Минувшого тиждня ми подали бесїди послів Романчука і Короля, виголошені в часї буджетової дебати; сегодня-ж містимо після стеноґрафічних записок промову Є. Е. митрополита, котрий полємізуючи відповідав обом послам. Для цїлости подамо другим разом репліку пос. Романчука на промову Є. Е. митрополита і бесїду п. Гурика, котрий представив интереси селяньства.

 

Промова Є. Е. митрополита.

 

Високій сойме! Дали ся чути нинї на ранїшнім засїданю голоси від послів з сеї моєї сторони, а именно від світлого д-pa Короля, котрий був дотепер моїм союзником, бо нїколи не чув я від него одного слова, котре би було так противне т. зв. ґазетами "новій ері", як нинї — і від другого Вп. професора Романчука, котрий був моїм приятелем і взяв иніціятиву тої т. зв. "нової ери" та виголосив тут публично проґраму. Я тогдї будучи певним, що підстава, на котрій всї здоровомислячі Русини стояли, а котру і пос. Романчук тут в соймі публично виголосив, єсть добра, спасительна, єсть пожадана і ведуча до добра нашого руского народу, а заразом і цїлої суспільности нашого краю, не лиш приплеснув їй, бо я голосив єї попереднїйше, але заразом взяв в оборону того поважаного посла за то, що мав ту смілість виступати з тим, з чим виступати був обовязаний. Ті голоси, які ми тут чули, гірко тронули неодно серце — а не хочу казати, що они говорили, щоби задати гіркої пигулки комусь, позаяк знаю, що нераз може гіркість пигулок вийти на здоровлє; однакож суть і гіркі пигулки, котрі не причиняють ся до здоровля, лиш шкодять і нищать, а вкінци й убивають чоловіка — а на ті гіркі слова не хотїв би я замовчати.

 

Понеже відгомін тих голосів з того місця відобє ся по цїлім краю, а я, котрий голосив ті самі засади, против котрих ті голоси виступали, лишив ся майже сам — а майже всї добре мислячі о добрі руского народу так само як я мислять — отже то була та причина і повід длячого я мимо трудного нинї для мене дня відважив ся пару слів сказати.

 

Передовсїм оба Вп. посли, а именно світлий п. д-р Король казав, що він в опозиції стоїть і опозицію удержує, бо він має мандат від своїх виборцїв. Не завидую єму такого мандату, але я скажу, що ми не повинні вступати до сойму, щоби завсїгди робити опозицію, но старатись о добро краю, народу і своїх виборцїв.

 

Що-до поважаного посла Романчука, то дивую ся, що він, котрий сам прецїнь не без намислу приняв проґраму і котру оголосив ту, тепер виразив ся о нїй так, що від трох лїт ми в нуждї великій і нещастю, що від того часу якась нездорова атмосфера тяжить над народом руским — і т. п. слова.

 

Я хочу вияснити ту справу тої "нової ери". По перше єсть то назва надана, не знаю від кого, бо не від нас, анї від когось добре мислячого, але від противників наших, і я дивую ся світлому послови Королеви, що приняв так легко ті слова і не думав, що з того може вийти... Нова ера?! Я не виджу жадної нової ери, хиба в противности, що єсть якась нова ера, а єсли так єсть, єсли розумієте під старою ерою, о котрій була бесїда, противників Русинів, то я не маю найменшої причини противити ся назві "нова ера".

 

