Почнімо з прикрої констатації: «На жаль, забувається». Якби цю фразу сказали учасникові Революції гідності ще п’ять років тому, він би нізащо не повірив. Ймовірно, що навіть у наші дні, на п’яту річницю завершення Майдану, цей добродій теж намагався б відштовхнути таку фразу: «Як це – забувається?!.»
Насправді ж цитата належить людині, чий авторитет у політиці історичної пам’яті точно не підлягає сумніву, – Володимирові В’ятровичу. Зрештою, так само не поставиш під сумнів і джерело для висновків В’ятровича – найповніше за минулі п’ять років дослідження громадської думки українців про Майдан.
Дійсно, результати цього дослідження виявилися не зовсім втішними. Так, суспільство поступово забуває про окремі події Революції гідності. Розчаровується. Героїв Небесної сотні на прізвище назве кожен п’ятий.
З іншого боку, в більшості збереглася думка про Революцію гідності як про подію величну, історичну, а про її учасників – як про людей добрих намірів.
Отже, чим став Майдан для українців п’ять років по тому? І в який бік «забувається» Майдан?
З Януковичем – кожен сімнадцятий
Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, директор Музею Революції гідності Ігор Пошивайло і керівник Центру вивчення громадської думки «Соціоінформ» Наталія Зайцева-Чіпак презентували соціологічне дослідження на тему Майдану кілька днів тому, перед роковинами розстрілів.
Робота, здійснена «Соціоінформ» (Львів), претендує на те, щоби стати найбільш ґрунтовним дослідженням Майдану за минулі п’ять років. Дослідники застосували для вивчення громадської опінії два інструменти: широке соціологічне опитування і «звужені» фокус-групи.
«Кількісне дослідження, під час котрого ми опитали дві тисячі респондентів, показало нам "картинку": що респондентам подобається чи не подобається у Майдані, якої думки вони дотримуються з того чи іншого питання, – пояснює керівник центру "Соціоінформ" Наталія Зайцева-Чіпак. – Але воно не дало нам розуміння таких даних. Тому ми провели також якісне дослідження у фокус-групах для того, щоб отримати пояснення тим цифрам, які показало кількісне дослідження».
Згідно з підсумками опитування, понад половина українців – 52% – задекларували себе як прибічники Майдану.
Нині, коли Віктор Янукович практикується в своєму тенісному хобі аж на території Росії, лише 6% респондентів зізнаються в тому, що підтримували тогочасну владу.
Ще чверть (25%) стверджує, що не підтримувала ані владу, ані опозицію. Втім, цій чверті не подобалися будь-які протести у державі.
Назагал, в акціях протесту на Майдані Незалежності в Києві і в регіонах взяли участь 16% українців. «Якщо згадати, що в нас понад 30 мільйонів дорослого населення, то вийде, що на Майдан виходило понад 4,5 мільйона людей. Це дійсно дуже масова подія», – зазначає Зайцева-Чіпак.
Усереднений портрет «майданівця» – це мешканець Заходу або Центру, україномовний, з вищою освітою, при праці.
На Майдан вийшов кожен п'ятий з числа україномовних громадян (22%). Серед російськомовних – вдвічі менше (9%).
Вірність і зневіра
Що змінилося для них усіх протягом цих п’яти років? Чи підтримують вони свої колишні думки?
Кожен третій (31%), відповідаючи на питання про своє сьогоднішнє сприйняття Революції гідності, стоїть на своєму: «Я підтримував її тоді і підтримую зараз».
Приблизно така ж частка респондентів (28%) затялася на протилежній думці: цей прошарок не підтримував Майдану ані п’ять років тому, ані тепер.
Водночас 27% зізнаються: підтримували Революцію гідності в 2014 році, але вже не певні того, чи вона була потрібна.
Ще для 4% відкрилися очі: хоч вони й не підтримували Майдан, але переконалися, що він був потрібен.
Відчуття виграшу Революції гідності притаманне майже чверті респондентів (22%). Натомість 42% має відчуття програшу.
Володимир В’ЯТРОВИЧ:
Як нам не забути про Майдан?
– Питання, напевно, парадоксальне: здавалося б, для того, що сталося лише п’ять років тому, нема жодної загрози, що це забудеться. На жаль, забувається. Забувається з об’єктивних причин – тому що постмайданна історія, в якій ми тепер живемо, теж драматична. Постмайданні історія – це історія війни, яка витісняє з нашої свідомості те, що сталося на Майдані. А є, очевидно, і суб’єктивні причини. В Україні і поза Україною діє чимало політичних сил, які хочуть, щоб ми забули про Майдан, які хочуть, щоб ми забули про те, що ми здатні об’єднуватись, що ми здатні перемагати, що ми здатні змінювати країну власними силами всупереч усім обставинам.
