЄЖИ ЛЕЦУ ВИПОВНИЛОСЯ 110 РОКІВ
Сьогодні минає 110-літній ювілей великого галицького поета і афориста Станіслава Єжи Леца. Галичина була його фізичною і духовною батьківщиною, місцем сили і джерелом натхнення. Проте коріння думки Леца сягали значно ширше у ґрунт людської цивілізації, а на дереві його творчості виросли плоди, смачні й корисні для усього людства. Галичина вкотре відпустила у світ своє талановите дитя, і її люблячий син не зрадив матері.
Сьогодні ми знову повертаємося до його життєпису, тим разом скориставшись книжкою докторки гуманітарних наук, редакторки й видавчині Лідії Коської «Лец. Автобіографія слова», яка побачила світ 2016 року в Варшаві у видавництві Єврейського історичного інституту (Kośka Lidia. Lec: Autobiografia słowa. – Warszawa: ŻIH im. E. Ringelbluma, 2015. – 780 s.). Її авторка, краківська дослідниця творчості Леца і найкраща знавчиня його архівів і творчої спадщини, а також син поета Томаш де Туш-Лец і директорка краківського Павільйону Чапського Аґнєшка Косінська перебуватимуть у Львові 20–22 березня. У співпраці з львівською громадською організацією «Львів – місто літератури ЮНЕСКО» ми вирішили відзначити ювілей поета саме у ці дні. Річ у тому, що у 1909 році майбутній поет народився на Пурім. Це свято єврейського календаря, установлене на згадку про порятунок перських євреїв від винищення Аманом, улюбленцем перського царя Ахашвероша (Ксенркса) у V ст. до н.е. – веселий празник, сповнений жартів і непоміркованого споживання алкоголю, так би мовити "професійний" празник пересмішників і комедіантів (мовою їдиш їх називали "лец", що свідчить про саме такий фах предків поета). Відтак у родині чергові ювілеї Леца при житті і по смерті відзначали власне на свято Пурім (у 2019 році воно, з уваги на рухомість єврейського календаря, припадає на 20 березня), а не в відповідні дні григоріанського календаря. Отож 110-у річницю з дня народження С.Є.Леца вирішено відзначити у Львові власне за цим принципом. Підготована виставка (один із постерів пропонуємо увазі читачів), а також низка меморіальних лекцій, презентацій, дискусій, читань тощо – стежте за анонсами у ФБ і медіях.
Лідія Коська, 2018
Станіслав Єжи де Туш-Лец (Stanisław Jerzy de Tusch-Letz), який публікував свої твори під літературним ім’ям Станіслав Єжи Лец (Stanisław Jerzy Lec) народився 6 березня 1909 року у Львові у будинку на перехресті вул. Францисканської (тепер Короленка) і Кармелітської (тепер «Просвіти»). Тоді будинок був приписаний до Францисканської, проте сучасна його адреса «Просвіти», 8. Факт його народження був занотований у «Geburtsbuch des israelitischen Matrikenbezirkes Lemberg Jahrhang 1909», S. 72 («Книга реєстрації народжень юдейської громади Львівської метричної округи на 1909 рік», с. 72).
Станіслав Єжи був пізньою дитиною: батьки – Аделя (в дівоцтві – де Сафрін, de Safrin) і Бенон де Туш-Лец побралися ще 1898 року. Тато майбутнього поета керував «фактурною касою» – підприємством, яке надавало бухгалтерські і банківсько-рахункові послуги, воно містилося за адресою 3 Травня (тепер Січових Стрільців), 4. Серед клієнтів «фактурної каси» був також імператорський двір у Відні, за що Бенон Лец отримав титул барона де Туша. Дід поета по матері Якуб Сафрін був землевласником у Чернівцях, прадід Герш Вайсґлас, почесний громадянин і імперський радник, володів маєтками на Буковині. Дитинство майбутнього поета минуло переважно у родинному маєтку Шершенівці на межі Галичини та Буковини, пізніше землі Леців були розділені між Польщею та Румунією.
