(Жартівлива сценка)
ОСОБИ: Батько, Мати, Ганя-Курсантка.
ПЕРША КАРТИНА
Світлиця в заможній, селянській хаті. Ганя — молода сільська дівчина, але вже перебрана на "паню" — з втятою косою, в шовковій блюзочці та в короткій спідничці, стоїть перед дзеркалом і припудровується. Мати — статочна, старша ґаздиня вовтузиться біля скрині, витягає з неї усяке шмаття і складає до валізи.
БАТЬКО (входить з батогом у руці): Ну, дочко, бійся Бога, або ти їдеш на тії курса, або не їдеш!... В мене такий час дорогий, на пшеницю треба орати, цукровий буряк на базу завезти, картопля сгоїть невиконана, обірник кисне на подвір'ю, а тут християнин дурно байдаки збиває і дні краде!... Та я б уже за той час до Гамерики зібрався, а ти до Львова не годна!
ГАНЯ: Зараз, татуню, зараз! Ой, ще хвилиночку!...
МАТИ: Ти, тату, на неї не гримай і не сердься. Мусить же дитина якось причепуритись, коли їде до міста, поміж чужі люди.
БАТЬКО: Та я тото розумію, що якось мусить прибратися, щоб виглядала до людей, але там, на стації, колія теж не буде на неї чекати чотири години. Я знаю одне: Або ся їде, або ся не їде.
ГАНЯ (стає перед батьком, викручуєсь на всі боки): Татуню! А файно мені в тому панському шматтю?...
БАТЬКО (сідає на лаві, погладжує рукою вуси): Та!... Отак якось — ні сюди, ні туди... Десь тут є якийсь блуд. Щось воно на тобі оте ганчір'я не тримається купи...
ГАНЯ: Татуню!.. Що ви?!... Не смійте таке казати!...
МАТИ: Що ти, тату, знаєш? Ти от, краще, нічого не говори, бо ти на тому не визнаєшся нічого і крихти.
БАТЬКО: Га!... Я знаю одне: Пощо то і нащо то комедію з себе робити?... Краще б ти, доню, їхала в своїй сільській одежині, як Бог приказав, не підстрижена як ота ворона... Хібаж твоя коса була чимось гірша за оте бузькове гніздо, що ти собі зробила на голові?
ГАНЯ: Тату! Таж це — ондуляція!!
МАТИ (сплеснула руками): Ти дивись!... Пек, пек і осиня: А він тобі каже — "бузькове гніздо"... Ач який тато!
БАТЬКО: Монґуляція — не — монґуляція, але як якийсь казав: що кому пасує, або — чим горнець накипів, тим і дише. Або твоя спідниця, твоя ґорсетка, твоя вишита сорочка були чимось гірші від того жидівського фантя? Таке делікатне павутиння, то добре на тих міських панянок, що то живуть на "пузацах", але не на господарську дитину. Ти собі, нівроку, дівчина, як ступа, вигодувана на пирогах і на солонині, — та десь зігнешся, в трамваю, чи де, тай оті куці лашки на тобі потріскають.
ГАНЯ: Тату! Не говоріть так! Мені в тому убранню дуже до лиця. О, нехай мама скажуть, чи не до лиця!
МАТИ: До лиця, донечко, до лиця!... Слухай, тату, чого ти прив'язався до дитини? Дай же їй спокійну годину хоч тепер... Вона ж нас покидає!... Вона ж уже розстається з нами, а ти її гудиш і гудиш!... (плаче).
БАТЬКО (курить папіроску): Або, скажім, таке: Навіщо їй стільки тої муки на лице насипала? Та то треба за тобою цілий млин везти! Ти щоб сипала тої пудри і не знати скільки, то вона тобі не поможе. Ти маєш здорове, румяне, загоріле на сонці лице, і тобі з тим гарно. А як накладеш на себе того ґіпсу, то аж страшно на тебе дивитися.
ГАНЯ: Тату! Не говоріть так, бо я буду плакати!
МАТИ: Схаменись, тату, Христа ради. Замовчи ти вже раз, прошу тебе, зроби ласку!
БАТЬКО: Ні... Бо я знаю своє: пощо-то і нащо-то робити з себе страхопуда?... Ще нічого не була — а вже пані. Ну, скажім, якби ти подавалася на якісь високі школи, то що інше. А то йде на крамарський курс, на два місяці, во своїм вікті й старанню — і зараз стільки амбарасу. Я знаю одне: як будешся шанувала, як будеш пильна, слухняна, як будеш собі брати до голови все, що треба, то тебе і в простій сільській одежині ніхто з курсів не прожене і не скаже тобі: "Забирайся!..."
ГАНЯ (кидається на постелю, заходиться плачем): Тату!... Маму! Я не їду на курси! Так!... Знайте, що я не їду! Не їду, не їду і вже!...
МАТИ: Заспокійся, донечко моя, заспокійся голубонько моя сизокрила!... Бачиш, тату, що ти наробив, до чого довів дитину?
БАТЬКО (встає): А, як не їдеш, то не їдеш. Cлaвa Богу. Баба з воза — коням легче. Я йду oцe зараз скидаю полукішок, зкладаю гнійниці тай везу обірник на поле.
ГАНЯ (схопилась): Ні, татуню, ні, я вже їду! Я вже зовсім готова до дороги! Мамуню, давайте чимскорше всі клунки! Татуню — беріть валізу! Мамуню! Ви запакували мої мешти на високих обцасах?
МАТИ: Запакувала, донечко, запакувала!
ГАНЯ: А дві пари ґазових панчішок?
МАТИ: Є, донечко, є!