Пам'ять про Майдан потребує інституціоналізації. Пам'ять про Майдан – попри те, що це сталося якихось п’ять років тому – потребує чітких інструментів.
Регіональні розколи
Соціологи констатують: як і п’ять років тому, у поглядах на Майдан продовжує зберігатися регіональна диференціація.
Загалом на Заході України підтримку Майдану задекларувало 80% мешканців, у Центрі – 61%. На Півдні симпатизувала протестувальникам майже третина – 28%. Найменше прибічників зосереджувалося на Сході – 19%.
Дослідники зауважили, що рівень неприйняття Майдану не означав ворожого ставлення. «Вони не виступали аж так проти, але не знали, як їм реагувати. Це ті люди, які казали: ми просто хочемо спокою», – пояснює Зайцева-Чіпак.
Водночас погляди на засадничі речі подекуди разючі.
Кілька ілюстрацій: якщо на Заході лише 3% респондентів зараховують до передумов Революції гідності спробу Заходу посилити контроль над Україною, то на Півдні – 27%.
Якщо в Центрі 40% трактує Революцію гідності як боротьбу за незалежність України, то на Сході – 18%.
Якщо на Сході 29% вважають, що Майдан – це державний переворот, здійснений при підтримці Заходу, то на Заході – 6%.
Якщо на Заході баланс довіри до самооборони Майдану становить +62%, та на Сході – -18%.
Незважаючи на фактор диференціації, соціологи виявили низку тверджень, із котрими погоджуються як прибічники Майдану, так і ті, хто ставився до нього гірше.
Для прикладу, три чверті українців визнають, що Майдан став подією загальнонаціонального масштабу; стільки ж – що протест підтримали різні соціальні прошарки. «Респонденти визнають, що це не був якийсь там поділ за регіонами, а піднялася вся країна», – тлумачить керівник «Соціоінформу» Наталія Зайцева-Чіпак.
Також абсолютна більшість мешканців Заходу та Центру і відносна більшість жителів Півдня та Сходу визнають, що Революція гідності була усвідомленою боротьбою громадян, котрі об'єдналися на захист своїх прав та за європейські цінності.
Абсолютна більшість на Правобережжі визнає Небесну сотню героями і відносна більшість – на Лівобережжі.
Антимайдан в нутрі
Водночас під час вивчення суспільних настроїв на рівні фокус-груп поляризація виявилася більш разючою. А висновки – більш категоричними і прямолінійними.
«У нас є дві великі репрезентації Революції гідності, – коментує Наталія Зайцева-Чіпак. – Одних наповнювало піднесення, відчуття згуртованості, віра в свої сили, надія на те, що вдасться змінити країну. Інші відчували страх перед невизначеністю, в них було передчуття громадянського конфлікту. І деякі навіть прагнули силового розгону», – зазначає Зайцева-Чіпак.
Для збільшення клацніть на ілюстрацію
Зі слів пані Наталії, ці дві групи по-різному реагували на Майдан, по-різному трактували події 2014 року.
«За ці п’ять років ми не стали свідками стирання меж поміж цими групами. Так, більшість підтримує Революцію гідності, більшість її розуміє, толерує – але ми маємо велику частину суспільства, яка не погоджується з цим. Цей розкол за п’ять років не зник. Можливо, навіть поглибився», – констатує автор дослідження.
Герої і дні
Найбільш пам'ятними подіями Революції гідності для українців є розгін студентського протесту (45%) і розстріли на вулиці Інститутській (42%).
Також закарбувався спогад про перші смерті серед майданівців: Вербицький, Нігоян, Жизневський (37%).
Регіональні розбіжності проявляються і в цьому випадку. Так, на Заході та в Центрі найбільш яскраві спогади пов'язані з жертвами протистояння. А, наприклад, Схід несе в собі основною згадкою втечу Януковича (41%). Також «східнякам» більше, ніж мешканцям інших регіонів, запам'яталися переговори президента з опозицією і фактор іноземних політиків.
«Події Революції гідності частково стерлися з пам’яті респондентів, – коментує Наталія Зайцева-Чіпак. – Важко відтворити деталізовану картину і хронологію подій. Забулося, що за чим відбувалося, якими були причинно-наслідкові зв’язки».
