Юрій Клен: "Каравели". Прага 1943. В-во Юрія Тищенка. Літ. Бібліотека, ч. 4, стор. 141.

 

І.

 

Коли не рахувати поеми "Прокляті роки", що має вже два видання (перше р. 1937, В-во "Вістник", друге — "Українське Видавництво" 1942 р.), книжка, що лежить перед нами, є першою звіркою поезій визначного нашого письменника, за яким лежить більш ніж двадцятилітній літературний шлях.

 

Вже на початках 20-их років у Києві бачимо теперішнього Юрія Клена серед основоположників київської літературної школи неоклясиків, себто у тіснім колі М. Зерова, М. Рильського й П. Филиповича. Згодом, ставши одним з "п'ятірного грона нездоланих співців", як назвав неоклясиків М. Драй-Хмара у своїм трагічно-знанім сонеті, Ю. Клен, тоді Освальд Бурґгардт, заняв серед неоклясиків становище, передусім, перекладача.

 

Це становище — серед такого висококваліфікованого гуртка поетів, з яких кожний був неабияким мистцем перекладу — було і почесне, і відповідальне, і заслужене. Бо, справді, вже з тодішнього Ю. Клена перекладач був вийнятковий. Сам майстер школи М. Зеров, авторитет незаперечний і безпомилковий, у жартівливій епіграмі вкладає в уста Кленові таке самоокреслення:

 

Загул пошив мене в поети,

Втопив у сонячнім меду...

З заліза я роблю сонети:

Що хочеш, то й перекладу.*

 

Три перші рядки вимагали б коментарія (можливо, що саме Загул переконував перекладача перейти до оригінальної творчости, а "Залізні сонети" — це була антологія німецьких поетів, що її Клен тоді перекладав), коли б ми знали подробиці товариського життя київських письменників. Четвертий же рядок формулує досить точно місце Клена в нашій поезій майже до кінця 20-их років.

 

Кажемо "майже", бо немає сумніву, що перші оригінальні кроки Клена в поезії датуються десь 1926-27 рр. В пляновану Зеровим антологію "Сяйвo" увійшов був вірш про Сковороду з 1928 р., а роком 1929 позначений у книжці цілий цикль "Осінніх рядків". Та й не було б дива, що в часі найбурхливіших подій київського і всеукраїнського життя (згадаймо літературну дискусію р. 1925, виступ Хвильового, потужне наростання молодої літературної генерації, що так нещадно підтяла була 1930 р. і дальших), — скромний "перекладач" почув у собі тягу до власної творчости. Внутрішніх даних для цього вистачало аж надто: що це була, вже в своїх перекладах, людина творчости, а не лише фаховий літерат, про це переконував кожен "перекладений" рядок. А коли з'явився у друку оригінальний вірш, підписаний другим, поруч Марка Йогансена, "екзотичним" у нашій поезії ім'ям, — сумнівів вже не було, що наша поезія збагатилася на ще одну дозрілу, культурно довершену і повновартісну, особистість, якої обличчя не сплутаєш з іншим. В Освальді Бурґгардті яскраво сполучилася висока формальна культура з безсумнівним поетичним обдаруванням, що становило питому рису нашої неоклясики, та що характеризувало кожного з "п’ятiрного грона" — Зерова, Рильського, Филиповича і Драй-Хмару.

 

Перед "новонародженим" поетом розгорталися надійні можливості: тісне коло побратимів в Аполльоні, високій дух сильної творчости, звичне культурне середовище. Та було суще величезне "але" — умови совітської державної в'язниці в її колоніяльно-українськім виданні, атмосфера систематичного нищення всякого життя, постійне викорінювання людського і національного духа та близькі перспективи фізичної "дезукраїнізації", що й почалася з кінцем 1929 р.

 

Щаслива нагода уможливлює О. Бурґгардтові фізичний рятунок на самім початку зорганізованого голоду. Десь 1932 р. він покидає Київ і, таким чином, уникає долі своїх товаришів-неоклясиків, яких ліквідація почалася з Драй-Хмари (1933 р.). І лише поза совітським кордоном, на еміґрації, в прабатьківській Німеччині, поет міг розгорнути свої крила, що їх не встигли підтяти умовини підсовітського життя.

 

Так у творчім життєписі письменника еміґрація становить переломовий момент аж до зміни лiтеpaтypнoгo iмени включно: зникає перекладач О. Бурґгардт, народився поет Юрій Клен.

 

(Далі б.)

 

[Краківські вісті, 06.02.1944]

 

ІІ.

