[Світлана Поваляєва. Після Криму. Львів: ВСЛ, 2018. – 312 с.]

на світанні в їхніх серцях здіймається вітер

той що загуслу кров перетворює на слова

 

Світлана Поваляєва

 

Людина завжди говорить зі своєї межі, з того, чим вона є, де вона є, зі своїх думок, зі своєї пам’яті. Хочете, візьміть Гадеґґерівський «кут говоріння», у якому сходяться ув один людський вузол лінії, що ми називаємо їх проявами життя. Вони можуть бути пругкими і сильними, немов кінці линви, що зв’язана у красивий морський вузол, а можуть обвисати старими вантами битого бурею корабля. Власне ці лінії, сходячись в одній точці, формують голос людини, її світ, що проростає у мові, у словах-жестах, у тембрі видиху. Мова завжди була останнім притулком поета, за його периметром – порожнеча. Лиш за перебування у ньому поетові треба платити високу ціну, ту ціну, що часто посполиті називали в часи Романтиків – «прокляттям», думаю, що й до нині вони не вигадали нічого ліпшого на позначення людини, що не вміє залишатися у спокої, у розчиненій побутом мові. Та так вже є, і з цим слід змиритися: або затулити вуха, або слухати поетичну попсу, її, як і у всіх часах, досить в нашому ефірі.

Та зараз − про збірку Світлани Поваляєвої «Після Криму», яка, наскільки відомо, є першою пробою авторки показати свій світ через поетичну модель. Збірка доволі об’ємна, різнонаправлена як в плані форми, так і в плані тематичної палітри. Її можна було зробити меншою за обсягом, але естетично виразно стрункішою, добираючи тексти за силовою поетичною здатністю впливати на емоцію читача. Та в цьому, як завжди, є певний гвинтовий рух. Якщо авторка хотіла показати весь свій доробок за період від 2013-го року, то їй це вдалося, але заразом збірка стала опасистою, із текстами-гирями, які запросто могли би полежати як робочий матеріал десь в архівах поетки. Натомість вони гальмують і стомлюють увагу читача, який уважно вчитується у кожен вірш, шукаючи такої ж палахкої зустрічі з поезією, яку подарувала авторка у буквально перших творах книжки «Така війна, братику, як чужа невірна жона...», «він не зійшов», «молитва мертвого індіанця...». Натомість читач часом загрузає у, м’яко кажучи, не зовсім художніх пробах, ось приклад вірша «холодні яблука очей в моїй землі»:

холодні яблука очей в моїй землі

в лиця її закопченому м’ясі

вростають пильним поглядом в синяву

щоб восени

прицільно

плодоносило горіхом

поранене та невловиме

небо

Або такі речі, як «щоранку входжу в закоханість як до спортзалу…», вони настільки розконденсовують голос книжки, що дуже хочеться, щоб їх там не було, бо вони закривають красивий і чистий голос інших добрих текстів, що роблять цю збірку насправді поетичною. Тепер мова піде саме про них.

Одразу скажу, що в цьому короткому відгуку не буде можливості проговорити вповні тематично дуже розбиту на безліч секторів книжку. Ловитиму тільки те, що виблискує лиш для мене. Думаю, що розмова про цю збірку щойно починається, і знайдуться ті, хто побачить тут інші відблиски слів, хто пройде своєю дорогою крізь слова поетеси.

Слід віддати належне вмінню Світлани Поваляєвої добирати у свій монолог слова, які падають на руки важким камінням. Його важко та водночас приємно тримати, відчуваючи, як напружують м’язи, як напружується твій світ, зустрічаючись із її словами. І оскільки наше життя – це постійна шерега зустрічей із цим світом, то дуже важливо обирати, з чим саме зустрічатися: із тифозним легким теплим спокоєм, чи з важким, дражливим світом неспокою, що приходить у світ через поетів насамперед.

«молитва мертвого індіанця»

 

дай мені силу ведмедя і спритність оленя, просторе,

дай мені пливкість птаха і плавкість риби,

хай мої побажання будуть отруйно-гострими,

хай мої дії, мов глиби, не нарізаються скибами,

хай твоя мудрість пульсує мені замість серця,

хай твоє, просторе, сяйво мені заступає морок,

хай твої мантри шнурують мої розтоптані берці,

хай мені трохи іще протриває сорок.

 

Тексти з подібною енергією акуратно, мов пунктирною лінією, розташовані в книжці, вони не дають читачеві сповільнити пульс. Це незвична для багатьох молитва, що говорить давніми бажаннями людини, яка незахищена цивілізацією, яка чиста в своїх бажаннях вижити, бо кожен її день – війна. Тому цільність − те, про що вона просить ‟хай мої дії, мов глиби, не нарізаються скибами”. До цього твору хочеться повертатися ще і ще, бо, як не звучало би це банально, він наснажує. І як би нам усім не хотілося покривлятися в сучасне літературознавство про різні призначення літературного твору, він має життєздатність тільки тоді, коли людина оживає твором.

Під час читання цієї збірки мені іноді видавалося, що авторка своєю книжкою хоче крикнути ‟Не заплющуй очей!” тому, хто втрачає свідомість, втрачає пам’ять, втрачає себе.

