Центральна виборча комісія завершила реєстрацію кандидатів на президентські вибори і, згідно з підсумком реєстраційної кампанії, у виборах-2019 братиме участь 44 кандидати. Щоправда, остаточний список охочих змагатися за президентське крісло «на серіо» побачимо аж за місяць  забрати заставні 2,5 мільйона гривень і вибути з кампанії зареєстрованим кандидатам можна до 7 березня включно.

 

Чотири з гаком десятки кандидатів – це нечуваний показник навіть для нашого заполітизованого електорату, і навіть для наших багатих «технічними кандидатами» виборів. Дотеперішній рекорд перевершено майже вдвічі: у 2004 році на виборах балотувалося 24 кандидати. Втім, навіть тоді це здавалося гіперболізованим. І навіть тоді перебір із «технічними кандидатами» видавався аж занадто брутальним. 

 

Z намагався розібратися: якими будуть наслідки появи «бюлетеня-простирадла» на виборчих дільницях? Що про це каже наука?

 

«Є й божевільні»

 

Український політтехнолог Денис Богуш виокремлює чотири групи кандидатів у цьогорічному бюлетені: ті, хто цілять на президентські вибори, ті, хто цілять на парламентські вибори, а також технічні кандидати і просто вар’яти.

 

«По-перше, у нас дуже заполітизоване суспільство, – каже Богуш у коментарі Z. – Багато людей дивляться на політичний процес, як на футбол. Є купа вболівальників, які знають, як класно треба все зробити. І є ці 11 людей, які бігають по полю і все роблять неправильно. Дуже багато людей думає, що саме вони призначені врятувати країну».

 

 

Друга екіпа – це технічні кандидати, які «продають» себе для заповнення виборчих комісій. «Від основних кандидатів буде по 3 технічних кандидати, які мають збільшити присутність у виборчих комісіях. А це, відповідно, виходить по три члени у виборчій комісії і по три спостерігачі», – пояснює Богуш.

 

Третя група – це політики, котрі хочуть «прокачати» партію перед жовтневими виборами до Верховної Ради.

 

«Ну і є божевільні, які хочуть стати відомими. Вони мають 2,5 мільйона гривень, для них це буде пригода на ціле життя. Але реально за перемогу битиметься 3-4 кандидати», – резюмує Богуш.

 

Зі слів політтехнолога, на виборах слід чекати появи групи кандидатів, котрі намагатимуться вкинути у внутрішній дискурс вигідні зацікавленим сторонам тези. Наприклад, вигідні Москві.

 

«Деяким людям дають великі гроші на кампанію тільки за те, щоб вони висували певні ідеї. А виборці в час таких виборчих кампаній очікують, що на них будуть впливати, вони відкриваються до сприйняття таких віянь», – пояснює пан Богуш. 

 

Політтехнолог нагадує, що в 2009 році кандидатка у Президенти Інна Богословська розмістила в Криму борди з написами: «Крым украинский?», «Дадим городу Севастополю статус украино-российской территории». «Ви вважаєте, вона сама це вигадала?» – апелює Денис Богуш.

 

Параліч вибору

 

Український економіст Дмитро Яблоновський із Центру економічної стратегії запропонував поглянути на цьогорічні президентські вибори в України через призму поведінкової економіки.

 

«У поведінковій економіці є феномен decision paralysis. Збільшення опцій призводить до того, що покупець відмовляється від купівлі загалом. Щось схоже скоро будуть відчувати українські виборці», – написав Яблоновський на своїй сторінці у Facebook.

 

Ідея порівняти цьогорічний вибір із гіпотезами поведінкової економіки виникла у Дмитра Яблоновського під час спостереження за дискусією опозиційних демократичних сил про висунення спільного кандидата. Не узгодивши спільної кандидатури, вони всілися аж у другому ешелоні кампанії й наразі пропускають уперед або дуже старих політиків – Порошенка, Тимошенко, або занадто «зелених».