Пригадую почтенним пп. послам, що имена, що надають ся партіям, ще не виказують их доброї або злої цїли. Наведу ту тілько один факт для короткости. Ми католики, вірні церкві святій, принялисьмо доґмата о неомильности папи, єсли він говорить в имени церкви ех cathedra. По оголошеню того доґмату повстала секта, котра тому спротивила ся і назвала ся старо-католиками. Розуміє ся, що всїх инших назвали ново-католиками — а чи-ж то єсть правда. (Веселість і брава.) Так само єсть з новою і старою ерою. Я розумію тілько еру, оперту на підставі добрій, належитій, розумію тілько ту еру, котрої держали ся Русини від самого початку, не тілько ми, але й попередники наші. Прошу, перечитайте всї ті точки, котрі ми виголосили, чи не суть то ті самі, які — кажемо — були висказані, коли ми встали зі сну по 1848 роцї? Прошу взяти собі книжочку, котра була друкована в р. 1861: Ruthenisсhe Schrift und Sprachefrage, там маєте авторів таких, котрих не можемо підозрівати, що належали до нової ери, там маєте имена бл. п. Литвиновича, Куземского, жиючого Малиновского, бл. п. Яновского, Лозиньского, а навіть і того — хотя de mortuis nil nisi bеne — Головацкого. Будете видїти, що они сказали і чи то є нова ера. А впрочім — що то єсть та нова ера? Чи то партія яка? чи то яке нове становиско, на котрім станули Русини? Я нїчо такого не виджу і не видїв тогдї, коли Вп. посол Романчук голосив наші засади тут прилюдно в цїлім соймі... Я тілько видїв, що єсть хвилево зле, що якась тяжка атмосфера тяжить над руским народом, через котру не можна було видїти того народа, чути було лиш голос, і що власне на ті прошеня і желаня спадає велика хмара, котра зависла як якась груба поволока, через котру не можемо бачити руского народу.

 

Тогдї запитано ся нас: "хто ви єсьте?" — і відізвав ся голос, добре ще мислячій — надїю ся, що той, котрий питає ся, вирозуміє нас, і сказав, що ми Русини, котрі доховуємо віру Найяснїйшому нашому Панови і Монарсї; ми Русини, котрі уважаемо ся яко нарід осібний в Галичинї, і цїлком тілько католицкій церкві вірні і держимо ся обряду руского і розрізняємо ся від народности польскої, але і від народности иншої славяньскої а именно россійскої. Ті котрі учули той голос, пізнали єго слушність взяли єго за проґраму свого дальшого поступованя в справах народних і тим способом уступила та над руским народом тяжача хмара. На підставі того голосу не зробили ся однак жадні пакта умови, але ми сказали: "Ми яко Русини вірні Найяснїйшому Монарсї, вірні нашій католицкій церкві, ми нарід рускій, хочемо дбати для добра нашого народу для піднесеня єго просвіченя, рівноуправненя". І длячого нарікаєте на ту еру? Чи она то єсть виновата, що то або се дїє ся зле? Я того не виджу.

 

Сказано ту, що всї приймають першій пункт т. є. суть вірні Найясн. Монарсї, але менї здає ся, що сего нїхто відкинути не може і дїйстно нїхто межи Русинами такої опозиції не робить не лиш в фактах але навіть в мислях і в серцю. Много пристає на другу точку т. є. на вірність церкві католицкій, але находять ся і такі, котрі суть дотично віри обоятними і прото другу ту точку проґрами приймають неконче совістно і не як належалось би.

 

Однакож здає ся менї, що доки нарід наш рускій єсть народом малоруским і хоче ним зістати, доти завсїгди буде вірний св. церкві католицкій (брава). "То не належить до сойму!" — відозвав ся посол Король. Алеж прошу панів, та-ж ту відозвати ся можна і випадає, коли зайде того потреба, але то не єсть уклад. Ми сказали тілько правду а більше нїчо, бо ми нинї ту єсьмо і булисьмо, аби відсунути ту хмару, щоби всї пізнали, що ми Русини.

 

Отже, хотяй до сойму не належать справи духовні, але належать до церкви, звертаю увагу на теє, що я що-тілько сказав, що в тім пунктї не ходить о нїяку угоду, що ту не може бути жадної умови в тім взглядї.

 

Дальше сказано, що на підставі тої проґрами ми Русини, здаємо ся на ласку або неласку хотяй би народу польского. Того я ту не бачу і того рода виводи уважаю цїлком неоправданими. Они хотїли знати, що ми єсьмо, а ми им сказали, — дальше будемо ити тою дорогою, котра нам прислугує яко народови, і на кінци сказали-сьмо, що хотяй ми відрубний нарід від польского, однакож жиючій разом на тій земли, уважаємо єго за братний і хочемо спільно з ним в згодї жити. Ожидаємо увзглядненя, відданя нам прав, які нам належать ся, того жадаємо і будемо ити рука в руку, жадаємо справедливости, щоби нам була віддана.

