Наприкінці січня в Києві відбувся установчий з’їзд нової політичної організації – «Рух +380». Постання нових партій в Україні не є новиною, оскільки їхнє виникнення і занепад нерідко відбувається швидше, ніж широкі кола громадськості встигають про них дізнатись. Та у цьому випадку привертає увагу один момент. Це неоконсерватизм, який лідер новоутвореної партії Роман Безсмертний проголосив її ідейною засадою. Хоч з консервативної точки зору програмні засади нової організації в дечому суперечливі, але вартим уваги є вже сама згадка терміну «консерватизм», що в нас трапляється вкрай нечасто.

Консерватизм у сучасній Україні в стані глибокого ідейного і насамперед організаційного занепаду. За добу незалежності жодна політична сила чи громадянський рух насправді навіть не намагались оперти свою діяльність на ґрунті консервативної ідеї. Виділяються хіба що окремі публіцисти чи історики, але, за винятком газети «День», сформувати життєздатне суспільне середовище наразі не вдалося. Серед нинішніх українських інтелектуалів популярним є погляд, що Україні консерватизм не потрібен, бо нічого консервувати, і що за потреби глибоких інституційних та суспільних перетворень він є просто шкідливим.

Такий погляд хибний, оскільки демонструє не лише надзвичайно спрощене й хибне розуміння консервативних засад, а й повне ігнорування існуючої традиції українського консерватизму та його актуальність у сьогоднішніх реаліях. На сьогодні вкрай мало дослідників зацікавлені інтелектуальною спадщиною українського консерватизму, а більшість із них зосереджені на постатях В’ячеслава Липинського чи Павла Скоропадського — а наша ж консервативна традиція значно багатша. Ще гірша ситуація у публічному просторі, де консерватизм майже відсутній. Окремі консервативні тези й гасла трапляються у риториці Президента, але слова «консерватизм» і він, і інші публічні особи від політики бояться як вогню.

Насправді ж українському суспільству консерватизму бракує. Він аж ніяк не повинен ототожнюватись із запереченням змін загалом чи безапеляційним триманням за старе, безвідносно до його цінності й актуальності. Це не консерватизм. Адже за такого підходу, як колись влучно висловився німецько-американський дослідник Клаус Епштайн, консерваторами слід вважати будь-які владні еліти, що захищають свої поточні позиції – в тому числі Робесп’єра чи Сталіна.

Консерватизм є надзвичайно складним явищем, і кожна спроба його короткої характеристики наперед приречена на спрощення й схематичність. І все ж таки нинішні українські реалії підштовхують до намагання зрозуміти для самого себе і пояснити якомога ширшим колам суспільства, навіщо ж Україні, яка потребує численних змін, консерватизм.

Якщо відкинути найреакційніші прояви консерватизму в історії – так званий традиціоналізм (ідеї Жозефа де Местра, Юліуса Еволи, Ніколаса Ґомеза Давіли чи іспанських карлістів), то консерватизм – це не про опірність змінам, а про їхній характер і необхідність. Змінювати без потреби є гірше, аніж не змінювати нічого. Таких поглядів дотримувався основоположник консерватизму Едмунд Берк наприкінці XVIII століття. Та він же й зазначав, що якщо реформа назріла, то консерватори повинні підтримувати її впровадження. Єдине, що вона має відповідати духу і традиції суспільства. Добрі приклади успішних змін, втілених консерваторами, дає як історія ХІХ століття, так і менш давня — чого вартують лише заходи в дусі неоконсерватизму Марґарет Тетчер і Рональда Рейґана у 1980-х. В історії українського консерватизму також є приклади прихильності до змін і участі в їхній реалізації. Так, усі українські галицькі консервативні середовища виступали за виборчу реформу в Австро-Угорщині й запровадження загального виборчого права замість застарілої куріальної системи, адже це відповідало українським національним і суспільним інтересам. Чимало ефективних реформ в складних умовах провів і Павло Скоропадський протягом свого короткого й багато в чому суперечливого правління. Це лише окремі приклади. Але вони дозволяють стверджувати, що в українській традиції консерватизм цілком придатний і ефективний при ініціюванні та реалізації дійсно актуальних змін.