 

Анатолій Гриценко і Андрій Садовий на дебатах із радіо-НВ

 

Пояснюючи свою метафору, Яблоновський доповнює: якщо споживач матиме п’ятьох схожих кандидатів, то існує ймовірність, що він взагалі не піде на вибори, «бо так і не зможе обрати, хто з них найкращий».

 

Постає очікуване запитання – хто стане визискувачем від такої конкуренції і хто зможе вивищитися на тлі інших? Можливо, це стане вигідним для того кандидата, котрий має свого постійного «споживача»? Яблоновський додає: для того, «хто не має схожої альтернативи».

 

З того моменту, як пан Яблоновський у січні висловив своє спостереження, минув цілий етап виборчого процесу – завершилася стадія прийому документів від кандидатів. Вибір електорату ускладнився не лише через те, що якась частина кандидатів між собою не змогла домовитися про співпрацю, а й через появу цілої хмари «технічних» кандидатів. Втім, ідея для нас виявилося цікавою, і питання постало в такий спосіб: якщо ми вже занурилися в поведінкову психологію, то що про це каже наука? Якими є передумови для виникнення великої кількості кандидатів, якою є реакція виборця на розтягнутий бюлетень, як це впливає на виборчу фреквенцію і кому це дійсно вигідно?

 

Ідеал – двоє

 

Для політологічної думки все починається із моделі Готеллінґа-Даунса та закону Дюверже.

 

У 1929 році американський економіст Гарольд Готеллінґ опублікував книгу Stability in Competition («Стабільність у конкуренції»), у котрій запропонував цікаву шкалу ринкових стосунків: якщо всіх покупців розташувати уздовж однієї осі, то учасники ринку намагатимуться зайняти на цій шкалі якнайвигіднішу позицію – вони орієнтуватимуться на усередненого клієнта, аби в такий спосіб охопити на своєму полі якнайширше коло споживачів. У 1957 році американський економіст і політолог Ентоні Даунс пристосував цю теорію для аналізу політичної конкуренції.

 

Французький соціолог Моріс Дюверже у 50-х роках зауважив закономірність: якщо виборці обирають собі владу мажоритарним методом (перемагає той, хто набрав найбільше голосів), то така система поведе суспільство до двопартійної моделі, в якій постійно змагатимуться два основних конкуренти.

 

Модель Готеллінга для продавців морозива

 

У своїх припущеннях науковці відштовхуються від явища, котре всім нам добре відоме з власних розважань у виборчій кабінці. Цей феномен називають стратегічним голосуванням. Виборці не хочуть марнувати свого голосу, тому підтримують бюлетенями не тих політиків, котрі їм найбільше подобаються, а тих, котрі мають шанси перемогти.

 

Як пише Ґері Кокс у книзі «Ціна голосу», стратегічний вибір проявляється у такий спосіб: «Спонсори не жертвують, активісти не пропонують допомоги безнадійним кандидатам і громадяни не голосують за них, забезпечуючи розклад сил, за якого ті, від кого не чекали успіху, його й насправді не матимуть».

 

Використовуючи ці кілька умов як базу для досліджень, науковці вивели низку інших цікавих висновків, наприклад, ефективну кількість кандидатів для виборів. «Ефективний» вибір можна вирахувати за простою формулою: до числа призових місць додати одиницю. Відтак, «в умовах виборів за системою вибування з двома кандидатами, що проходять у другий тур, [стратегічний вибір] сприяє зменшенню кількості конкурентоспроможних кандидатів до трьох», – тлумачить Ґері Кокс.

 

Порівняймо це з тим, що маємо зараз: де «наші» три кандидати серед цих 44? Бо всі решта, виходить, суперечать науці;)

 

Теорія каже: перш ніж вступити в виборчу гонку, кожен другосортний кандидат мусить раціонально зважувати власні шанси. Якщо він є раціональним, то на вибори… не піде.

