З тим моментом, коли антанта віднесла рішаючу побіду над центральними державами на західнім фронті, рішеннє східно-европейської квестії перейшло в її руки. З початку загальною формулою для рішення цієї квестії була повна відбудова давної Росії. Виняток зроблено на разі тільки для Поляків, а опісля розширено його також і на Фінляндію. Всі інші держави, які повстали на давній теріторії російського царства мали знова зляти ся в одно "русское море". Між цими державами находить ся також і Україна.

 

Одпак розпад Росії на поодинокі самостійні держави являєть ся не тілько випливом большевицької анархії, що до решти розбила надшарпаний російською революцією державний орґанізм. Поодинокі держави як Україна, Кавказькі республіки, Литва, Естонія, Білорусь подібно як Польща і Фінляндія повстали як виплив національних аспірацій і тих суперечних інтересів, що добачують своє повне убезпеченнє в державно-політичній незалежности. І коли антанта поставила в програму своєї східно-европейської політики як мету відбудованнє Росії, мусіла вона числити ся з тим, що до осягнення цієї мети не вистарчає побороти внутрішню анархію і впровадити, хотяйби в найбільш демократичній формі новий державний лад, але треба буде погодити з цим самостійницькі стремління поодиноких народів. Для цього найвідповіднійшою формою являєсь для неї федерація. В федерації поодинокі національности мали би максімум національно-політичної свободи при захованню на вні державної одноцільности давної Росії. І так виставляючи як форму рішення східноевропейського питання федеративну Росію на місци царської, антанта з одного боку хоче заховати о скільки це можливе теріторіяльний status quo в східній Европі, і з другого боку погодити з цим ті самостійницькі стремління поодиноких народів, що приступили самі до зреалізовання клича піднесеного великою російською революцією а признаною сьогодня цілим культурним світом — клича самоозначення народів.

 

Як до цієї форми розвязання східно-европейського питання ставить ся Україна? Україна в першім періоді революції, коли, ще видавалось, що тимчасовому урядови удасть ся в повні опанувати політичну сітуацію в нутрі Росії і задержати владу в своїх руках до часу скликання всеросійських установчих зборів, політичні українські партії виставили самі як форму розвязання національного питання в Росії — федерацію. І коли большевикам удало ся усунути уряд Керенського в Петрограді і самі вони на першім всеросійськім зїзді солдацьких і робітничих рад визнали право поодиноких народів на самоозначення включно аж до повного відорвання — Українська Центральна Рада, як найвисша влада і одинока представителька української демократії проголосила третім універсалом Українську Народню Республіку, як складову часть федеративної російської Республіки. Цей однак так льояльний крок супроти російської демократії, не найшов ні в одному відламкови цеї демократії прихильного відгуку. І коли посунула ся на Україну большевицька навала, коли Українська Центральна Рада слабими силами старала ся не допустити, щоб і на Україні розвелась большевицька анархія — російська демократія всіх відтинків враз з російськими монархістами злорадісно очікувала хвилі, коли російський большевизм змете з лиця землі решти українських орґанізацій, щоб тим легше праця полишилась для реакції. І тут як найкраще показало ся, що Українці не можуть мати найменшого довіря до російської демократії, — тут вийшло на верх, що російська демократія в відношенню до українського національного руху нічим не ріжнить ся від російських реакційних кругів. Оказало ся, що навіть в демократичній Росії українській національний рух не тілько не може числити на прихильне відношеннє з боку державного центра, але навпаки давна політика царського уряду буде і дальше консеквентно перепроваджувана урядом демократичної Росії.

 

Супроти цього всього українські політичні партії мусіли поставити своїм кличем повну державну — політичну незалежність, коли хотіли, щоб усі національні сили могли спокійно і нормально розвивати ся, не потребуючи на дармо своєї енерґії на поборюваннє національно-політичного гнету, що при захованню державної єдности з Московщиною навіть в найбільш демократичній формі ніколи не устане. І з цього свого прінціпіяльного становища Україна під жадним зглядом не може уступити.

