Pозмовa
Пароплав зупинився в Севастопільському порті. Люди та клунки висипались широкою рікою, що плила до міста. Вдолі метушня морського прибережжя, а в далині сивіли імлистою мережкою гірські висоти. Серед юрби пробивався письменник Трендеві. Струнка його постать вкрізнювалась повагою рівномірної ходи; виразисте лице з глибокими жаринками очей мало якусь притяжливу силу.
Побіч нього йшов його друг та опікун — старий професор Андре.
— Видається нісенітницею поступ мистецтва — говорив бородатий професор, коли вони опинились на спокійній вулиці. — Нісенітницею видається поступ знання. Одно, що мене обходить — це поступ самої людини.
— Якщо ви, професоре, не вірите в поступ, як загальне поняття, то шо дозволяє вам вірити у поступ людини?
— А те, що людина не завжли була тим, чим є, але поволі ставалась людиною.
— Та все ж не може вона почванитись великими осягами. Може, тому, що вона занадто прив'язана до землі.
— Так і повинно бути. Земля дана людям, щоб з неї користати. Тому найважнішою функцією людини є жити.
— Я теж так думаю, але людині дана земля до вживання не як її власність, тільки як аренда. Це підтверджує навіть короткість нашого життя. Земля переходить з покоління в покоління. А проте прив'язання людей до землі проявляється від захланності до власности, до якнайбільшої власности, навіть необмеженої їх потребами.
— Ця захланність — це саме перешкода до поступу. Якби так можна заощадити людям ілюзії від незаспокоєних прагнень, незаспокоєного голоду, від усього жаху боротьба за прожиток.
— Це був би один із найбільших людських осягів. Бо брак радости саме робить людей недобрими. Але мусимо пам'ятати про нужденність людського животіння, про кінець, що однаково чигає на всіх.
— Ні, Фреде, людина не повинна занадто часто думати про смерть, як про головну подію.
— Та мусите признати, професоре, що свідомість короткого життя, свідомість смерти ублагороднює людей, відпихає їx від злих запитів наших первнів. З думкою про неминучість смерти люди починають займатися проблемами.
— Згоджуюся, молодий приятелю. що свідомість смерти має великий вплив на наші думки, характер і поступки. Завдяки їй саме відчуваю та розумію те велике чудо, яким є людське життя. І тому саме прагну щастя для всіх. Я хотів би осягнути те, щоб кожного стрінула пoвна нагорода за його труд. Я хотів би піднести чоло кожного та хотів би, щоб серця усіх налилися не ненавистю і заздрістю, але любов'ю. Я хотів би, щоб кожний брав участь у всіх пестощах повітря та сонця, щоб кожний прагнув усякого щастя.
Професор сказав останні слова з такою глибокою вірою, що Трендеві лише після хвилини зважився відповісти.
— Гадаю, — говорив він, — що найбільше наше щастя — це само прагнення — прагнення нездійсненного, що й є тільки чудовою фатаморганою...
— Ви за песимістично настроєні в цій хвилині, тоді, коли перед вами ще прекрасна дорога, незнані міста й оселі — говорив, усміхаючись, професор Андре.
Трендові задумався, а професор шукав за якимсь заїздом. Йoгo завжди веселе обличчя сміялось до ясного дня.
На заялозені вулиці серпневе сонце кидало гарячі плями, які радісними сяйвом звеселяли все довкола.
Сторінка з денника.
8 квітня 1934.