 

«Кандидати, усвідомлюючи роль стратегічних міркувань виборців, не мають стимулу встрявати у вибори, якщо не є достатньо спроможними. З тієї причини, що вони не можуть перемогти. Якщо ми припускаємо, що метою кандидата є перемога на виборах, то потреба навіть у незначних коштах, пов’язаних із балотуванням (і де вони взяли кожен свої 2,5 млн грн?! – Z) мала би стримати їх від вступу в вибори», – йдеться у книзі «Виборчі експерименти» під редакцією Андре Блеса, Жана-Франсуа Ласлє та інших.

 

Кандидатський максимум

 

Утім, теорія каже також і про те, що «треті» кандидати таки здатні посунути фаворитів із переможного п’єдесталу.

 

Мартін Осборн у праці «Просторові моделі політичної конкуренції за правилами множинності» зазначає, що «треті» кандидати навіть у випадку власної поразки можуть вчинити значний вплив на лідерів гонки, змусивши фаворитів перегруповуватися.

 

«Якщо кандидат, який перемагає у змаганні, вирішить позиціонуватися [на шкалі] ближче до сусідського конкурента, то він може збільшити кількість отриманих голосів. У той же час, збільшення голосів, отриманих інакшим сусідським конкурентом, може виявитися достатнім, щоб він уже не був переможцем», – пише Осборн, аналізуючи схему з трьома учасниками гри.

 

Утім, ця теорія теж не претендує на те, щоб надихати кандидатів на балотування. Навпаки, Осборн припускає, що усвідомлення кандидатами ризику появи конкурента теж мало би стримувати їх від участі в гонці.

 

Контент-аналіз бюлетеня-2019

 

Ґері Кокс у книзі «Ціна голосу» в одному з розділів торкається теми розподілу голосів серед кандидатів-аутсайдерів. Для аналізу виборчих кампаній він запропонував використовувати коефіцієнт ДП (співвідношення з першим і другим аутсайдерами). Цей коефіцієнт, у принципі, можна трактувати як тест на адекватність балотування «другого ешелону».

 

Кокс дійшов висновку, що в окремих випадках виборчий результат першого і другого аутсайдерів залежить від загальної кількості зареєстрованих кандидатів. «Більша кількість кандидатів будь-якого роду, а особливо більша кількість нових кандидатів, значно зменшує вірогідність, що другий аутсайдер матиме хоч якісь шанси на перемогу», – пише він.

 

Роль чинного лідера

 

Минулої осені на місцевих виборах у канадійському Ванкувері зафіксували рекордну кількість кандидатів – 158 претендентів на 27 позицій. Тамтешні дослідники вважали, що довжелезний бюлетень дезорієнтує виборця. «Якщо ви не знаєте багатьох кандидатів, ви, вірогідно, проголосуєте за того, кого таки знаєте. Або ж просто залишитеся вдома», – коментував професор Патрік Сміт із Університету Саймона Фрезера.

 

Згідно з однією із теорій, число кандидатів на виборах залежить від того, чи балотується так званий incumbent – чинний переможець. Якщо incumbent іде на вибори, то «раціональні кандидати» вважатимуть, що він має високі шанси перемогти, а тому їм не варто встрявати у бій.

 

Власне, професор Патрік Сміт пояснював надмірну кількість кандидатів у Ванкувері тим, що на виборах відкрилося «вікно можливостей»: низка популярних старих політиків вирішила не встрявати у виборчі перегони.

 

Як бачимо, українські вибори знову розминулися з теорією: «фактор Порошенка» не вплинув на 43 кандидатів.

 

 

Поза тим, науковці виокремлюють ще одну цікаву гіпотезу: явка виборців має певний вплив на шанси incumbent’а перемогти. Тож що меншою є виборча фреквенція, то вищі шанси чинного лідера; відповідно, що більше виборців прийшло голосувати, то менше він матиме шансів втриматися на посаді. Ця тенденція, зокрема, переважно підтверджується у випадку зі Сполученими Штатами Америки. 