Наш герой належав до нащадків того покоління, яке за словами його родича, станіславівського драматурга, поета і режисера Горація Сафріна, «зважилося порвати із лисячою шапкою і традиційним халатом, натомість із недбалістю британського дипломата носило достойний, обшитий шовком сурдут і чорний, блискучий циліндр». Алгоритм долі покоління Леца інший його сучасник, блискучий соціолог і культуролог Александер Герц, описав наступним чином: покоління дідів зосереджувалося на практичних учинках, пов’язаних із майновими операціями, покоління батьків мало уже розлогі інтелектуальні та мистецькі інтереси, натомість онук сам уже «був літератором, митцем, іноді офіцером, а іноді соціалістичним чи комуністичним діячем, і зазвичай уже потерпав від безгрошів’я».
У 1914 році родина тікає зі Львова, який ось-ось займе російська армія, до Відня, де в 1915 р. С.Є. Лец пішов до початкової школи. Тут минули його найщасливіші молодечі літа, тут малий Стасьо назавжди полюбив казкового цісаря Франца Йосифа I, портрет якого до останніх днів поета висів у нього в кабінеті. Того ж року 1914 року, маючи тільки 45 літ, раптово помер від серцевого нападу барон де Туш-Лец. Його вдова із маленьким сином змушена була незабаром після визволення Львова від російських окупантів переселитися сюди. Від 1916 р. вона винаймала помешкання за адресою Неціла (тепер Щепкіна), 5, а на початку 1920-х, коли Львів був анексований II Польською Республікою, а економічна ситуація дещо стабілізувалася, винайняла помешкання по вул. Словацького, 6, де мешкала до осені 1941 року, коли змушена була переселитися у створене нацистами ґето. За даними родини, Аделя де Туш-Лец згоріла живцем під час ліквідації ґета в 1943 році.
Після Першої світової війни вдова Аделя де Туш-Лец мусила поступово розпродувати свою земельну власність, натомість придбала у Львові будинок за адресою Пелчинська (Вітовського), 15, який здавала під помешкання винаймачам, і за цей кошт утримувала себе й оплачувала навчання сина. С.Є. де Туш-Лец навчався у німецькомовній Evangelische Oberschule (євангелістська середня школа в комплексі лютеранського храму св. Уршули по вул. Зеленій, 11Б), а відтак у гімназії Юзефи Ґольдблат-Камерлінґ по вул. Сакраменток (тепер М. Туган-Барановського), 16. У 1927 році він вступив до Львівського університету на факультет польської філології, проте вже наступного року перевівся на юридичний факультет, який закінчив у 1934 році. Згодом де Туш-Лец використав правничу освіту, будучи судовим репортером і намагаючись здобути звання адвоката, зокрема стажуючись у Чорткові. Проте переважили філологічні, передусім поетичні інтереси.
31 березня 1929 року юний студент дебютував у додатку до краківської газети «Ілюстрований Щоденний Кур’єр» віршем «Весна». Спершу він підписував свої твори скороченим германізованим прізвищем Letz, у 1933 році молодий письменник публікує у Львові авангардистський збірник «Барви» («Barwy»), уперше підписаний полонізованим варіантом прізвища «Lec» (на їдиш «lec», як вже згадулось, означає «блазень, пересмішник»).
У 2016 році на вшанування 50-ліття від дня смерті Леца була перевидана репринтом його дебютна збірка "Барви" (Львів, 1933)
У 1931 році Лец із друзями створюють літературний щомісячний журнал «Коліщата» («Tryby»), проте через втручання цензури вдається опублікувати лише два числа. Водночас молодий поет публікується у журналах «Варшавський цирульник» і «Домкрат», у львівському часописі «Сиґнали». Редактор останнього Кароль Курилюк знайомить Леца із Богданом-Ігорем Антоничем, спонукає до перекладів української поезії, яка для Леца, поруч із німецькою, залишиться однією з пріоритетних для перекладу усе життя. 1935 року він починає співпрацю із легендарним варшавським гумористичним журналом «Шпільки», видає збірник сатиричних віршів «Зоопарк», вступає до Спілки польських літераторів.