Ідейним натхненником і втілювачем цих змін, безсумнівно, повинна бути еліта. Про проблему якості еліти українського суспільства не говорить сьогодні лише лінивий. Це закономірно, адже ті, хто сьогодні очолює (чи в попередні роки незалежності очолював) суспільно-політичні процеси, роблять це, в кращому випадку, недостатньо якісно. Загрозливим є те, що значна частина українців сприймає еліту як щось чуже і вороже їм та мріє про «народовладдя», де «мудрий народ» сам успішно вирішить усі проблеми. Не акцентуватиму на утопічності такої ідеї і спекуляціях окремої кандидатки в Президенти чи героя новорічного привітання на «1+1» на цій темі. Наведу лише історію сторічної давності, коли лідери УНР робили ставку на «трудовий народ», фактично викинувши еліти з процесу державотворення. Результат таких дій є відомим. Для консерватора ж еліта є тим, що задає вектор розвитку суспільства завдяки своїй освіченості, досвіду й усвідомленні відповідальності перед суспільством. І вихід з поточної ситуації він шукатиме не у відкиданні еліт як таких, а створенням умов, за яких зможе сформуватись якісно нова еліта з соціальними ліфтами, що функціонують не згідно з патерналістськими зв’язками, а за критерієм ефективності для суспільства.

Недієздатність українських еліт у поєднанні з низьким рівнем політичної культури суспільства створили ситуацію, коли для багатьох українців чужою стала й інша засаднича цінність консерватизму – держава. Вона ототожнюється із діючими керівниками, бюрократами чи іншими гвинтиками державного механізму, робота якого викликає, м'яко кажучи, запитання. Та насправді держава – це сукупність усіх інститутів, витворених її громадянами, а не тільки влада будь-якого рівня. Тому потрібне усвідомлення, що й відповідальність за державу лежить на кожному з нас, зокрема через участь у виборах. Власна національна держава є цінністю сама по собі для кожного українця. Недооцінка її важливості й ставлення власних вузьких інтересів вище за державні неодноразово дорого обходилися українцям у минулому. Державу важко здобути і легко втратити. Особливо пам’ятаючи, хто наш сусід. А власна, хай і недосконала, держава – це завжди краще, ніж чужа.

З цінністю держави пов’язані й такі поняття, як ієрархія та авторитет. Будь-який розвинутий і дієздатний суспільний організм мусить бути організованим ієрархічно. Це пояснюється не лише природним різноманіттям людських здібностей і талантів, а й неможливістю функціонування розвинутого суспільства без ієрархій. Їхня наявність якраз є одним із критеріїв прогресивності соціуму. Ієрархії необхідні як на місцевих, так і на загальнодержавному рівнях. Інакше – анархія. Окрема справа – кадрова якість тих, хто ієрархію представляє у поточний момент. Тут ключова роль і відповідальність належить якраз суспільству, яке шляхом виборів і поточного суспільного контролю легітимізує або делегітимізує керівників усіх рівнів. Саме суспільство продукує з поміж себе еліти, й аж ніяк не навпаки.

Жодна еліта й ієрархія не матиме легітимності в очах суспільства без авторитету. З цим також маємо величезні труднощі, адже антирейтинги політиків суттєво перевищують позитивні оцінки їхньої діяльності. Ця проблема має два аспекти. Перший – очевидні проблеми з якістю політиків, і заперечувати це безглуздо. Другий – українці й надалі вперто голосують за тих самих персонажів, попри власну масову зневіру в них. Чому так? Тому, що саме суспільство за рівнем своєї освіти (якісної, а не кількісної), вмінням критично мислити і давати тверезі оцінки є слабким. Тому й репутація, без якої (теоретично) немає авторитету, в нас мало цінується. Адже навіщо вибудовувати її роками, якщо навіть маючи за плечима судимості, можна стати абсолютно чесно й демократично обраним президентом.

Чому така ситуація є історично логічною, я розмірковував раніше, тож уникну тут самоповторень, окрім одного аспекту. Історія української консервативної думки в Галичині (насамперед ідеї Олександра Барвінського) подає добрий рецепт покращення ситуації – «органічну працю». Її мета – заходи із максимально всебічного розвитку освітнього і культурного рівня суспільства. У нинішніх реаліях це могло б дати ефект у вигляді більшої відповідальності, критичності й ефективнішої роботи громадянського суспільства, яке має бути конструктивним, а не безоглядним, критиком держави. А за потреби – і її партнером.

Егалітарні підходи, вороже сприйняття держави, брак авторитету й відповідальності – усе це має наслідком брак тяглості в українському політичному житті. Згадуваний вже Едмунд Берк стверджував, що суспільство і держава є не лише справою поточного покоління, а й партнерством «між тими, хто живий, хто помер і хто ще не народився». В Україні політичні цикли тривають від виборів до виборів або від революції до революції. Хоча вибори є найкращим інструментом демократії, а дві українські революції були абсолютно виправданими, така фрагментарність і калейдоскопічна зміна урядів і політичних курсів унеможливлює насправді ґрунтовні суспільні, економічні й, особливо, ціннісні зміни, що потребують десятків років. Тут зовсім не йдеться про потребу однопартійності чи, тим паче, авторитаризму, а про відсутність стабільного суспільного консенсусу щодо вектора розвитку країни. Якщо що декілька років робити розвороти на 180 чи навіть 90 градусів у фундаментальних засадах державного розвитку, то ми так і залишимось на середині шляху й без розуміння, куди саме рухаємось.

