Український народ цієї війни не хотів. Вона йому ані потрібна була ані пожадана. Бо коли вже усяка війна не має змислу і сама в собі єсть запереченнєм культури, то тим більше зайвою була ця війна, де увесь край чотиролітною заверухою воєнною в буквальному цього слова значінню єсть вичерпаний, а оба народи аж надто багато мають причин, щоби негайно подумати про вигоїннє безлічі ран, завданих їм що-йно покінченою світовою війною. Та на жаль сталося інакше. Між обома народами прийшло до війни, а це в імя ріжних рацій, з яких одна має бути важніщою від другої, а які усі разом мають бути виправданнєм цього невисказано сумного факту, що крівава різня, заініціована тупими мозками деспотів і злочинною захланністю міліярдерів, продовжується без потреби дальше, що без найменшої потреби по обох боках ллється молода кров, а цивільне населеннє, наражене і далій на тисячні прикрости війни, не може навіть і думати про яку-небудь витворчу роботу.
Та і о щож ведеться ця війна, в імя яких то рацій ллється кров?
Коли проголошено у світі тезу Вільзона про самоозначеннє народів, усім народам вільно було признати її своїм політичним дороговказом, лиш українському ні, а коли український народ посмів проголосити свою незалежність, відмовлено йому з польського боку цього права, витягаючи проти його усамовільнення цілий арсенал ріжних рацій, як історичну, культурну, господарську і то що. Бажанню його осягнути політичну незалежність, противставлено засаду, що як він колись, перед 160 роками, належав до Польщі, то й тепер до неї мусить вернути. Дивна рація! Так дивна й чудна, що і спорити з нею годі. Однак ті, то цю засаду заступають, забувають, що льоґіка цього прінціпа і його послідовність вимагалаби, щоби Познанщина у віки осталася при Німеччині, а то тим більше, що в приналежности єї до Німеччини не було найменшої прірви і вона трівала аж до останньої доби.
Та це що іншого, скажуть заступники цієї засади. О скількож це що іншого?
У звязку з історичною рацією остає і рація меншости національної, і тут знова льоґіка ходить якось дивно кривими лініями. Про політичну будущину Східньої Галичини має рішати не згляд на подавляючу українську більшість, лише згляд на польську меншість. Чи це має бути засада справедливости? Чи по мислі цієї засади не виходить знова така чудасія, що прим., про Познанщину повиннаби рішати німецька меншість а не польська більшість? Ми хотілиби бачити Поляка, зазначаємо виразно, характерного Поляка незапроданця, котрийби без заїкнення згодився на цю засаду і котромуби власна його суспільність не наплювала в лице.
Або возьмім т. зв. рацію культурну. Українці, мовляв, народ малокультурний, а що осягнули в культурному розвитку, завдячують лише польській опіці. Усе, що в Схілній Галичині носить на собі пятно якоїсь культури, є польським витвором, тому й Східня Галичина повинна остати при Польщі, бо інакше єі культура пропаде, а увесь край погрузиться в темряві варварства. На це скажемо таке: Що правда, в культурі ми позаду лишились, а перед самою війною наш край міг повеличатися сумним рекордом 70% безграмотних, але не тут пора і місце писати про причини цієї болючої аномалії, бо тепер воєнний стан. Хто знає шкільну і політичну адміністрацію галицьку, а не в наших руках вона спочивала, хто знає єі відношеннє до українського населення, цей без захитання виправдає наш нарід. Не наш нарід винуватий, що рівень його культури, загально беручи, низький (але і польського простолюддя, здається, не вищий!), а що саме він вартість культури добре розуміє і до неї рветься, тому і сам хоче без нічиєї опіки подбати про неї. Ми певні, шо український нарід сам без нічиєї помочи і керми свою освіту за яких десять літ без порівняння вище поставить, чим це вспіла зробити галицька автономія за 60 років.
Найщирійшими є ті, шо поборюючи український визвольний рух, висувають господарську квестію на першій плян. Східня Галичина мусить лишитися при Польщі, бо це єсть для Польщі господарською конечністю. Цей арґумент єсть, що правда, арґументом імперіялізма і експанзивної політики, а як такий остає в яркій суперечности з кличем Вільзона і єсть пережитком, але це єсть арґумент по крайній мірі щирий. Що український нарід супроти нього займає відпорне становиско і не хоче його узнати, цеж так зрозуміле, як зрозумілим єсть у кожного чоловіка змисл самобереження і здорового еґоізму.
В імня отже тих рацій ведеться у нас крівава війна, якнебудь ті самі рації в їх приміненню з боку Німців до Познанщини викликують в польській суспільности бурю справедливого обурення, а тепер саме примінені з боку Чехів до Шлеска стали приводом до війни між Польщею і Чехією, до якої Польща ладиться з завзяттєм, зрозумілим для кожного тямущого чоловіка.
Чиж польській суспільности не насувається тут ніяка анальоґія? Але війна ведеться дальше і Бог зна, як довго трівати-ме. Ми на єї початок ані на перебіг не мали ніякого впливу, і кінець єї, як небудь вона випаде, не від нас залежать (надіємося, що єї вислід буде вповні справедливий). Та коли воно так мусить бути, що без проливу крови обійтися годі, то не хайби ця війна принайменше велась так, щоби по єї скінченню взаємини між обома населеннями стали знова можливими, а це буде дуже утруднене, коли не уступлять певні появи, що гірш самої війни затроюють людські душі отрутою огірчення, а що за тим на жаль іде, і ненависти. Безоглядність багатьох польських військових відділів супроти сільського населення перейшла вже в приповідку, а шкалюваннє Українства в переважній части польських часописів єсть постійною рубрикою. На що це придасться? Чи цей посів ненависти, з якого мусить вирости овоч, принесе кому який хосен? Чи масове інтернуваннє і вивоженнє цивільного населення, на яке українські війська відповідають анальоґічними репресаліями, що знова польській владі дає притоку до нових анальоґічних зарядженнів, і то що — в колісце, чи те все має яку практичну ціль? Що такими способами не прискориться побіди, ані не укріпиться своєї влади, це річ безсумнівна. Прецінь війна, так чи інакше мусить скінчитися, а по війні оба народи дальше будуть мусіли жити побіч себе і з собою. Кільки то труду буде коштувати, щоби усунути з людських умів цю ненависть, яку тепер так щедро, а так безпотрібно, у їx защіплюється, і питаннє ще, чи те взагалі буде можливе!
Коли війна вже мусить бути і інакше неможливо, хай і так буде! Але керманичі польської політики добре зроблять, коли ужиють усього свойого впливу, щоби з усіх областей публичного життя усунути по можности усі ті акцесорії війни, що то з пристрасти родяться і пристрасть плодять, бо пристрасть єсть можливо найгіршим дорадником. Правда, що у війні не так то і легко на це здобутися, але в тому лежить саме прозорливість на будуче.
Опроче справедливість велить признати, що в польському громадянстві подибується мужів, що в поведенню і виконуванню свого уряду супроти Українства зберігають повну обєктивність, але на жаль вони ще не витиснули пятна на публичному життю.
[Український голос (Перемишль) 09.02.1919]