1934 року С.Є. Лец переїхав до Варшави, де мешкав дуже скромно, заробляючи на життя журналістикою і віршами, натомість увійшов до кола приятелів великого польського поета Юліана Тувіма, які творили середовище авторів журналу «Скамандр» – аналога українських неокласиків. Активним учасником літературного кола «скамандритів» був Євген Маланюк, також приятель Тувіма і варшав’янин у ті роки.
У середині 1930-х років С.Є. Лец поділяє переконання лівої демократичної інтелігенції, яка виступала проти економічної несправедливості, хибної, на її думку, політики мілітаризації держави на тлі бідності, національного та расового гноблення, поступової фашизації та запровадження авторитарних методів після державного перевороту 1926 року групою спадкоємців маршала Юзефа Пілсудського. У травні 1936 року поет узяв участь у організації Антифашистського конгресу працівників культури у Львові, який відбувся у палаці культури комунальників (тепер палац культури ім. Гната Хоткевича). Того ж року він опублікував поетичну збірку «Патетичні сатири» і разом із Леоном Пастернаком створив у Варшаві політичне кабаре «Театр пересмішників», на п’ятий день існування закрите поліцією.
Остерігаючись політичних переслідувань, С.Є. Лец у 1937 рік на певний час виїжджає із Варшави до родичів на Буковину, яка тоді входила до складу Румунії. 1938 року він повертається до Варшави й одружується із Ельжбетою Цукерман.
У вересні 1939 року С.Є. Лец у числі десятків тисяч біженців із окупованої нацистами частини Польщі тікає до рідного Львова, окупованого совєтами. Тут євреїв не вбивають за расове походження і не заганяють у ґето, проте триває прискорена совєтизація і сталінізація терену. Сотні тисяч польських громадян, зокрема біженці-євреї, потрапляють у сибірське заслання, титулованих осіб шляхетського роду НКВД розстрілює на місці, у окупованій Західній Україні діє карткова система розподілу харчів, а для отримання карток треба десь працювати. Молодий поет мусить утримувати матір і дружину, тож вступає до Спілки радянських письменників України (що давало право публікувати свої твори і отримувати за це платню), працює у польськомовній пропагандистській газеті «Червоний прапор» (редакція містилася на Ковжуна, 10), перекладає російських і українських поетів. Ліві польські інтелектуали підтримали приєднання Західної України до Української РСР, бо це відповідало їхнім уявленням про національну справедливість, натомість були спершу засліплені ілюзією «соціальної справедливості» в СРСР. Їхня щира віра поступово руйнувалася під впливом злочинів сталінського режиму, очевидних репресій, проте вибратися із пастки у таких, як Лец, шансів не було. Після приєднання у 1940 році Буковини, поет клопотав про переїзд до Чернівців і роботу на факультеті німецької філології, щоб уникнути співпраці з пропагандистською машиною, але це не вдалося. Сучасні польські націоналісти і реваншисти гостро критикують С.Є. Леца, Т. Бой-Желенського й багатьох інших творців польської культури, які опинилися у воєнному Львові й активно працювали на ниві української культури, звинувачуючи їх у «колабораціонізмі» та наголошуючи на вимушених виявах лояльності до режиму.
Після початку в 1941 році німецько-совєтської війни С.Є. Лец опиняється в німецькому концтаборі неподалік Тернополя. Завдяки чудовому володінню віденським діалектом німецької мови, ерудованості та оптимістичному характерові йому двічі дивом щастить уникнути розстрілу, а начальник концтабору не пристрелив поета, як мав звичку чинити із в’язнями, бо знайшов у ньому співрозмовника про довоєнний Відень. 22 липня 1943 року С.Є. Лец утік із концтабору, вбивши охоронця лопатою, якою вже копав собі могилу перед розстрілом, і вдягнувши його мундир.