Зі слів дослідниці, під час дискусій на фокус-групах навіть прибічникам Революції гідності не вдавалося пов’язати низку подій. «Наприклад, лише на одній із фокус-груп згадали таку подію, як прийняття диктаторських законів Януковича. А це один із ключових моментів, який вивів на вулиці більше людей, ніж було», – зазначає Зайцева-Чіпак.
Натомість пам'ять противників революції інакша. «У них не так багато аргументів, які підтримують їхню позицію, і вони тримаються за кожен такий маленький епізод, плекають їх», – пояснює соціологиня.
Для збільшення клацніть на ілюстрацію
«Пам'ять – це конструкт, – резюмує Зайцева-Чіпак. – Прихильники говорять про Небесну сотню, побиття студентів, масові розстріли, жорстокість. В їхніх спогадах – ті страшні кадри, труни, сльози. Вони хочуть це доносити до людей, щоб люди поводилися гідно, свідомо голосували на виборах, щоб пам’ятали, що за нашу свободу заплачено високу ціну. А тим люди, які не підтримують Революцію гідності, запам’яталися, наприклад, провокації. Мовляв, Нігоян вірші читає – а наступного дня його чомусь вбили (за 2–3 тижні перед смертю Сергій Нігоян декламував перед телекамерою на Майдані "Кавказ" Тараса Шевченка; респондент "Соціоінформу" натякає на ритуальне вбивство, – Z)».
Сергій Нігоян належить до найбільш асоційованих із Революцією гідності осіб: про хлопця з іконографічними очима пам’ятає 11% респондентів.
Натомість увесь Toп-10 найпопулярніших прізвищ Майдану – це всуціль політики; їх перелічувати не будемо.
Щодо решти Героїв Небесної сотні, то 4% згадали Юрія Вербицького, 3% – Михайла Жизневського. Загалом під час опитування (опитано, нагадаємо, 2000 тисяч респондентів) прізвища загиблих пролунали 436 разів.
Наталія ЗАЙЦЕВА-ЧІПАК:
Потрібні позитивні сенси
Революція гідності – це ключовий фрагмент сучасної історії України, який претендує на те, щоби стати основою нашої державної і національної ідентичності. Дуже важливо, щоб такі події несли в собі позитивний і об’єднавчий потенціал. Ми будемо ще не раз звертатися до цієї події. Важливо, щоби ми разом її переживали і в нас більше не було подій, які розколюють країну на дві частини. Про це важливо пам’ятати, оскільки в нашій країні продовжує тривати гібридна війна, і це небезпечний тренд. Громадська думка легко піддається маніпуляціям: ті, хто хоче вплинути на людей негативно, акцентують увагу на негативах. Важливо боротися з цими недружніми сенсами, викривати їхню неправоту. Потрібен позитивний дискурс, який би базувався на об’єднавчих, позитивних сенсах і унеможливлював появу маніпуляцій.
Здобутки і поразки
Позитивними наслідками Революції гідності українці вважають: підписання Асоціації з Європейською Унією (22%), підвищення рівня національної свідомості (20%), безвізовий режим (19%), втечу Януковича та падіння режиму (17%), визволення України з-під впливу Росії та боротьба за незалежність (11%).
До негативних підсумків Майдану відносять: війну з Росією (33%), проведення АТО (24%), економічну кризу та безвладдя (13%), втрату територій (12%), велика кількість вбитих на війні (11%).
Володимир В’ЯТРОВИЧ:
Чому ми маємо пам’ятати про Майдан?
– Треба розуміти, що майдан – це надзвичайно важлива історія нашого досвіду. Це досвід нашої перемоги у вкрай несприятливих для нас обставинах. Очевидно, що цей досвід мусить звучати для нас і в майбутньому, зважаючи на те, що перепони, які перед нами стоять, нікуди не зникнуть, а випробування стануть важкими.
Ми так само повинні пам’ятати про Майдан як нагадування про те, наскільки дорого народ може заплатити за свої помилки. За помилки, здійснені в 2010 році, за якусь недолугість, за неуважність до якихось процесів, які відбуваються в країні. Він нам нагадує про те, за яку дорогу ціну ми купили шанс змінити цю країну. Цей шанс досі є реальним. Ми зобов’язані, заради людей, які загинули на Майдані, повною мірою скористатися цим шансом.
Підготував Володимир СЕМКІВ