Чомусь це завжди було важливо полякам. Очевидно, що через тривалішу традицію формування держави, еліти, культурних інституцій. В кожному разі, саме вони, говорячи про мене як про письменника, завжди мусили зазначити, що також журналіст, а за освітою – ботанік. У нас наприкінці дев'яностих це не мало особливого значення. Стани формувалися за вільним принципом – ким себе вважає і як себе назвав, тим і є, якщо можеш своє становисько відстояти. Правдоподібно, що якось так формувалася європейська аристократія у ранньому середньовіччі, мабуть, так бачили власний успіх українські козаки. У дев'яностих аналогічний авантюризм, вибудуваний на виняткових войовничих властивостях особи, вилився у становлення прошарку вищих. Як і у давні часи, вони могли утвердитися тільки в один спосіб – приниженні і заниженні, у зневаженні тих, хто за цією шкалою цінностей виявився нижчим. Українська еліта, сформована у часи державотворення, досі вирізняється самодурством і брутальністю, які вилазять врешті-решт з-під будь-яких елеґантських лякерувань наступних десятиліть.
Правду про себе я знав давно, незважаючи на дефініції польських колег. Біологом став тому, що хотів бути письменником, але не хотів студіювати на радянських гуманітарних спеціальностях. Біологом перестав бути менше, ніж через рік після університету, потребуючи хоч якогось зарібку для вигодовування дітей, і з того часу інтенсивність забування фаху щоразу тільки зростала. Журналістом став випадково. І таке було тоді можливим.
В журналістику я прийшов з барів, де кілька років працював, познайомившись мало не з усіма фігурантами матеріалів, які ще дотепер не перестали бути актуальними, коли йдеться про медійне висвітлення міського життя. Барна стійка, яка ніколи не була стіною, а скорше перелазом, все ж окреслювала лінію поділу між мною і моїми клієнтами. Та сама демаркаційна лінія згодом розділяла мене-журналіста і політиків-клієнтів. Так утверджувалася еліта. Тепер у неї є, крім впливу, ще і земельні володіння, і право спадковості.
Ставши журналістом, я на кожному інтерв'ю уявляв собі, як цей посадовець поводитиметься у барі. Я бачив, що у ньому вивільнить алкоголь і неформальність ситуації. Вони також знали, що таке журналіст, якого вони зневажали як прислугу, але намагалися грати ту саму гру рівності, яка передбачена правилами порядного бару.
Але на зламі тисячоліть відбувся якийсь злам. Державотворення раптом розродилося несподіваним типом владців. Таких, які своєю службою державі витіснили із свідомості власне минуле і стали неймовірно серйозними атлантами системи, переставши мати за людей не тільки всіх знедолених, але і рівних за поняттями їм авантюристів, які до державних структур не примкнули. Грубо кажучи, сталося щось таке, як з «яструбками». Нелегали, що перейшли на службу у каральну систему, стали найзатятішими і найбезжальнішими винищувачами тих вільнодумців, з якими ще вчора були кровними братами. Вони отримали мандат на номенклатурну елітність.
Якось я написав у найпопулярнішій західноукраїнській газеті, в якій працював, поверхневу статтю про новітні пам'ятники у місті. Порівнюючи із єдиним збереженим давнім класичним, усі зазнали моєї критики. Але особливо я вчепився до найнезугарнішого. Його якраз тоді встановили. То був пам'ятник загиблим міліціонерам (загиблим на службі, про війну тоді ще не йшлося). Вони, звичайно, гідні відзнаки, але сам пам'ятник видавався жахливим навіть у ті абсурдні роки. Але я не знав, що він був зроблений за ескізом начальника обласної міліції. Той генерал був тоді вже страшенно впливовим у всій структурі влади. Міг не зауважити шпильок критикана. Але нє. Керівник обласної поліції, вражений анонімний художник, оформив судовий позив на якогось незнаного журналіста за образу честі міліціонерів. До цього він залучив і спілку родичів загиблих міліціонерів, які додали свої мільйонні претензії за образу пам'яті про загиблих. А ще генерала підтримав єпископ православної церкви Київського патріархату, яка тоді якраз намагалася утвердитися як головна продержавна. Церква свої мільйони хотіла отримати за образу архангела Михаїла, фігура якого завершувала пам'ятник.
Сума, яку треба було сплатити авторові, відповідала його платні за шістсот років. Мені було смішно, бо навіть у пожиттєвому міліційно-церковному рабстві я не мав жодних шансів відробити шість століть, навіть з надією на то, що з часом відбудеться суттєва індексація оплати праці.
Мені було смішно, бо я бачив, як ці потенційні клієнти бару попросту втратили будь-який зв'язок із правилами співіснування із прислугою. Мені було смішно, коли ситуація розв'язалася звичаєво-раціонально, а не за судовим правом.
Мені смішно і тепер, коли я бачу цих персон (один з них вже Герой України, другий таким буде) серед ще вужчої еліти держави, громадянином якої я є. За освітою біолог. Колишній бармен.