 

В третій точцї ми нїчо нового не сказали, коли відкликали ся на наших провідників давнїйших і сказав-єм, що так всегда Русини мислили і визнавали і говорили. Але тепер виступає ся против тої нової ери і кладе ся на єї карб всякі нещастя, які на нас впали. Я того не розумію, як то можна погодити. Перед тим було всьо зле, хотяй не було нової ери; межи Русинами не було також одностайности; тепер хочемо довести до того, щоби була єдність і знов єсть зле!

 

Отже тутки гадаю і заявляю, що всї добре мислячі і добре піймаючі справу, котрим лежить на серци щастє і спасенє народу, повинні держати ся найсильнїйше тої висказаної підстави, підвалини, на котрій, єсли станемо, не звихнемо ся і будемо мати підставу жадати від братів Поляків: "Дайте нам то, що нам належить ся після права!" На иншій підставі недістанемо нїчо. То може огірчає декотрих і не хотять пристати на ті всї три точки, однакож чи то єсть слушне і справедливе, най самі осудять. Я не буду ту над тим ширше розводити ся, тілько тверджу і єсьм сильно переконаний, що спасенє наше і добро тогдї буде, єсли злучимо ся на тій підставі, в нїй бо лежить добро св. церкви, добро суспільности взагалї, а нашого руского народу в особенности. То всюда, де був-єм, з ким стикав єм ся, менї признавали, всї так думали і всї так думають. Я не перечу, що може кому подобала ся бесїда инша, як моя, малоруска; я не відмавляю права, щоби хтось учив ся і по француски, а хотяй би по хиньски, але ту в нашім краю і межи нами повинна бути увзгляднена народна бесїда (брава). Отже то єсть що до нової ери. Але тепер ту порушили нашу справу послове передбесїдники. Именно Вп. посол Романчук (що з єго уст такі слова вийшли, менї дуже прикро) сказав, що ми мусимо на будуче инакше поступати і на-ново зорґанізувати ся. Дивна річ, що до оголошеня проґрами і руского становища було добре, а тепер має бути зле; що той, котрий держав прапор на передї, той тепер цофаєсь! Як же-ж може бути нарід сталий і не колибати ся, єсли той, що держить прапор, сумнїває ся і спускає прапор на долину (брава). Прошу панів, вірте менї, що той прапор єсть сильний, потреба тілько, щоби той, що єсть прапорщиком, той прапор держав належито, най не уступає з місця і най не шукає иншого становиска (брава), але най держить кріпко той прапор, а тогдї надїю ся, що п. Романчук відступить від своєї мисли, що ми зле стоїмо на тім становищи і мусимо на-ново зорґанізувати ся. Нї, ми добре, дуже добре стоїмо! Поступимо дальше, але держім ся сильно того прапора; жадаймо того, що нам належить ся, але з тої підстави, на котрій стоїмо, не переходїм на иншу. Тих кілька слів хотїв-єм висказати, а тут прошу менї дарувати, що не єсмь до обдуманої бесїди приготовлений, кажу лише то, що менї розум і серце диктує, і про-те най будуть увзгляднені мої слова, сли-бим і не виразив ся добре. Підстава єсть добра, на нїй треба стояти, а се підстава, котру піднїс і котрої держить ся п. Романчук. Однак нїколи не треба виходити по-за границю, бо анї я, анї другі не гадали, що ми через постановленє ся на тім становищи вже будемо всьо мати відразу, що тілько забагне душа. То нїгде і нїколи не було і не буде. Но то ще не спиняє нас, щоби ми жадали того, чого ми жадаємо і що єсть справедливим жаданєм з нашої сторони. По друге: не треба виходити по-за границю, а стисло держати ся прапору а проґрами. Під тим взглядом мушу висказати наш жаль, що власне Вп. п. Романчук перейшов там, де не було потреба (брава), хотяй ми умовили ся, що будемо стояти разом, що він не буде мішати ся до річей церковних і обрядових, котрі більше обходять мене, а не посла, і то посла від народу. Бо казав-єм послїдним разом, що наша церков не єсть церков т. зв. національна, лише католицка, котра має свої підстави, прінципи (брава) і мусить бути правлена від того, котрий єсть на чолї; (Д-р Кулачковскій: Але для народа!) — так єсть, для народа. Я з моєї сторони труджу ся, скілько менї совість каже, не хвалячи ся, і менї лежить на серци так церков католицка, як і язик і нарід рускій (брава). Єсли отже там де мене може заступити п. Романчук в справах народних, я охотно приплесну руками і віддам єму честь, то не позволю, щоби в рами моєї власти входити і интерпеляцію в Відни дїлати, як зроблено.