 

І тут приходить ся Україні числити не тільки з тою небезпекою, яка грозить її з боку московської суспільности, якої большевицькі банди сьогодня розпаношують ся на лівобережній Україні і вже загрожують заляти й цілу правобережну Україну. Вона мусить числити ся і з політичними тенденціями сьогодня всемогучої Антанти. Її відношеннє до східно-европейського питання я вже висше зазначив. Однак з того не випливає ще, що ситуація України в повні безнадійна. Одинокою реальною небезпекою, яка сьогодня грозить нашій самостійности, це большевизм. Сама антанта, хотя сьогодня вона нічим не заявила своєї прихильности до нас, не представляє безпосередної небезпеки. Борючи ся з самостійною Україною для насильного її прилучення до Росії, на це між членами антанти не буде однодушности. Америка не має найменшого інтересу в відбудованню Росії. Її ходить тілько о це, щоб як найскорше запанував в світі порядок і лад, щоб можна перейти до нормальних відносин, щоб міг розпочатись торговельний оборот. Вона не тільки не буде мати нічого проти самостійности України, але навпаки буде її попирати, коли це буде сприяти уміцненню нормальних відносин в східній Европі. Так само і Анґлії не дуже усміхаєть ся відозва Росії, що в злуці з Францією легко може загрозити її дорогам до Індії. Полишаєть ся Франція. Однак і та послідна, хоть як усміхаєть ся її мати на сході сильну союзницю, через що її геґемонія в Европі скріпила би ся на довгі часи, не буде могла нічим оправдати перед своїм громадянством воєнної експедиції проти України. І так можна сказати головна і одинока реальна небезпека грозить Україні від російського большевизму.

 

Коли Україні удасть його побороти в своїх межах і завести який такий державний лад це так скріпить її становище супроти антанти, так піднесе її престіж в цілім світі, що з тим фактом будуть мусіли числитись і найбільші прихильники відбудовання Росії.

 

І цього Україна мусить добити ся своїми власними силами, коли хоче заховати свою так великими зусилями здобуту самостійність. Числити на чужі сили, а особливо на сили антанти, це не тільки самообман, але це булоби впрост злочином. Війська антанти готові кождої хвилі ввійти на теріторию України на запрошеннє українського уряду, але коли вони тут не найдуть ніякої реальної сили, на якій уряд мігби уперти ся, готово повторити ся на те саме, що зробили Німці з Центральною Радою. А так як антанта вже стоїть в найстислійших зносинах з россійською реакцією, наслідки такого кроку можуть оказати ся більш реальним, як наслідки німецької частини.

 

Сьогодня війська антанти стоять в Одесі готові до вимаршування на Україну і сьогодня представники Франції ведуть переговори з українською Радою. В тих переговорах представники Франції в першій мірі говорять про боротьбу з большевиками. Самостійність України стараєть ся хитро усунути на другий плян. З цього ясно виходить, що Франція хоче використати скрутне положеннє України для своїх політичних цілий відносно східної Европи. І коли українське громадство в посліднім моменті не збере своїх сил і на стільки на дасть опору большевизмови, щоб можна було приступити будови державного орґанізму, тоді війська антанти увійдуть на Україну як на теріторію давної Росії і рішить ся квестія східної Европи не тільки без нас але і проти нас.

 

Цей послідний момент тепер власне наступив. З весною на певно розпічнеть ся загальний наступ на усіх фронтах проти большовиків. Коли Українці хотять мати голос в рішенню східної квестії, мусять сотворити сильний проти большевицький фронт. Щоб однак він був українським, на тім фронті мусять бути тільки українські сили. Французи не сотворять українського фронту але всеросійський. А консеквенції сього для нас ясні.

 

[Український голос, 21.02.1919]

21.02.1919