Коли відійдуть родичі — а скорше, чи пізніше вони відійти мусять — це принесе мені найбільший біль. Завжди жив я з ними навіть на віддаль, мої думки були завжди їx думками, хоч які ми різні. У кожну хвилину життя вони в мені. Можу їх ще завтра бачити живими. Але одного дня це скінчиться. Вже відійшов один з нашого малого світика: майже чужий мені дядько Август. Прийде черга на батька або на маму. О, якби де якнайпізніше сталось. Але в часі, який відмірює наше життя, найбільш віддалений реченець — близький. Думаю про смерть, роздумуючи про своїх приятелів і про себе самого, і тепер, коли пишу ці слова, чигає на мене смерть. Папір, на якому пишу, згине. Чи можливе, щоб збереглась моя думка? Ні. Усе смертне. Великі твори, як і малі — що це все значить у часі? Є лише життя, що твориться. І лише воно є направду. Життя, якого майбутніх форм навіть уявити собі не можна. Дві тисячі, чи десять тисяч років цивілізації — що це значить для вічного часу? О, коли я якнайскорше заснув, примкнувши очі, щоб бути назовні всього, як по смерті. Але коли западаю в сон — знаю, що це не смерть, і засипляю щасливий. Думка моя сіпається та блудить. Треба дати пірвати себе малим, людським зайняттям, знаючи їх порожнечу, щоб почувати сильно під собою землю.
Часом думаю, що тепер початок — зародок культури, що марно пролетіли всі попередні віки — даремна праця. А всьому винні люди. Вони не хотіли прийняти то, що дали їм їхні найкращі приятелі. Вони воліли мізантропів, амбітних джиґунів, здегенерованих чудаків.
Всіх турбує непевність завтрішнього дня. О, коли прийде час, що земля буде приятелем людині?
О, як поволі волочиться поступ.
...Як довго почуватиму себе так, як сьогоднішнього дня — сповнений любови до цього світу, так довго почуватиму себе молодим і бадьорим до праці...".
(Докінчення буде).
[Львівські вісті, 06-07.02.1944]
(Докінчення)
Родовід
Він був сином каменяра.
Виховався на передмісті великої столиці. В родині старого Трендеві було більше дітей, одначе він найбільше любив Фреда. Вертаючись вечором з каменолому, розказував йому про свої цілоденні переживання. Вони були буденні, як буденне було його життя. А проте цікаво було їх слухати.
Старий каменяр був людиною спокійною. Нічого не мав і нічого не прагнув. Був вдоволений життям. Цілий його світ — це був дім, родина та каменолом. Не хотів мати жадного впливу на події світа. Не хотів ними навіть цікавитись.
Всю свою любов і амбіцію переніс на Фреда.
— Ти, сину, вчися, пізнавай світ, пізнавай людей, старайся все зрозуміти. Зрозумієш — здобудеш краще життя й будеш більше щасливий — говорив часто старий каменяр.
Фред любив світ, любив поля, що простяглись ген за домами, любив гамірне місто, його крики та метушню. Часто в неділю йшов туди з батьком. Бачив великі доми, бруковані вулиці та безліч людей.
І тоді говорив йому батько:
— Це, сину, світ, це життя. Люди — це життя, а життя — це люди. Вони творять усе, що їм потрібне. Вони створили ці великі камениці, ці прекрасні житла. Вони побудували великі міста, яких на землі багато, і їх працею повстає найменша річ.
Степан думав тоді про широкий світ, що простягався десь новими, незнаними містами, новими оселями й новими людьми.
Одного разу забрав батько сина до каменолому. Хотів, щоб побачив Фред, як він працює. Фред приглядався, як батько вдягав робочий одяг, як брав у руки джаган і ставав у ряді других — таких, як він, розбивати кам'яну гору. Брили каміння розскакувались довкола.
Фред дивувався тій людській силі, що кришить кам'яні велетні, а батько сказав йому:
— Це наша праця. Це початок великого діла. Важкий він і томливий. Але його завершенням ті будівлі, ті величні, прекрасні твори, ті камінні пеани, що співають хвалу життю і людській праці.
По лиці старого каменяра, мов по камінній статуї спливали краплини поту. В очах блистіла дитяча радість, щирість і гордість.
...Був вечір. На небі зоріли зорі. Фред ішов пільною стежиною. Його зір полинув високо вгору. Зорі бачив він уже стільки разів, та ніколи вони не зацікавили його так, як сьогодні. Видались йому зорі небесними сторожами, що пильнують входу до прекрасної країни. І тоді думав він, що буде колись великим лицарем, виїде у світи, переможе небесних сторожів і в'їде в цей вимріяний край щасливого життя.