 

Єсли я забрав голос, то як я вже сказав на то, щоби піддержати наведений наш прінцип, а також щоби усунути ті обави, тоє колебанє в народї, яке би могло наступити по бесїдах двох наших спримиренників, щоби нарід не гадав: "А що-ж тепер робити?" Один посол говорив то, другій п. Антоневич инакше, третій инакше, четвертий також инакше. Будьмо з того мудрі! Отже я з моєї сторони мав би на совісти невідпущений гріх, єсли би по тих заявленях ту в нашім соймі послів руских не сказав: "Стійте, люде, так интеліґенція вірна, котрої знаю дуже много, як мій клир рускій вірний, як і цїлий нарід буде стояти дальше непохитно на своїм становищи і добивати ся своїх прав. Стійте і ви панове посли, на тім становищи, бо инакше той нарід буде нарікати на вас, що ви зійшли з тої підстави, котрої не належало опускати.

 

На кінци мушу ще діткнути рецепти, о котрій говорив п. Король. Він сказав, що Поляки тою проґрамою дали рецепту і що та рецепта єсть: укорити ся перед народностію польскою — і она то завела нас майже в якесь підданьство. Се неоправданий заміт бо власне та т. зв. нова ера, єсли була проклямована, то на те, щоби ми тим не були, за що нас подає п. Король; она єсть медициною против того. Вп. п. Романчук згадав де-що о курателї, о скасованю семинарії, о рескриптї против духовеньства і прочих не належачих до мене, більше світских річах. Курателї над семинаріями я не виджу. Хто приняв за зле роздїленє семинарії нашої ґенеральної у Львові, того також не розумію. Ми сами, епископи, будучи на конференції, бесїдуючи для добра так клиру як і народа нашого руского, просили о подїленє тої семинарії ґенеральної на три семинарії. І мали дуже важні причини, о котрих я цїлком отверто і совістно можу говорити. Передовсїм зробили ми се для добра дієцезії кождої. Епископи будуть мати асисту, котрої наш обряд вимагає, через то, що семинарії і клирики всюди і по всїх трех дієцезіях будуть розміщені. Важна річ була також, що було превелике число клириків в одній семинарії, бо 240; отже неможність доглянути их була причиною, що ми жадали роздїлу семинарії. Чи то єсть шкідливе?!

 

Чи ті заміти, які нинька піднесено зі сторони декотрих послів суть оправдані? Не хочу говорити о всїх, піднесу лиш найважнїйші.

 

Найважнїйшій був той, котрий би міг обходити кожде добре, щиро-руске серце: що просвіта зменшить ся, бо професори не будуть такі знамениті, що образованє клиру, котрий має бути свічкою освічаючою всїх і проте повинен стояти на висшій степени просвіти — упаде. Я того не бою ся, бо ще через тоє, що будуть роздїлені семинарії, менше уталантовані професори знаходити ся не будуть в тих місцевостях, що не будуть мати стичности з бібліотеками, образованє их не утерпить, бо маємо на се лїкарство. Також що до професорів не обавляють; найдуть ся у нас ще Русини, котрі до нинї власне для того ухиляли ся від докторату і т. д., бо не мали місця. Та зараз лиш скористати може руска народність, церков і обряд. По друге прошу менї вірити, що через той подїл і догляд питомцїв буде лекшій і семинарії будуть як найуспішнїйше розвиватись, сли один епископ буде мати до догляду лиш 60 або й 80 клириків; буде також лекше найти настоятелїв для такого числа. До нинї бо стояло то на моїй совісти, щоби доглядати 240 людей, що майже неможливе.

