Взагалі відчуття дому починається, як мені здається, не від фундаменту, стін чи даху, а від пам’яті та уяви, що відвоювали собі право упорядковувати простір. Чому пам'ять? Та тому, що дім дитинства найважливіший. Він пахне як розлитий на кухні оцет. У пам'яті ми носимо наші легкі, як павичеве пір’я, доми. Нам легко їх переносити – ці цегляні доми чи квартири в панельному будинку – разом з меблями і голосами наших рідних. Чому уява? Бо в нашій уяві завжди існують доми, в яких ми ніколи не мешкали. Ми будуємо їх з власного життя. Матеріал крихкий, однак випробуваний. Дім для письменника потрібен так само, як друкарська машинка, персональний комп’ютер чи власна бібліотека. Дім уважається чимось незмінним, таким, що неможливо перенести, забрати з собою, спакувати у валізу. З одного боку, це цілком слушні міркування. Бо як можна взяти те, що збудовано з панелей чи цегли? Ми ж не равлики, які носять свій дім завжди з собою? З іншого боку, дім – не просто будівля, а країна – не просто територія.
В американській пресі з’явилося повідомлення, що нью-йоркську квартиру Філіпа Рота в престижній дільниці Аппер Вест Сайд продають за три мільйони двісті тисяч доларів. Як відомо, Рот мешкав також в містечку Воррен у штаті Коннектикут, де володів старим будинком вісімнадцятого століття на території колишніх фермерських угідь. У Воррені переважно розташовані помістя з великими за теперішніми мірками площами землі. Одразу по смерті письменника телевізійний канал NY1 показав цікавий сюжет, героєм якого став вуличний торговець книжками Енріко Адельман. Цей Адельман за роки знайомства з Ротом надбав сотні книжок з автографами. Очевидно, що Рот вирішив допомогти торгівцеві, підписуючи усі видання, які Енріко йому підсував. Історія безкорисливих стосунків письменника і вуличного продавця книг зворушлива. Виглядає, що таке може трапитися тільки в Нью-Йорку. Енріко, що продає книжки протягом двадцяти п’яти років, стовбичить на одному місці. Зі слів Адельмана – усе розпочалося у 1989 році з того моменту, коли Енріко, побачивши перехожого, схожого на Рота, підійшов до нього і запитав: «А Ви раптом не Філіп Рот?» і почувши у відповідь: «Так», попрохав перший автограф. Енріко показує кореспондентові телеканалу на месенджері свого телефону останнє повідомлення від Рота – “I’m in hospital”, повідомлення датовано 18 травням. Філіп Рот помер у Нью-Йорку 22 травня 2018 року. Після відходу письменника у вічність Енріко спробував продавати книжки з автографами Рота через Амазон за грубі гроші. Першу збірку повістей та оповідань «Прощавай, Колумбе» – хтось купив за три тисячі доларів. Як згадує продавець, Рот при зустрічах піджартовував, що Енріко – його пенсійний фонд. Мовляв, якщо буде геть сутужно, то є надія на книжки з автографами. Колись у розмові з Йоанною Ростроповіч-Кларк я дізнався, що Йоанна у шістдесятих добре зналася з Ротом, бо мешкала в околицях Прінстонського університету, в якому письменник якийсь час викладав. Від неї я дізнався, що саме Рот "пробив" першу книжку Бруно Шульца англійською мовою. Нещодавно під час зустрічі із Норманом Манею ми згадали Філіпа Рота. Це було на початку травня. Рот ще перебував в одному зі своїх домів. До речі, в англомовній Вікіпедії сказано, що родина Рота з боку батька походить з Козлова біля Львова (The parents of Roth's father came from Kozlov near Lviv/ Lemberg in Galicia). Я не полінувався дізнатися, скільки населених пунктів з такою назвою існує в Україні. Так-от, селища і села з назвою Козлів існують у Київській, Вінницькій, Волинській і Тернопільській областях. То ж з якого Козлова походять Роти? Якщо біля Львова, то з тернопільського Козлова до Львова приблизно сто кілометрів і до волинського – така ж відстань. Звичайно, що можна гадати, в якому Козлові мешкали Роти: в тернопільському чи волинському? Тільки чому в романі "My Life as a Man", у його другій частині, оповідь ведеться від імені головного героя – Пітера Тарнополя. Чи не доводилося чути юному Філіпу слово "Тарнополь" у родинному колі? Я схиляюся саме до цієї "тернопільської" версії. Однак це тільки моє припущення. Точну інформацію можна отримати, очевидно, зі списків Елліс Айленду, в яких зафіксовано усіх прибульців до Америки. В одному із інтерв’ю Рот, відповідаючи на запитання, чому він залишив свого часу Нью-Йорк, сказав, що йому захотілося пожити у великому домі. І справді, в штаті Коннектикут такий будинок знайшовся. Тепер продадуть все, й майбутні власники не зважатимуть, що колись це була нерухомість Філіпа Рота, великого американського письменника. Переваги приватної власності.
Пам’ятаю дім Шмуеля Аґнона в Єрусалимі з вузькими вікнами, схожими на фортечні бійниці та внутрішній дворик дому в Бучачі; розлогу площу садиби Коцюбинського у Вінниці; один із будинків Набокова в містечку Ітака штату Нью-Йорк. А хіба тихоокеанічна хвиля, що вдаряється об уявні борти дому-корабля Пабло Неруди в Ісла Неґра, не нагадує нам лінію рядків поетових віршів?
Розлитий оцет пам’яті ще не вивітрився, але вивітрюється.
Поруч із домом завжди існує бездом'я, тому дім важливий, хоча можна, звичайно, пристосуватися до писання у каварнях, потягах, літаках, на летовищах.
А скільки цих улюблених міст і місць?
А скільки будинків, з якими ти на «ти» і які відповідають тобі взаємністю?