 

Томас Генсфорд і Бред Ґомес кажуть, що не все так просто. Вони зауважили, що вплив чинного переможця на інтерес виборців залежить від того, як incumbent'а сприймають у суспільстві. Якщо посадовець уже остогид виборцям, то пошук альтернативи буде дуже інтенсивним – і тоді його участь не зменшує явки виборців, а навпаки під’юджує.

 

«Падіння популярності incumbent’а провадить до збільшення кількості голосів, котрі шукають способу усунути його/її у соціологічних опитуваннях. Вразливість incumbent’а спричиняє появу добре профінансованого претендента, кампанія котрого йде до успіху, приваблюючи більше виборців на дільниці», – пояснюють Генсфорд і Ґомес у праці «Оцінка електоральних впливів виборчої фреквенції».

 

Хто «роздув» бюлетень?

 

Якщо проектувати ці формули на наші цьогорічні вибори, то можна набратися відважності сформулювати такий висновок: довгий бюлетень із множинністю кандидатів гратиме на користь основним фаворитам виборів і укріплюватиме перевагу чільних учасників гонки.

 

Це, зокрема, стосується Юлії Тимошенко, котра має стійке електоральне ядро, але найперше Петра Порошенка. Штаб Порошенка зацікавлений у тому, щоб викинути із верхньої частини турнірної таблиці суміжних конкурентів, а також сформувати кандидатові імідж політика, котрий є єдино спроможним і передбачуваним серед решти фігурантів метрового бюлетеня.

 

Експерт Інституту соціальних технологій «Соціополіс» Ярослав Макітра вважає, що розмах бюлетеня дійсно матиме вплив на виборців. «На одну категорію громадян це вплине в тому сенсі, що вони ще більше розгубляться, заплутаються, не знатимуть, як реагувати. А іншу категорію, навпаки, мобілізує: вони шукатимуть свого кандидата, можуть повернутися до того кандидата, за якого голосували раніше, а зараз сумніваються», – каже пан Макітра.

 

Фахівці прогнозують: поява довгого бюлетеня і виникнення черг на виборчих дільницях стане випробуванням для виборців, котре піддасться не всім. При цім фактор дискомфорту найбільше допече тим кандидатам, котрі орієнтуються на молодого виборця.

 

«Ті, хто ставитиме «галочку», – це переважно літні люди, – передбачає політтехнолог Денис Богуш у коментарі Z. Найвитривалішим виборцем є бабусі, які точно прийдуть, точно вистоять в черзі і точно знайдуть у бюлетені свого кандидата».

 

Отож, із індивідуальними технічними кандидатами все зрозуміло: появою «клонів» і встановленням контролю над виборчими комісіями нас уже не здивуєш. А як щодо того, що окремі штаби могли використати технологію «44 кандидатів» для нарощування власних шансів перемогти? Чи може бути так, що бюлетень-простирадло сам по собі є виборчою технологією?

 

Ярослав Макітра із «Соціополіса» вважає, що ні, вона занадто непередбачувана.

 

«Ця річ дуже не прогнозована, вона може працювати по-різному. Тому це була б дуже недосконала технологія, – вважає пан Макітра. – Тут радше йдеться про побічний ефект. А причина появи цих кандидатів – контроль над виборчими комісіями».

 

Висновки з виборчої теорії, звісно, справджуються не завжди. Теорія вимагає дотримання певних умов, а ці умови в польових умовах майже завжди зневажають. Наприклад, низка гіпотез стоїть на тому, що кандидати, які беруть участь у виборах, дійсно ставлять собі мету перемогти. Ми, звісно, визнаємо, що серед 44 кандидатів є кілька, котрі мріють про пост Президента, – але ж більшість іде з іншою метою...

 

11.02.2019