 

Дальше неоправдана обава, що деякі таланти, котрі би хотїли поучити ся троха більше, розширити свої відомости, будуть мати заперту дорогу, бо там в Перемишли або Станиславові не найдуть відповідної бібліотеки, книг, авторів і т. д. Бо прошу на се уважати, що ми й над тим думали, що се не було так легкодушно без застановленя зроблено. Ми погадали о тім і казали: як будуть уталантовані питомцї і будемо знати, що суть, і много их єсть в кождій дієцезії, тогдї в порозуміню з правительством краєвим, а коли зайде потреба, і з центральним, перенесемо таких питомцїв, котрі хотять образувати ся, до семинарії львівскої, а як буде потреба, пошлемо их і за границю.

 

Що до віденьскої семинарії не могу нїчого близше сказати. Однак не могу не висказати, що велике нещастє не стало ся, анї не випало се так зле, бо ті гроші, котрі давали ся на удержанє питомцїв віденьских, нам позіставлено до розпорядимости; отже можемо за ті гроші посилати уталантованих питомцїв до инших всеучилищ, чи до славнїйших університетів навіть і за границею.

 

Отже не було потреби анї тут, анї в радї державній у Відни голос підносити за то розвязанє семинарій. Длятого я би просив дуже Вп. панів послів, котрі хотять якусь справу підносити, котра дотикає св. церкви св. обряду нашого, щоби порозумівали ся насамперед зі мною, а тогдї буде і згода і мир братній межи нами, тогдї пійде все добре; а де того не буде, там не буде зовсїм анї сили, анї кріпости, анї також добра.

 

То хотїв я коротенько сказати. Не хочу дальше бесїдувати і розправляти над иншими предложеними предметами; скажу лиш ще раз, що "нова ера" есть то ера спасительна для Русинів, котру треба удержати і лиш на тій підставі можна узискати все, що узискати хочемо. Но і в тій ері треба вижидати часу спосібного — най так виражу ся — опортунного, а виражу ся так нарочно, понеже нас стали називати одні опортуністами, а другі прінципалістами. Опортуністами єсьмо, правда, — бо як прийде менї лїк не в своїм часї (importuno tempore), то анї для здоровля, анї для смаку, анї загального добра нїколи не послужить, — однакож не розумію опортунізму в тім змислї, як виражено ся десь там, о котрім не хочу згадувати, бо суть словами підлими. Я кінчу. (Гучні брава і оплески.)

 

[Дѣло, 26.02.1894]

 

Помістивши в понедїлковім числї ѣла" промову Є. Е. митрополита, подаємо нинї відповідь на ню пос. Романчука, а дальше і бесїду пос. Гурика, котрий, забираючи голос при дебатї над буджетом, зобразив долю нашого селяньства.

 

Відповідь посла Юл. Романчука.

 

Високій сойме! Хочу забрати голос, щоби кількома словами відповісти на промову Є. Е. Впреосвященого митрополита, бо так, як Є. Е. згадав, що не може лишити, аби слова мого товариша Короля і мої ишли відгомоном по краю, а не дістали відповіди, так і я також не могу допустити, щоби заховалось і утвердилось тоє непорозумінє, яке ту очевидно зайшло.

 

Є. Ексцелєнція зробили докір менї, будьто я, котрий перед трема лїтами проголосив ту в соймі певного рода проґраму, тепер сам від того свого дїла і проґрами відступаю. Нї! Так не є Ваша Ексцелєнціє! То, що я тогдї в соймі сказав, то не було висказане ad hoc, для певної цїли, але я висказав тоє, до чого я і перед тим признавав ся, і в тих часах, коли признавати ся до того не було річею хосенною, а прапор, котрий я держав перед тим, держати буду і дальше. Але ту розходить ся о що иншого.

 

В наслїдок виголошеної деклярації наступила певного рода зміна тактики в політичнім поступованю, певного рода зближенє з одної сторони межи Русинами і бодай межи тим сторонництвом, до котрого я належу, а з другої сторони межи правительством і тим сторонництвом польским, котре з правительством тримає. Отже зближенє тоє зачало що-раз більше прибирати характер такій, як коли би друга сторона жадала і надївала ся від нас певної зависимости; коли я виступаючи з тою проґрамою о нїякій зависимости не думав і не міг зовсїм думати, бо я хотїв мати свобідну руку до дїланя на тім становищи, котре я тогдї зазначив. І тая претенсія, до нас висказана, щоби ми своє поступованє політичне зробили зависимим і примінили до волї другої сторони, то власне єсть то, що наробило нам шкоди і страти, о котрих я згадав.

