Погляд на справу духовенства.
В нашій молодій державі говориться богато про всілякі проєкти реформи на усіх царинах суспільного життя. На одній лише церковній ниві щось нічого не чути нового, начеб у нас було усе добре та не треба нічого зміняти. Так воно не є. Духовенство мусить зясувати собі докладно, що на старий лад дальше жити не дасться, треба нам самим не тільки прикладати рук до будови власної держави, але треба приступити від долу до реформи цілого нашого церковного устрою. Читаємо про всілякі професійні зїзди, про священичий зїзд якось глухо, начеб хтось инший мав за нас самих подбати. Супроти того хочу дещо кинути світла на положення нашого духовенства у нинішний час.
Перша важна для нас справа — се справа патронату. Зникнуть з нашої землі шляхотські латифундії, то загинуть патрони. Не загине одначе пекуча справа патронату. Переляти права патронату цілковито на самого епископа не можна, бо не кождий з них уживав би його справедливо. За кождий сміливійший та критичний погляд на загальну церковну справу не по приказу з гори бувби смільчак переслідуваний запроторенням у глухі кути не менше завзято, чим за шляхотсько-панського режіму за всіляку свобіднійшу думку. Опорожнена парохія повинна бути обсаджена тайним голосованням чорними і білими галками в означений епископом день. Подаватись о парохію мають право усі священники, що мають конкурсовий іспит, а епископській комісії та самому епископови не вільно після дуже вигідного "informata constientia" викинути з пропозиції, хиба що священик був покараний після переведеного слідства та дальше не видко у нього поправи. Голосує епископ, що має 2 голоси, представник консисторії, вибраний на засіданню, 2 голоси, представник деканату, в котрім опорожнена парохія, вибраний тайним голосованням на соборчику на 3 роки — 2 голоси та голова канонічно заложеного церковного брацтва 1 голос. Більшість білих галок обсаджує парохію. Користи такого поступовання: свобода думки супроти епископа, відпаде охота до переслідування та не буде нарікання на секатуру.
Не можна полишити мовчки також земельної реформи. І між священиками є соціяльні нерівности. Після дотеперішної конґруї ми усі рівні, але лише de iure. De facto парох гірської парохії не може рівнатись з парохом з Поділля або хочби з Дрогобицького, де декотрі мають по 100 морґів землі, в чім половина сіножати. Хоч ми усі кінчили однакові студії, але доля для декого ласкавійша. Так дальше бути не може. Богато парохіяльної землі лежало та лежить облогом з браку робітника, тому держава наша мусить видати осібний закон на парохіяльні землі, бо се земля не набута грабіжю на робучім народі, але в подавляючій більшости дана предками самих селян на удержання священика. Кождій парохії лишити треба 25 морґів скомасованої землі, в чім 5 морґів луки, а решта переходить на власність держави для розділу між малоземельних.
Без землі сидіти на селі годі, але 25 морґів скомасованої або виділеної з двірського обшару землі вистарчає зовсім для священика. На опал треба також лишити хоч 25 морґів ліса.
Господарка на парохіяльній землі все була практичною школою раціональної господарки для селян. Тут навчилися вони уживати штучних та зелених погноїв, тут перенимали кождий новий спосіб користування землею. Нема у нас господарських шкіл та задля неохоти наших селян, котрі посилання дітей до таких шкіл уважають за страту часу, парохіяльне господарство раціональне таки ще довгі часи буде взором для них. Господарські та огородничо-садівничі школи повинні повстати саме на монастирських землях.
Реформи такі дадуть свободу рухів священикови. Абсорбований передтим господаркою час він зможе посвятити церкві, школі та громадянській роботі.
(К. б.)