 

Було б зайвою працею зупинятися над формально-культурними елементами "Каравел". Вони очевидні і, скажу так, "типові" для кожного київського неоклясика. Без деякого рівня формальної культури немає, не може бути неоклясика, і не ці елементи вражають в поезії Клена.

 

Хай не прозвучить парадоксом у відношенні до поета-еміґранта (та ще й письменника неукраїнського походження), коли ми відмітимо в його поезіях, перш за все, нову, власне не як "мову Клена" (що є індивідуальною властивістю кожного поета), а саме українську мову "Каравел". У цім відношенні книгу Клена сміливо можна порекомендувати, як зразковий підручник нашої мови для всіх, хто нею займається. Зокрема підкреслюємо клясичну правильність наголосу, що становить досі і ще довго становитиме найнебезпечніше місце у віршах, як зрештою і в поточній розмові.

 

Приходиться, не без деякої заздрости, дивуватися тій багатій мовній "наслуханості" письменника, що адже ж від десятка літ перебуває в інакшім мовнім оточенні; приходиться подивляти лексичні й синтаксичні скарби, що їх він вивіз з України і зміг, поза Україною бувши, в собі переховати. Кожний бо письменник-еміґрант, користаючи переважно з мовної пам'яти, добре знає, яка то нелегка справа!

 

Річ ясна, що Клена, як неоклясика, характеризує максимальна прозорість поетичного словника, безпомилковість епітету, композиційна згармонізованість образу, плястичність метафори, опанованість ритму. Хоч це все й можна було б віднести до формальної культури, притаманної кожному з наших неоклясиків, але у Клена всі ці прикмети досить забарвлені індивідуально, щоб їх у нього не підкреслити. Все те, що характеризує "клясицизм", все те, що з нього робить натуральну і спасенну аполінійську противагу тьмяній екстатичності діонізійства, ц. т. чинник упорядкування й гармонії, — все те в "Каравелах" становить елемент очевидний і переважний*), інакше й не могло бути.

 

Але в "Каравелах" зустрічаємо й іншi, зовсім нетрадиційні для ортодоксальногo неоклясика складники, що часом дають надто виразний "ухил" від "генеральної лінії" школи. І у Клена є той супокій, що його співцем та апологетом був автор "Рибальських Посланій", і в "Каравелах" є цілі циклі, просякнені чи осяяні специфічною, що так скажу, "мудрістю" ортодоксального неоклясицизму, сформулованого Рильським в його вступі до книги "Крізь бурю і сніг" (1925), як вимога поетові "слухать голоси і лживі і праві, темний гріх і світлий сміх", щоб класти їх потім —

 

з розкритими очима

На спокійні терези.

 

Отже, вживаючи образу Рильського, можна твердити, що поетичні терези Клена не завсіди перебувають у стані того "супокою". Внутрішній динамізм почувань поета, хоч як закований під панцирем клясичних строф, все ж приглушено бурлить, а часом і проривається назовні, руйнуючи канонізовану строфіку. І тоді з'являються зовсім неклясичні метри й ритми, а навіть сакраментальний для неоклясика vers libre ("Мандрівка до сонця", стор. 98—102), якого у Зepова, очевидно, не могло бути і яким Рильський згpішив один лише раз (в тій же книзі, в однім з фраґментів титульної поеми).

 

Занадто неоклясична епоха і занадто негармонійні переживання, щоб навіть найправовірніший неоклясик міг зберегти свою стилеву настанову до кінця.

 

Вже у вступнім сонеті "Кортез" емоціональні моменти, елемент пристрасти, вичувається надто безпосередньо. Це саме відноситься й де речей на теми моря, вікінґів, конкістадорів, гір, от як "Конкістадори", "Японія", "Вікінґи", "Жанна д’Арк", навіть "Прованс" і, може, найяскравіш у "Предтечі!.

 

Майбутнього страшний сурмач,

Ти трубиш іншому дорогу,

Яка вже стелеться під ноги

Тому, хто йде крізь бурю й плач...

 

Ти тільки клич, який вогнем

Вже перескакує по хмизу,

Благословенний дзвін заліза

І шлях накреслений мечем. (Стор. 28—29)

 

*) Пригадується, як Павль Валєри, в однім з своїх відчитів, під загальний сміх залі, досить гротесково представляв "порядкуючу" ролю кожночасного "клясицизму" у відношенні до кожночасного "романтизму"; "клясик" приходить з мітлою і щіткою, щоб прибрати й очистити хаос та сміття, які залишив у літературі "романтик".

 

(Док. б.)

 

[Краківські вісті, 08.02.1944]

 

(Докінчення).

