В чч. 7—8 "Републики" поміщено одкрите письмо Ексц. Митрополита Шептицького як відповідь на письмо польського ґенерала Розвадовського. В одкритім письмі згадується деякі місця письма ґен., в якому він закидує українському духовенству по сім і тім боці боєвої лінії "підбурювання укр. народу до злочинів". Закид цей Екс. Митрополит з повною рішучістю опрокинули. І зовсім справедливо. Між українським духовенством немає ні одного священика, котрий колиб не будь який злочин похваляв а тим менше до злочинів намовляв. Злочин осуджує не лиш священик але і кожня людина, яка як слід суть злочину розуміє.

 

Та в закидах своїх ґен. Розвадовський мабуть чогось иншого вимагає від укр. духовенства, виходячи при сьому з фалшивого заложення. Ґенерал уважає Галицьку Україну за часть історичної Польщі а всіх Українців, — які опираються на прінціпах, видвигнених демократією, "самоозначення народів", — бунтівниками супроти польської держави. Знаючи, що українське духовенство йшло завсіди з народом в змаганнях до його визволення, хотівби польський ґенерал, щоб вернулись часи, коли то укр. питомці записувалися до польських повстанців в надії, що в цей спосіб виборуть й свойому народові свободу, хотівби, щоб наше духовенство не тільки в змаганнях народу не брало найменшої участи, але може ще й сього, щоб цей визвольний рух назвало "бунтівницьким", "гайдамаччиною". Та пан ґенерал не тільки завівся в надіях своїх але і заведеться на далі. Ні одно ні друге не верне.

 

Не ми, не український народ напав на польську землю, на польський народ, а завойовницька Польща пішла на наші відвічні українські землі війною. Колиб це міг і хотів зрозуміти польський ґенерал, не бачив би тоді злочину в укр. духовенстві а побачив би його у самого себе. Бо злочин може бути сповненим не тільки на людині але і на всему народі. І злочин якраз сповняє зараз ґенерал Розвадовський своїми руками та своїм військом. Тож бувби по совісті поступив, колиб з одкритим письмом звернувся був до своїх епископів, щоб ті видали до підчинених їм священиків "посланіє", та ясно сказали, що вони не в Польщі а на український землі, колиб навчили їх "чужого не бажать". Бо це-ж одна з головних заповідей божих. Злочином можна скоріше уважати поступки тих польських священиків, котрі на нашій землі збирають ватаги та на їх чолі йдуть на наші бідні села, до різні свойого брата провадять, до мордування сього "бидла", що хоче стати людиною хоч тепер, коли сонце волі народам засяло, намовляють. Від них треба було сього вимагати, а не від нас.

 

Ми сини-раби тогож самого поневоленого українського народу, ми живем його життям, тож вівісекція, яку хоче перепровадити на йому пан ґенерал, болілаб однаково і нас священиків. Тож, хочби тут, на нашій землі, не знать яке ще пекло настало, хочби не знать на які тортури слав нас ґенерал, — ми не зрадимо народу нашого, не кинемо його. Бо ми його, а він наш!... Ніяка сила не вирве з сердець наших любови до його, любови до нашої Вітчини. Бо цеї любови навчило нас письмо святе. Навчив Мататія, який взивав борців своїх "умріть по геройськи за братів і країну вашу", навчив Мойсей який боровся за визволення своєго народу з неволі єгипетської. Освятив сю любов Спаситель сам, що хоч прийшов спасти все людство, над улюбленим Єрусалимом плакав. Навчили нас слова листа еп. Бандурського до лєґіонів польських з 1916. р. де пише: "Bądźcie szczęśliwi! Wytrwajcie, jak książę Niezłomny, bo to ostatni czas, by naród już nigdy nie przechodził przez tortury, któreśmy przeżywali..."

 

І для нас, для нашого укр. народу остання пора, щоб вже ніколи не зазнали жадної неволі, щоб вже раз були самі собою. Чужого ми не бажаємо, — тож і злочину в нас бути не може, — бажаємо тільки жить вже раз вольним життям. І в цих змаганнях не тільки піддержуватимемо наш народ але і підемо разом з ним рука в руку з чистою совістю. Злочин пятнуватимемо завсіди, як пятнували ті, що невинно вмірали на шибеницях 1914-15 років, вішані чужими а одначе польськими руками, що гинули в Талєргофах завдяки панам, подібним ґенералові польському.

 

Але і боронитисьмемо перед злочином, сповюваним на нас і нашім народі.

 

Так! Ми всіх зусиль докладатимемо, щоб злагіднити наслідки цеї війни, ми боронитимемо, заступатися за полоненими польського війська, котрих пхнули до братовбийчої різні ті, що засмакували в нашій крові, ми станемо в обороні всякого члена польської суспільности, що живе в українській державі, колиб йому пакість, злочин нанесено було, та рівночасно зазначуємо, що хочби на палях та шибеницях польських, славних з часів Вишневецького, умірать прийшлося, то все таки кликатимемо до своїх братів: "любіть Її, свою Україну любіть!...

 

[Република, 12.02.1919]

 

12.02.1919