Діставшись до Варшави, де у той час уже було ліквідоване ґето і вбиті бл. 400 тисяч євреїв, де панував жорстокий нацистський терор супроти поляків, який закінчився цілковитим знищенням міста і його мешканців у серпні-жовтні 1944 році, поет не може знайти допомоги ні в кого з довоєнних друзів, намагається накласти на себе руки від розпачу, проте в останній момент його рятують приятелі із середовища прокомуністичного підпілля. Він стає редактором підпільних видань у Прушкові і Марках під Варшавою. Йому вдається розшукати дружину, в 1944 році в них народилася дочка Малґожата.
Через випадкову деконспірацію – зустріч із давнім знайомим на вулиці – С.Є. Лец вимушений виїхати із околиць Варшави, навесні 1944 року поет приєднується до партизанської Народної армії, воює в околицях Любліна, бере участь у значному бою з гітлерівцями під селом Ромблюв. Війну він закінчив у званні майора, був відзначений найвищим військовим орденом – Кавалерським хрестом «Polonia Restituta».
У 1945 році Лец поселяється із сім’єю у Лодзі, де разом із львівським поетом Леоном Пастернаком і художником Єжи Зарубою відроджує журнал «Шпільки». Лодзь була після війни своєрідною культурною і почасти політичною столицею Польщі, оскільки Варшаву німецькі нацисти перетворили на купу руїн. В Лодзі 1946 року народився син Леца Ян, тут поет публікує книжки «Польовий записник» (вірші воєнних літ, твори пам’яті загиблих друзів) і «Прогулянка циніка» (сатиричні вірші та фрашки, написані ще до війни).
Ян Лец, старший син поета, 2018, вперше у Львові
У 1947 році С.Є. Лец переїжджає із сім’єю до Відня в якості прес-аташе Польської дипломатичної місії – комуністична влада високо цінувала знавців іноземних мов, а поет був радий вирватися із задушливої сталіністської атмосфери в Польщі у порівняно (ця частина Австрії перебувала у зоні совєтської окупації) вільний світ. У 1948 році він публікує сатиричний збірник «Життя – це фрашка», через два роки ліричний збірник «Нові вірші».
1950 року поет, розчарований політикою комуністичної влади в Польщі, «тікає», як це було оцінено сталінськими спецслужбами, до Ізраїлю. У історичній домівці євреїв формувалася тоді власна держава, країні доводилося воювати за незалежність. Мовою культурного життя Ізраїлю став іврит, на його розвиток скеровувалися скромні ресурси держави. Лец не знайшов собі свого місця й близького кола, не мав змоги публікуватися польською мовою.
1952 року С.Є Лец чинить розпачливий і потенційно самогубний крок – розлучається із дружиною і повертається до Польщі разом із сином Яном. Там шаліють репресії, тільки дивом йому вдалося не потрапити у тюрму, але він однозначно стає ізгоєм. Його твори під забороною, книжки вилучені із бібліотек, цензура не пропускає публікацій. Лец займається переважно перекладами, деякі з них публікує під прізвищами колег. Водночас у ті роки він одружується із Кристиною Швентонською, у 1955 році в нього народився син Томаш.
Томаш де Туш-Лец, Львів 2018
Ще в 1949 році в журналі "Шпільки" (№37 за 11 вересня) були опубліковані перші чотири жартівливі афоризми Леца. 1955 року в журналі «Нова культура» 15 таких афоризмів уперше надруковані під назвою «Незачесані думки». 1956 року на хвилі антисталінської відлиги Лец стає дозволеним і навіть популярним автором. Цього року він публікує «Єрусалимський рукопис»; у тижневику «Нова культура» й інших періодичних виданнях («Культурний огляд», «Світ», «Діалог») регулярно публікують нові добірки «Незачесаних думок».