Його дитячі думки переносились далеко у глибінь мовчазного блакиту, а душу полонило болісне щастя, що думка лине до космічного праджерела життя.
І відтоді почав він писати вірші.
Лист
Дорогий Друже! Згідно з Твоєю просьбою, щоб переслати Тобі вражіння з моєї подорожі, пишу до Тебе зі Севастополя. Нарешті. Довга подорож морем розсіяла мене. Пам'ятаю, що колись я прагнув дуже подорожувати морем. Сьогодні тішусь, що ця їзда закінчилась.
Море — звичайно: вода й вода. Ніякої новини, ніякої пригоди. Все життя обмежується до самого корабля, який скоро кожному мусить набриднути.
Севастопіль подібний до міст італійського побережжя. Тепер літо у цьому прекрасному краю. Під нами безкрає море, а там далеко високі, білочубі гори. Довкола бушує життя.
Я відчував його, але не можу ним насолоджуватись. Лежу у санаторії. Не трачу погідного настрою, хоч і лють збирає мене, що мушу так бездільно лежати.
Багато дечого я навчився. Багато кажу, хоч знаю, скільки часу потребує письменницька праця. Скільки у мене пройшло років, заки я випрацював мистецтво слова. О, коби я міг бодай частину самого себе проявити на папері. Перед Тобою, мій любий, я повинен свобідно звіритись. Та якою перешкодою є трудність ясного вислову. Занадто сильно пориває мене життя. Пориває далеко. Зводить. Забирає. Ах, коби могти врятувати бодай дрібку цього величнього життя! Я не хотів би вмерти, заки не скажу того, що хочу сказати. Відчуваю у своєму серці ввесь світ і правдиву кров, що пливе в жилах. О, як дуже я прагнув би, щоб і моя праця була в такому тривкому матеріялі, як праця мого батька. Як дуже бажав-би я, щоб своїм писанням причинитись до того прекрасного, що буде.
Це єдине, про що тепер думаю...
Слово автора
Це не оповідання. Це світлина правдивого життя на нашій гамірній землі.
Це світлина однієї постаті, яка жила між нами, непомітна в численній товпі людей, яка працювала, любила і хотіла жити. Як усі.
Я не знав його. Я не бачив його. Письменника Трендеві не всі знали.
Довелось лише прочитати часописну вістку про його смерть, про смерть того, в кого була рідкісна в нас автентичність творчости й особовости, того, хто був чесний — передаючи свої думки, — того, хто мав довір'я до праці.
І я полюбив його.
Думаю, що полюбиш його і Ти, мій читачу.
[Львівські вісті, 08.02.1944]
Напередодні
Лежав на м'якому матераці лікарняного ліжка. Очима ловив кулистий відблиск сонця, що бігав по білій кімнаті. Весело було йому, хоч щораз більше опановувала ним хвороба. Чоловічки бігали вслід за сонячною латкою, що стрибала по стінах, по дверях і долівці та ховалась на хвилину під ліжком.
І тоді ставала йому перед очима вся радість життя. Починав згадувати події з минулого, коли ще хлопцем бігав над ріку, по якій перепливали вантажні кораблі, везучи в далекій світ різнородні товари. Здорові моряки перекликались гучними голосами, бігаючи по помості. Він — вимахуючи весело руками — прощав їх у далеку дорогу.
Видалось йому на хвилину, що він знов малий хлопець, стоїть на березі та прощає від'їжджаючі кораблі.
На устах появилась усмішка...
— Бачу, що вам полегшало, — говорив широко сердешним голосом лікар Климків, входячи до залі. — Думаю, що вже недовго прийдеться вам лежати...
— Як дуже прагнув би я, щоб ваші слова справдились. Знудилось лежання. Там люди живуть, працюють, женуться, а я лежу, не беру в цьому житті ніякої участи. Це мене лютує.
За вікнами, в санаторійному садку бушував між деревами вітер і цей гучний шум ніс у світи.