 

Ексцелєнція зволили самі висказати, що як не хотять спиняти послам руским в их політичній дїяльности, так з другої сторони мусять застеречи собі зовсїм свої права що-до справ церковних. Зовсїм на тім самім становищи стою і я і мушу зазначити, що сли инакше були мої слова зрозумілі, то зайшло непорозумінє.

 

Де ходить о доґми, о внутрішне устроєнє церкви, там анї права, анї претенсії собі не признаю жадної. О стілько лиш, о скілько дотикає церковна справа сторони національної або політичної, ми з тої чисто-національної або політичної сторони тую справу трактуємо. Тілько з тої сторони трактували ми справу розвязаня семинарії і до певної міри, могу сказати, чую ся тепер успокоєний, що Ексцелєнція зробили надїю, що і ті клєрики, котрі належать до дієцезії перемискої або станиславівскої, в части будуть могли знайти приміщенє в семинарії львівскій, і тутки користаючи з того, що є більше місто і університет, зможуть побирати більше образованє. Що-до віденьскої семинарії, то признаюсь, що поясненє Ексцелєнції не було успокоююче. А взагалї, сли справу семинарії тутки підносилисьмо, то з одної сторони спонукала нас до того національна сторона тої справи, і сторона політична, а з другої сторони і то, що само священьство руске, а бодай дуже значна часть єго домагала ся, щоби тую справу публично піднести.

 

Вертаючи ще раз до першої справи зазначу, що не тілько я в своїй промові нїгде не зазначив, будьто би я від основи деклярації своєї хотїв відступити, але противно, навіть посол Король зазначив, що стоїть на основинах тої деклярації. Инакша річ політична сторона, а инша річ суть висказані засади.

 

Я гадаю, що через тоє поясненє повинно то непорозумінє бути усунене.

 

Промова посла Гурика.

 

Високій сойме! Не легка то річ висказати кривди свого народа перед тими, котрі их не добачують, або не хочуть бачити. Не легка то річ жалувати ся перед тими, і домагати ся, щоб вимірили справедливість, котрі до вини не хотять признатись. Коли я так говорю, приходить менї гадка о давнім короли япаньскім, котрий переїзджаючи ся по краю, запитав ся свого адютанта, що за причина, що так богато людей кулявих. А той єму відповів, що то калїцтво наступило в наслїдок битя тростинами і то єсть єго причина, що не звернув скорше уваги на так тяжку кару і не постановив єї зменшити. Король сказав, що не вірить тим словам, але хоче сам на собі тоє досвідчити. Коли дїйстно прийшов до дому, казав себе до стовпа привязати, вимірити собі певне число тих тростин і загрозив під карою смерти, як би єго хто відвязав. І так дїйстно стало ся, і пізнав він, якій то тяжкій біль, бо пролежав довгій час. Від тогдї видав острий заказ, щоби так тяжко людей не карати.

 

Коли б ви застановили ся, чи ми кажемо правду, чи маємо причину нарікати, ви мусїли би зробити так, як зробив той король, а хочете переконати ся на власні очи, зайдїть до селяньскої хати, а там вичитаєте єго кривду з єго лиця, з єго одежи, з єго обійстя; а там пізнаєте єго мозоли і утиски, яких нинї ви не видите, а радше не хочете видїти.

 

Заглянете до урядів податкових, як платять податок, як их там трактують. [Кн. Чарторийскій: Nie nasza wina]. Подивіть ся дальше, від чого той селянин платить податок, коли єго грунт зруйнувала вода. Возьмім підводи, котрі кождого року той селянин відбуває кілканацять разів, і то за дуже малим винагородженєм.