[Република, 28.02.1919]
(Докінчення)
Дальше належить скасувати законом т. зв. епитрахильні доходи, сю жебранину, сю болячку на нашім тілі. А саме похорони, шлюби, виводи, належить робити даром. Тоді не буде нарікань, що ми деруни, не буде недовіря та роздору в громаді та зможемо успішнійшe працювати для добра Церкви й України. Священик на рівні зі світським інтеліґентом є потрібний для громадянства. Удержання священиків звалити на віроісповідні громади годі, бо коли наш народ та держава буде в силі удержати тисячі урядників, то не затяжать на державнім скарбі 2 тисячі священиків, котрі є не для себе, але для народа. Тим більше, що довгі ще роки і наша священича сімя буде тим збірником, звідки черпати-ме наше громадянство інтеліґентні сили до праці для держави та народа. Треба проте скасувати доходи та забравши ¾ майже церковних земель, дати священикам платню. Я позволю собі подати, як та пенсія повинна на нинішний час виглядати:
Львівські парохії і Дрогобич платня 7200 К.
Місцевости понад 10.000 мешканців 6.000 К.
Місцевости понад 3000 мешканців 4800 К.
Инші парохії чи експозитури річно 3600 К.
Сотрудники у Львові та Дрогобичи 4800 К.
В инших парохіях 3600 К.
Всі священики, парохи чи сотрудники, дістають додаток по кождих 3 літах служби 500 К, так, що по 36 роках служби мав би священик на селі 9600 К платні, котрої, розуміється, мало хто з нас дожиє. Бачимо отже, що пенсія по 36 роках служби не велика, як зважимо, що ґімназіяльний суплєнт в першім році праці дістає нині 7200 К. Не роблю ріжниці між сотрудниками і парохами, бо і сотрудник мусить жити та вбратися, не менш пароха. Завідателі парохій дістають лиш пенсію, яка їм припадає по рокам служби. Крилошане після кляс австрійського закону 7200 К, 8000 К, 8800 К, 9600 К і 10.400 К. — Крім сього що 3 роки 600 К додатку до 24 років служби в капітулі. Пенсіоновання священика на парохії по вислуженню 36 років та ціла пенсія враз з додатками. Коли з инших причин став неспосібний бути священиком, то має дістати половину плати, що мав враз з додатками.
Нині ми мусимо дивитись на доходи, бож з них жиємо і в очах селянина ми все таки деруни. Якжеж він дивитись-ме на нас иншими очима, коли ми будемо робити йому усе даром? Яке довіря буде мати до нас і зусилля наші не підуть марно, як доси, коли хто небудь, вказавши на нас селянинови як дерунів, руйнував нашу нераз довголітну працю.
При тім, о скільки мені знані настрої села, самі селяне бажають такої розвязки питання що до парохіяльних земель і платні. Найбільша одначе користь зі зрівняння усіх парохій під оглядом землі буде для нас та, що устануть перегони за протекцією, пропадуть доносчики та лаполизи — ся язва нашого стану. Молодші, повні запалу та енерґії люди підуть до міст та великих тепер занедбаних парохій, а старі втікати-муть на малі парохії, де праця лекша, а праця ся безплатна.
Не забути нам про наші вдови та сироти, щоби вони були зрівнані що до платні з вдовами урядників, а священичі сироти, щоби не сходили на манівці задля браку засобів до образовання та не пропадали для громадянства.
Вкінці подбати нам самим, щоби епископів не накидували нам непричасні люди, але щоби по старим нашим установам духовенство вибирало собі епископа, бож воно лиш може судити, хто гідний мітри епископської. Се мусимо вибороти собі в Римі як також, щоби ми вже раз мали хоч 2 заступників в кардинальській колєґії. Рим тепер супроти получення нашого з православною Україною буде далеко податливійший на наші жадання.
Я певен сего, що мої гадки викличуть у декого може негодовання або зачудовання, але дарма. Щирі вони є, хоч не неомильні. Треба одначе нам дивитися вперед та правді в очи треба іти з духом часу та приноровитися до обставин. Старі руїни ладу падуть під подувом весни народів і нам треба будувати нове життя.
[Република, 01.03.1919]