Вам треба спокою, дорогий приятелю, бо від цього залежить ваше видужання. Вам не вільно хвилюватись — говорив лікар, сідаючи на крайочку ліжка. Мірив гарячку, перевіряв удари живчика.
— Мені не сходить з ума думка, як обставини не рахуються з людиною, як — проковтнувши одну — ставлять на її місце другу. І так іде життя. Безупинно. Віками однаково. Незмінно — думав голосно письменник Трендеві.
— Може ви не зовсім ясно висловитись. Відходять люди, відходять віки — бо такі закони життя. Та залишається щось, що повстає внаслідок вікової праці, залишається той дух, який робить нас іншими, ніж були наші предки в давню давнину, залишається вироблене ложисько життя, яке ми відповідно до своїх вимог удосконалюємо.
— Це й правда. Належить, значить, нашим предкам від нас вдячність і пошана...
— Та й одночасно зобов'язані ми продовжувати їхню працю, щоб тим самим прискорити прихід щастя на землю.
— Ви вірите y щастя, пане докторе? — спитав глибоким голосом Трендеві.
— Вірю й мушу вірити. Я реальна людина — ще й лікар. Моя професія каже мені дбати про людське життя. Заховувати його, продовжувати. Як же міг би я виконувати свою професію, не вірючи у людське щастя. Тоді робив би я злочин. Я одначе вірю, що рятую людей тому, бо кожний день, що приходить, щасливіший, кращий і тому варто кожному його бачити.
— Робите велике діло, докторе.
— Задержую його, — продовжував Климків — бо для майбутнього потрібно людського життя. Багато, багато. Потрібно працівників. Що прискорюватимуть прихід кращого, якого всі прагнуть.
— Так, так — у кожній найменшій кімнаті, в кожній ліп'янці, в кожній дірі б'ється серце, що хоче жити, тішиться життям. Кожна людина прагне щастя. А людей багато, що й повірити не хочеться... — говорив меланхолійно Трендеві.
— А всі вони хочуть жити. Ми взагалі нічого іншого не знаємо, лише наше життя. Тому так дуже нам на ньому залежать, тому стараємось його краще влаштувати.
— Це ціль життя більшости людей: ступнево краще устроювати наше життя. Своїм потомкам лишити щось краще, як нам лишили наші предки. Це й є ці високі ідеї, це й є цей ідеалізм...
— А все воно так дуже заторкає саме людське існування. І тому на цьому житті так дуже нам залежить. Стараємось його найдовше затримати.
— Тому ж то ваша професія така знатна. Люди мають багато вдячности для вас — лікарів.
— Не менше вартісна й ваша професія, дорогий приятелю. Ми лікарі лічимо тіло — ви — письменники душу. Ми стараємось задержати життя — ви знову погоду людської душі. Ви захоплюєте людський дух до життя, до праці, до любови. Для людей — розумних сотворінь ваша праця має багато більше значіння, ніж праця лікарів.
Трендеві задумався. На очі впали йому тяжкі заслони повік.
— Як дуже не хотів би я тепер умерти — сказав він по хвилині. — Як хотів би я ще жити. Як дуже залежить мені на затриманні цього тілесного животіння. Тепер — напередодні нових днів. Як хотів би я жити, бо не сказав я ще всього. Я не сказав ще навіть частини з того, що повинен сказати. Я не сказав, як дуже люблю життя і світ.
З-під важких повік викотились дві сльозини.
Климків — зворушений до краю — вийшов непомітно з кімнати.
Пробігло кілька крикливих днів. Лікар Климків не відходив від хворого. Стоячи в головах, тримав його вигин, чув під своїми пальцями живчик, з кожним днем, з кожною годиною слабший. Постепенно цей живчик віддалявся, гинув, як далекий відгук, затираючись щораз більше. Замкнені очі виглядали, немов би западались щораз глибше в очні ями. Жовте лице ставало скоро землисте. Ритм його віддиху змінявся, ставав повільніший, мозольніший, аж доки не вірвався глибоким зітхненням.
...За вікнами борикався з життєвими трудами здоровий день.
(Кінець.)
[Львівські вісті, 09.02.1944]
09.02.1944