 

Ця емоціональна напруженість, змагаючись з клясичною поставою в поета, справді якби в "боренії" змісту з формою, — осягає апогею в "Софії", либонь найбільшім з дотеперішніх досягнень Клена, якого центральний образ назавсіди увійде в скарбницю нашої пoeзії:

 

Правдивий світ, — не той, для ока зримий, —

Крилами розтинаючи вигонь,

Гойдають тихо грізні серафими

На терезах своїх долонь. (Стор. 94).

 

Ясно, що такі терези занадто далеко і занадто високо відбігають від тих земних, лише "спокійних терезів", що їх проповідував був Рильський.

 

Отут то, в цім ґотичнім моменті й заходить кардинальна різниця між поезією Клена і поезією його "шкільних" товаришів, у яких годі шукати якої-небудь "ґотики". І то зовсім не з причин, мовляв, зовнішньо-об’єктивних, лише структурально-внутрішніх, духових. Стверджуємо це тут побіжно і бездоказово, залишаючи цю окрему тему, надзвичайно цікаву і важливу, для іншої статті, чи навіть студії.

 

ІІІ.

 

Ми відмітили повищий момент, власне, як лишe момент: в "Каравелах" займає він — кількісно — місце назагал скромне.

 

Досить сказати, що цілий середній розділ книги, який носить типово неоклясичний заголовoк "Серед озер ясних", — не переходить меж канонічної неоклясики і тематично (типова перевага осени і зими), і просодично (сонети, дистихи, злагіднені обриси ямбів, зодноманітнююче римування абба). Цей розділ, враз з більшою частиною першого розділу книги ("У слід конкістадорам") виконуватиме і надалі, на сучаснім відтинку нашого літературного процесу, ту впорядчо-будівну і збавчу функцію, що її завсіди виконує клясицизм та що її так блискуче і так знаменно виконала наша київська неоклясика. Поминаючи навіть формально-культурні моменти, мусимо визнати, що для нашої національної психіки, для наших "нервів", корисна є вже сама "клясична" постава, себто стриманість і витриманість, реагування на Вічне в часовім (а не навпаки) — словoм, все те, що своєю поезією наші неоклясики давали в певнім періоді нашої історії і чого нам ще долго бракуватиме. Розуміється, що "клясична" постава має об'єктивну вартість лише під умовою, що вона не є порожньою позою, але міцною формою напружено-повновартісного змісту.

 

В цім відношенні книжка Ю. Клена займе важливе і почесне місце в нашім літературнім господарстві.

 

Розділом же третім "У Первозванного на горах" — Ю. Клен, помітно переступаючи (щоб не сказати переростаючи) рямки колишньої київської своєї школи, ба, навіть відштовхуючись від неї (див. "Майже елегія", стор. 112), розгортає перед собою і перед нами нові мірила і нові обрії.

 

В манускрипті Зерова "Соннетаріюм", що його пощастило з заслання поетового вpятyвати для потомних, довелося прочитати незвичайно характеристичні рядки, датовані 29. ХІІ.

 

1929 р.:

 

Я знаю: ми тугі бібліофаги

І наша мудрість — шафа книжкова.

Ми надто різьбимо скупі слова,

Прихильники мистецтва рівноваги.

Ніхто не скаже нам: "Жреці і маги,

Ви творите поезії дива...".

Чутливість наша вбога і черства,

І не вгамує молодої спраги.

 

Цей може аж занадто гіркий сонет носить знаменний заголовок "Самоозначення" і містить у собі невипадково цей займенник "ми". Справді, це може й жорстоке, самоозначення є caмooзначенням цілої школи, висловленим її творцем і проводирем, який напередодні рокованих 30-тих років зробив гіркий підсумок.

 

Клясицизм — вічний, але на відтинку нашої епохи, в діяльності київської школи неоклясиків, він закінчив свій цикль, певніш один з циклів. Далі почалось би пригасання, зсушення, розріст формальних елементів, природне заникання внутрішнього вогню, неуникальний холоднаво стилістичний епігонізм, — словом, вcі ознаки літератypнoї школи, що закінчила свою героїчну добу і починала старітися.

 

Неоклясик з походження і виховання — Юрій Клен своєю еміґраційною книгою, в якій змагається і перемагaє навички і насліддя школи, подає своєму Учителеві і Другові — на його посмертний голос — мужню й бадьору відповідь.

 

Неоклясичну "келію самоти" покинуто. "Каравели" відпливають у безмежний океан життя.

 

[Краківські вісті, 09.02.1944]

 

09.02.1944