ГАНЯ: А мої "ґанди?.." А беретка?... А мої рурки до кручення волосся?
МАТИ: Є, донечко, є! Все запаковане, як належить.
ГАНЯ: Ну, то будьте здорові, мамуню! (Прощається з матір'ю).
МАТИ (крізь сльози): Будь здорова моя голубонько, моя ягідонько, зірниця мого ока!... (цілує доню). Гандзуню! Стрівай — но, доню. А я тобі тут, на дорогу, прилагодила дві палянички з маком і з медом та кілька яєчок на твердо зварила..
ГАНЯ: Що ви, мамуню, бійтесь Бога! Деж ви ті паляниці сховали?
МАТИ: А в хустину, донечко, в хустину зав’язала.
ГАНЯ: Мамуню, так не можна. Тамже в місті, ніхто не ходить з таким вузликом у руці. Я собі ті паляниці сховаю в ручну торбинку! Отак, як пані носять!...
МАТИ: Гандзуню, таже в ту торбинку нічого не влізе...
ГАНЯ: Як не влізе, то я не буду нічого брати!... Ну, бувайте здорові, мамуню! Ходім — те, татуню, швидше, швидше.
БАТЬКО (бере в руку валізу): Та я оце стою та й дивлюся коли ти, нарешті, вийдеш з тої хати.
ГАНЯ (вертається щераз від порога): Ох, батечки, мої! Ох, лишечко! Була б і забула!... Таку важну річ!...
БАТЬКО: Що, що, саме? Що ж ти забула? Може гроші? Може метрику? Може молитовник...
ГАНЯ: Ах, ні!... Дзеркало і пудер!... (вибігає).
(Завіса).
(Докінчення буде).
[Рідна земля, 05.03.1944]
ДРУГА КАРТИНА
Та сама світлина. Неділя, по богослуженні. Батько сидить за скринею з окулярами на носі і читає "Сільського Господаря". Мати заходиться біля полуденку.
МАТИ: (зітхнула). Ой, Боже, Боже!.. Де то тепер наша дитина, наша Гандзуня?.. Хто знає, що воно там, бідне, у тому Львові робить? Чи жива, чи здорова...
БАТЬКО: А щo-ж би їй бракувало?
МАТИ: А ось бачиш — вже два тижні минуло, як поїхала від нас, тай й досі від неї вісточки нема.
БАТЬКО: А, то вже своїм порядком: за два тижні вже повинна відозватися, бодай карточку додому прислати!
МАТИ: Ой, чоловіче, чого ти такий?.. Хіба ж гадаєш, що там у неї, на тих курсах, є час на писання карток? Там треба рано встати, та вмитися, та вбратися, та розчесатися, та між людей вийти...
БАТЬКО: О, так, так: що знала, то сказала. Тільки там у неї роботи, що вбратися та чесатися. Ти думаєш, що я на те її на курси післав, щоб вона там тільки вбиралась і чесалась?
МАТИ: Чого ж ти сердишся, чоловіче? Видиш — на тому вже і світ стоїть... Ти цього не переробиш...
БАТЬКО: Гріх тобі таке казати! Це не жарти! Тепер — час воєнний, не пора тепер думати про строї, про паради та про всякі дурниці. Мам тепер треба: вчитися, працювати і на хліб робити! От що!...
МАТИ: (заглянула крізь вікно.) Чоловіче, чоловіче! Дивись! Дивись, хто йде! Матінко Небесна! Це ж вона сама — наша ясочка, наша лебідочка! Наша Гандзуня!
БАТЬКО: (припадає до вікна.) Наша Гандзуня?! Де вона?..
Входить Ганя, сумна — пригноблена, заплакана, з валізою в pyцi. Ставить валізу в куті, з плачем кидається матері на шию.
ГАНЯ: Мамуню!.. Татуню!.. Я вже назад!..
МАТИ: (обіймає її, цілує). Слава Богу! Слава Богу! А щоб тобі, дитинко, Бог здоров'я дав, що ти не забула про нас, старих, немічних, та й відвідала нас при святій неділеньці!
ГАНЯ: Ні, мамуню, я вас не відвідала... Я вже зовсім приїхала з курсів...
БАТЬКО: Донько! Що ти говориш? А то ж як?..
МАТИ: Видко, чоловіче, що якийсь короткий курс був...
ГАНЯ: Мамуню!.. Татуню!.. Мене з курсу — прогнали!.. Ой-ой-ой... (заходиться плачем).
БАТЬКО: (вдарився по полах). От тобі на!
МАТИ: Донечко моя, ясочко моя, а чому ж прогнали? Чому, скажи?..
ГАНЯ: Там, на курсі, казали, що треба... Ой-ой-ой!.. (Далі заводить).
БАТЬКО: Ну, кажи, що треба, кажи!
МАТИ: Ну скажи, донечко, чого їм ще було треба?.. Таж ти все зі собою взяла: і коротку спідничку, і мешти на корках, і ґазові панчішки, і рурки до кручення волосся, і таку торбинку, як пані носить, і пудер, і дзеркальце...
ГАНЯ: Все замало, мамуню!.. Вони там казали, що того всього замало. Вони казали, що до того всього ще треба... Ой-ой-ой!..
БАТЬКО, МАТИ: Ну, чого треба, кажи?!
ГАНЯ: Вони казали, що до того всього ще треба ВЧИТИСЯ!..
МАТИ: Он що!..
БАТЬКО: Мамо! Іди но ти на дривітню та принеси мені доброго прута. Здається, що я тепер вам обом зроблю — "монґуляцію!".
[Рідна земля, 12.03.1944]