Записані на серветках афоризми Леца консервують з використанням спеціального прозорого пластику. Фото з дозволу Т. де Туш-Леца
Упродовж останніх десяти років життя він видає вдвічі більше книжок, ніж за всі попередні роки. 1957 року світ побачив перший збірник «Незачесаних думок». Це видання кишенькового формату опублікувало «Літературне видавництво» (Краків), воно містило 201 афоризм. У 1959 р. вийшов другий збірник «Незачесаних думок» – майже 400 нових афоризмів, сатирична антологія «Із тисячі й однієї фрашки» і поетичний збірник «Насміхаюсь і питаю дорогу». 1961 року вийшов поетичний збірник «Авелеві й Каїнові», 1963 року поетичний збірник «Оголошення про розшук», 1964 року збірка «Нові незачесані думки», куди увійшли близько 800 нових афоризмів, і поетичний збірник «Поеми, готові до стрибка», урешті 1966 року з’явився збірник «Фрашкожнива» й перевидання «Нових незачесаних думок».
Останній рік життя Станіслав Єжи Лец важко хворів на рак і 7 травня помер у Варшаві у віці 57 літ. Похований він на воєнному кладовищі Повонзки. 1968 року його син Ян був змушений емігрувати після масової антисемітської кампанії у числі десятків тисяч євреїв-утікачів з Польщі до Швеції. Молодший син Томаш мешкає у Варшаві, пропагує творчу спадщину батька, працює оформлювачем книжок і архітектором і реставратором меморіальних об’єктів.
«Незачесані думки» є однією з найпопулярніших у Європі книг. Умберто Еко писав про цей збірник афоризмів: «Це книжка, звідки кожна цивілізована, мисляча людина повинна щовечора прочитати три-чотири рядки, перш ніж заснути (якщо взагалі зможе заснути)». Уперше переклади українською мовою афоризмів Леца опублікував у 1961 році у еміграційному часописі «Сучасність» добрий приятель поета, видатний перекладач поезії та прози українською і німецькою мовами Ігор Костецький (1913–1983). Найбільшу книжкову добірку (понад півтора тисячі, близько третини з усіх відомих) афоризмів Леца опублікувало в незалежній Україні 2006 року київське видавництво «Дух і Літера» в моєму перекладі. В 2018 році київське видавництво «Лаурус» опублікувало великий том знакових фото, що ілюструють афоризми Леца «Лец. ХХ століття. Проект Віктора Шендеровича».
Титул і зворот суперобкладинки спеціального "львівського" видання (наклад 100 примірників) книжки "Лец. XX століття"
У некролозі, опублікованому після смерті поета, великий польський мислитель та історик філософії Лешек Колаковський писав: «Лец був філософом, хоча йому не надто залежало на тій, чи будь-якій іншій личці. У ньому жило прагнення, властиве самій суті філософування: розкрити у слові усі його загадкові поклади, досягнути радикалізму безжальності до всього того, що у своїй невинній банальності є незауваженими для ока отрутою, боягузтвом, втечею від реального конфлікту, мисленним чи моральним лінивством. Усе, що зосталося від його доброти й мудрості, міститься у залишених ним текстах. Як завше, перед лицем довічної відсутності людини, виникає почуття певної крихкості такого вціління – єдино можливого у цьому світі. Блиск таланту, назавжди відокремленого від особистості й збереженого лише в книгах, в очах усіх тих, котрі мали змогу зустрічатися з носієм цього таланту, неминуче видаватиметься незмірно біднішим».
Львів шанує і береже пам’ять про свого сина. 22 квітня 2018 року на фасаді будівлі по вулиці Словацького, 6 було встановлено меморіальну таблицю Станіславу Єжи де Туш-Лецу. Участь у відкритті взяли міський голова Львова Андрій Садовий, польський громадсько-політичний діяч, журналіст, видавець, дисидент і політв'язень Адам Міхнік, сини Станіслава Єжи Леца – Томаш Лец та Ян Лец, аз грішний як перекладач його афоризмів, ініціатор проекту «ЛЕЦ. XX століття» Віктор Шендерович, представники українського ПЕН-центру та влади міста.
А вже незабаром матимемо львівське святкування 110-х уродин Леца. Приходьте!
Дизайн виставкового планшету Томаша де Туш-Леца (клікнути для збільшення)
Всі знимки, крім окремо зазначених, автора