Наслідком описаних проблем є розквіт популізму. Ще понад сто років тому ця дилема стояла перед українськими консерваторами, як і проблема низького рівня політичної культури. Одним із наслідків що тоді, що тепер є творення кумирів і віра в їхню здатність вирішити всі насущні біди. У 1910 році активний учасник консервативного християнсько-суспільного руху в Галичині й знаний письменник Осип Маковей опублікував поему «Ревун» – гостру сатиру на тогочасних українських політиків і суспільство, яка не втратила актуальності й сьогодні. Сто років тому герой поеми Любомир Ревун стає популярним політиком і «героєм» аж ніяк не завдяки освіченості й політичним талантам:

Він тоді ревів страшенно,

бив у лаву патиком

і прискакував скажено

до міністрів з кулаком.

Не настала з того зміна,

не піддались вороги.

«Ще не вмерла Україна!» –

залунало навкруги.

...

Всі міністри, всі народи

забалакали про гнет

і про наші кривди-шкоди –

та й пішли собі в буфет.

Але Мирко став героєм

і народним співаком,

що на ворога йшов боєм

з піснею і кулаком.

Написано наче сьогодні, чи не так? Не лише український, а й будь-який консерватизм є ворожий популізмові. Консерватори вірять в просту істину – не існує простих відповідей на складні виклики. Усвідомлення цієї очевидної речі – це те, чого так бракує українському суспільству. Доки ми не зрозуміємо, що політичні й соціально-економічні виклики не вирішуються замирюванням агресора, дешевим газом, друкуванням грошей і пошуком винних всюди, аби не в собі – доти ні про якісний рух вперед не може бути мови.

Попри непопулярність консерватизму в сучасній Україні, існують середовища, що намагаються активно використовувати консервативну риторику. Йдеться про ультраправих. Звучить як оксюморон, бо консерватизм за визначенням не сприймає радикалізму. Та в сучасних українських реаліях відстоювання традиційних цінностей, боротьба з лівими ідеями, елітарність – усе це типові гасла різноманітних праворадикальних середовищ, ніби співзвучні з консервативним світоглядом. І для справжніх консерваторів це тривожний  сигнал, адже ніхто й ніщо не дискредитує консерватизму більше, ніж такі радикали. Адже саме вони є тим, з чим для багатьох українців асоціюється консерватизм. Особливо, коли Павла Скоропадського вшановують молодики, що всіма візуальними й ідейними рисами нагадують радше парамілітарні націоналістичні угрупування (див. фото). У самого гетьмана це викликало б лише негативні відчуття.

Насправді ж між ультраправими й  класичним консерватизмом, зокрема українським, немає фактично нічого спільного. Для консерватора держава є цінністю апріорі, а не лише коли вони облаштовують її на свій смак; для них легітимізм є ключовою засадою, тож жоден із них ніколи не ширитиме безглузду мантру про «режим внутрішньої окупації»; консерватори шанують закон, тому для них неприпустимі силові методи боротьби з ідейними опонентами; для них приналежність до еліти визначається здібностями й талантами, а не ідеологією і вірністю вождеві. Найкраще ставлення українського консерватизму до радикального націоналізму демонструє лист В’ячеслава Липинського до Дмитра Донцова: «Прочитавши її [книгу Донцова], я в своїй наївности (яку мені як «інаковірному» закидаєте) з сумом думаю, що зле стоїть діло з нашою европейскістю, коли і вона може у нас пропаґуватись тільки азіятськими методами». Таких відмінностей вистачить на окрему статтю.

Консерватизм не може і не претендує на те, щоб стати однозначною панацеєю на українські проблеми. Віра в це була б черговою простою відповіддю на складні питання. Але наведені вище приклади, маю надію, демонструють, яким чином більша популярність консервативного підходу й цінностей може справити позитивний вплив на українське суспільно-політичне життя. Нашій країні потрібен консервативний погляд. Консерватизм, що продовжуватиме традицію українських консерваторів ХІХ і ХХ століття, а не псевдоконсерватизм радикальних націоналістів (які, окрім всього, в економічних питаннях ще ті більшовики). Насправді, окрім консерватизму, нам потрібна і справжня соціал-демократія замість окремих напівсектантських «лівих» гуртків, і класичний лібералізм тощо. Здорова конкуренція справді ідейних платформ, а не нав’язування кимось «єдино правильних» цінностей (чим грішать і праві, і ліві, і ліберали) може стати тим, чого так бракує Україні – фундаментом для успішного демократичного розвитку суспільства й зміцнення нашої держави.