Можна повести окрему розмову про форму поезії в цій книжці. Поетка сипле, наче з рукава, слова, що в’яжуть новий стиглий образ того, що бачимо щодень. І в тих словах дні набирають нової постави, дуже близької кожному, хто може вглядатися у них. Лірична героїня Світлани Поваляєвої може бути дуже іронічною, іноді якось аж надто по-підлітковому закоханою, що насторожує – чи ці тексти не в 20-ти річному віці написані? Але заразом вона може говорити голосом вбутого в життя часу, голосом, що вміє сказати про великий масштаб великих актів дії – терпіння, болю, співчуття. Коли вони не просто одиничні, приватні, а коли вони, власне, утворюють великий наратив історії, у якій ми усі живемо:

воює земля усім своїм тілом старечим

вітрами у вербах і соснах повенями у річках жилáвих

круками крекче джергоче і стогне лелечим

криком

тримає щосили своїх діточок повсталих

приймає полеглих народжує вільних і дужих

зализує рани довкола заліза ворожого

воює земля і волає

не можу більше не можу!

на небо спирається плаче

й жене ворогів осоружних

У цьому вірші центральна синекдоха «земля» є дивовижно зібраним образом, що поглинає у себе одвічні близькі їй за значенням образи матері, сестри та под.

Що підкуповує у цій збірці Світлани Поваляєвої, так це те, що, якщо примружитись і не побачити частину «любовної лірики», про яку говорив попередньо, то ці вірші являють собою добротний зразок хорошої пружної несентиментальної поезії, яку не назвеш ні сльозливою, ні такою, яку можна цитувати в соціальних мережах з кавою, кольоровими шкарпетками і халатами. Тут сильний акцент на простому вивіреному слові, що опинилось у рядку з собі подібними, що наче видерлося із самого життя, щоб нагадати нам про нього.

Авторка зовсім не дбає про те, про що так люблять розповідати на різних майстер-класах із літературного вишколу. Мова йде про прямосказання, про відсутність завуальованого вислову в тих фрагментах, де це доречно. Лірична героїня у вірші «Режим Тиші на лінії зіткнення» з ненавистю, що клекоче з її горла словами, фіналізує свій монолог так: «я не пробачу ∕ ніколи ∕ кацапа». І тут ні героїня, ні авторка не бояться трендового «страшного вислову» − «мова ненависті», бо цей стан слів такий же органічний, як виділення слини при погляді на смачну страву. Та в нашому сучасному культурному просторі, на превеликий жаль, є багато речей, які рухають люди проти своєї ж природи.

Треба сказати, що поезія в цій книжці має дуже різнополярні настрої. Від різких слів, що пажерливо відкушують сили, до бажання тихого стану, коли лірична героїня закінчує поезію таким рядком: «просто лежиш собі в небі і слухаєш спів», або починає її наступним: «нехай моє серце засне поміж твоїх пальців ∕ як джміль у траві». У цій збірці виразно видно, як хвилі настрою накочуються силою і ваготою слова, а згодом, зробивши своє діло, відкочуються на тихий спокій дна, набираються сил, щоб вдарити в берег бурхливим потоком нового почуття.

У цій збірці є твори, довкола яких можна довго ходити, роздумуючи про їхню дуже рельєфну «картину світу». Один із таких прикладів − вірш «демони крутять вихори куряви» з циклу «Філоембріогенез однієї закоханості». Якщо бути чесним, то саме він «втягнув» мене в збірку «Після Криму», бо тут натурально, на шкірі відчуваєш розжарений пісок степу, що ним осипає вітер старі комбайни. Застиглі монументи колись живого життя, щось, що зійшло з картин Сальвадора Далі:

демони крутять вихори куряви

демони степу глухі й обкурені

жовклим бадиллям

заморочені свистом вітрів

трупи комбайнів

іржа розсипається на порошок

степовий кокаїн

безпритульність

квітень

Є тут і поезії, у яких авторка дає оцінку споживацькій методі сучасного життя в місті. Тема далеко не нова, але розкривається вона через цікавий образ співіснування людини з живою природою. Ось фрагмент цього вірша:

колись риби

запливали крізь пальці

людям у кров

лиш варто було занурити

руки в гірську річку

Книжка Світлани Поваляєвої − це доволі розлога крона, що має шість циклів плюс окремий корпус поезії. Із цих гілок кожен зірве собі той плід, що буде смачний саме йому – вибір дуже великий як за формою, так і за тематичним набором. Ця розмова про книжку є лиш спорадичною спробою наблизитись до цього дерева і зірвати стиглі плоди з нижчих гілок, та все найкраще дістанеться тому, хто відважиться вилізти на вершечок. Там завжди найсоковитіші речі. Ласуючи ними, ви живите вашу пам’ять, яка насправді у цій збірці є головною героїнею, про що виразно говорить назва книжки «Після Криму». Це пам’ять про місце, про землю, про час, про себе. Про землю, що співає через Світлану Поваляєву свою велику сумну, і сильну, і красиву пісню, нагадуючи нам про себе голосом.