 

Чи то не єсть великій тягар? За цїлий день і дві ночи, так що на третій день доперва вертає до дому, за то дістане один або два ґульдени. Прецїнь панове не поносять таких тягарів. Дальше подивіть ся на ті тягари, котрі селянин оплачує з того, чого не посїдає, або бодай сли посїдає, то зиску не має. А подивіть ся на наші ниви засїяні: зійшло зерно, а войско прийшло і стратувало. Скажете менї панове, що єсть устава, що то має бути винагороджене, але прошу, подивіть ся панове, як то винагороджує ся, — заледво одну пяту часть звертають. Чи-ж то не єсть тягар? [Пос. Пашковскій: Wojsko і po innych polach chodzi].

 

Ми жалуємо ся, які маємо тягари, а ви того не хочете знати! Коли подивимо ся на шарварок, то єсть також устава, котру сойм ухвалив. Але чи то справедливо розложений тягар? Єсли селянин, котрий до хати заледво боком впихає ся, відробляє шарварок чотири днї, котрий варта 1 зр. 20 кр. то доперва з обшару двірского від 40 зр. податку по 3% вийде така сума, з виїмкою 5% в матеріялї. Отже питаю ся, хто зужитковує дорогу, чи той селянин, котрий пішки перейде, чи той, котрий платить 40 зр. податків, а уживає тої дороги чи то для грунтів, чи для фабрики. Чи то не єсть тягар для селянина?

 

Єсли звернемо ся на уставу конкуренційну, ухвалену тут, то панове за шесту часть маєте право презентувати священика, а ми за пять частей мусимо терпіти того священика, котрого нам дадуть. Добре ще, єсли він єсть добрий для громади, єсли дбає о єї добро, але по більшій части знаю, що так не завсїгди єсть; противно, на власні очи виджу, що людей найгірших признає ся найскорше і тим підкопує ся довірє наше і тим псує ся моральність, бо селянин видить, що ті, котрі повинні таким річам конець положити, ще их толєрують.

 

Дальше, коли зайдемо на поле автономії, о котрій так широко говорить ся, — панове сотворили ту институцію, котра коштує край звиш міліона риньских. [Голоси: Sejm stworzył.] Най буде сойм. Але спитайтесь в громадах, якій суд видадуть люде о тім, чи она приносить тілько хісна, кілько она коштує? Я сам тверджу, що нї! А єсли-ж той селянин приходить до тої институції і просить, щоби єму зробили порядок в громадї з рахунків, що становить маєток громадскій, як каси, шпихлїрі і всякі доходи то що робить ся? Посилають найперше делєґата, котрий повідомить на кілька днїв обвинених дефравдантів, і коли зїде на шконтр до них щоби переконати ся, тогдї звичайно сам показує дорогу, куда мають втечи, і буває, по кількох місяцях кажуть, що все єсть в порядку. І кажете, що то єсть автономія? Чи то не належить до автономії? [Голоси: Nie należy.] Перепрашаю, она єсть той чинник, до котрого належить справедливість зробити, а громада має лише донести висшим властям, котрі безсторонно поступають; нераз справа така йде перед прокуратора і там переслухує тих, котрі суть интересовані, а не переслухує ся тих, котрі подають обжалованє. Я можу зараз навести на тім місци докази, що так дїє ся. Єсли придивимо ся добре, то побачимо, яка кривда дїє ся громадам длятого, що нема перед ким жалувати ся, що нема кому усувати того зла, бо мимо того, що платимо податки і додатки, котрі збирають в спосіб уставою заказаний, бо не вільно нїчого окремо збирати, і мимо того, що всї потреби громадскі мають бути в буджет вставлені, мимо того маєтки селяньскі запропадають, а того, хто стоїть на сторожи маєтку громадского, називають бунтівником і неспокійним.

 

Ми не хочемо нїчого від вас, як тілько, щоби ви зробили лад, коли в ваших руках власть спочиває. Введїть асанацію в громадах, усуньте зло, яке нинї єсть, зрівнайте всї тягари на всїх, а певно не будете жалувати того, бо тогдї і ми разом з вами будемо стреміти до доброго. Нинї маємо причину жалуватись.

 

На тім кінчу, щоби докору не робити, а вірте менї, що без причини нїхто нарікати не буде.

 

[Дѣло, 28.02.1894]

 

28.02.1894