Хоча вистава «Тім Талер, або Проданий сміх» у Першому Театрі для дітей та юнацтва у Львові вже отримала відгук Z, однак запропонована блискуча стилізація тексту під рецептуру різдвяних солодощів змогла дати відповідь не на всі евентуальні питання. Тому, вочевидь, щоб з’ясувати месидж цієї першої театральної адаптації в Україні перекладу прозового твору німецького дитячого письменника  англійського походження Джеймса Крюса, варто подовжити розмову. А коли й вона не вичерпає теми, то  нехай дискусію підхопить  хтось інший…  

 

  

Передовсім доведеться зосередити увагу на літературній основі й пригадати, що невзабарі по з’яві друком 1962 року філософська казка Джеймса Крюса не тільки здобула Андерсенівську відзнаку, а й заввиграшки проникнула за  «залізну завісу», де її країни соцтабору інсценізували у варіанті радіоп’єс, телевистав, театальних постановок та кінофільмів.

 

Чим привабила вона будівників комунізму, як не критичним зображенням наслідків великої депресії 30 років XX століття (безробіття і зубожіння робітництва)  і загалом підваженням засад капіталістичного ладу? Перевага була за ідейною наповненістю цього літературного твору, а не за мистецькою.  

 

 

Спокуса й узалежнення від неї, кабальний контракт і кабалістика містичного поневолення, підступ і ошуканство, – так  бажане пригнічує полоном, а понадто коли має місце відчуженість від питомої іманентності ( у даному випадку сміху).  О, ці трикляті гроші! Та як же без них обійтися? Вони дають свободу чи віднімають її?  Що може цьому протистояти? Емпатія, щира взаємодопомога сильніші?

 

Отож казка не тільки змальовує світ, де велику владу мають гроші та  статус, а й акцентує на альтернативі: непроминальних цінностях, що їх усвідомлює у процесі світових і духовних мандрів головний герой – сирота Тім Талер. Цікаво, що режисерка-постановниця Ліка Діденко відмовилася від літературного шаблону зображати підлітка, про чиє дорослішання йдеться, тільки хлопцем. Відтак мені, наприклад, випало дивитися виставу, де сирітський образ втілювала акторка Анастасія Хавунка, у той час, як в інших виставах із нею чергується актор Ярослав Дерпак (власне, це він на фото Сашка Балабая). Варіювання зображення Тім Талер чи то дівчинкою, чи то хлопчиком дозволяє донести ідею, що в сучасному світі як чоловіки, так і жінки стикаються зі схожими проблемами боротьби за свою індивідуальність.

 

 

Та розповідаючи історію блискавичного збагачення ціною зречення театр виховання має необачність потрапити у слизьку колізію: скеровувати  шляхетний гнів проти багатства чи проти бідності? Гроші –? Та нехай там як, а щасливе завершення – таки данина жанру казки.

 

І саме це, а не філософствування, проймає глядача. Повний зал дітей та підлітків, які із захопленням спостерігають за пригодами сирітки із Гамбурга, заходиться щиро сміятися із акторами та персонажами відеоролика іще на початку вистави. Власне, відео з дитячим сміхом як заднє тло дії було досить цікавим задумом. Веселий ролик з кумедними малюками, які  сміялися, спричинив індуктивний резонанс та осяяв обличчя і дітей, і дорослих. Піднесений настрій публіки вдалося підсилити переходом до власне дії сценою, у якій студенти-актори розповідають, як вони гралися і чим тішилися в дитинстві.

 

 

Як уже не дитина, зауважу: вистава вдало адаптована до потреб сучасних юних глядачів, чию увагу важко втримати через те, що вони мають постійний доступ до інтернету та соцмереж через мобільні телефони, а звички вимикати гаджети в театрі ще не виробили до автоматизму. Утім завдяки сценам з експресивними танцями для передачі особливої атмосфери на кораблі та цікавим відеоефектам для зображення подорожування довкруж світу, діти та підлітки таки облишили зависання у віртуалі й захоплено спостерігали за перипетіями на сцені та співпереживали улюбленим героям.

 

Вони побачили головну героїню Тім Талер  дуже доброю та веселою дівчинкою. Сирота постійно намагається вгодити мачусі та роздобути їй улюблених марципанів не зважаючи на борги та бідність. Тім чесна і має почуття власної гідності. Вона відмовляється від милостині туристів, коли мачуха випрошує пожертви, розповідаючи жалісливі історії. Бажання Тім чесно заробити гроші заводить дівчинку в халепу. На іподромі дзвінкий сміх Тім заворожує барона Троча і багатій пропонує дівчинці вигідну угоду: продати свій сміх за вічні перемоги у будь-якому закладі. Добродушність і наївність Тім не дає дівчині побачити в бароні Трочі лиходія і вона погоджується…

 

 

Акторці Анастасії Хавунці вдалося створити два яскравих образи: Тім, яка сміється, та Тім, яка позбавлена сміху. Дорослішання та серйознішання Тім наростає протягом вистави і наприкінці навіть не віриться, що добро таки перемагає зло, дружба сильніша за гроші і сміх повертається до його законної власниці.

 

Антагоніст барон Троч теж видається доволі веселим та доброзичливим персонажем. Він не творить зла заради зла, слідує своїм прагматичним мотивам отримування всього, що хочеться, адже статки та статус дозволяють йому маніпулювати людьми і досягати бажаного. Саме прізвище є підказкою про мотивацію героя, адже це слово «чорт» написане навпаки. Однак у виставі «не такий страшний чорт, як його малюють», тож чимало юних глядачів йому симпатизувало. Завдяки колоритному образу  барона Троча, режисер розкриває глядачам ідею банальності зла, попереджаючи, що не все зло має  страхітливу личину, і потрібно бути дуже обережними у повсякденному житті з пропозиціями легкого заробітку.

 

 

Незважаючи на те, що чимало сучасних людей шаленіє у гонитві за матеріальними статками та високими статусами, вистава «Проданий сміх» наочно демонструє маловартісність фарту, перемог і фінансового благополуччя, коли ти щиро не можеш цьому радіти, а друзі та рідні відвертаються від тебе, підозрюючи у шахрайстві, крадіжках та злому характері через похмурість.

 

Не тільки своєрідним мотто, а й по суті розв’язкою у виставі стає англійське прислів’я «Хто сміється, той спасенний», що допомагає таки після численних спроб винахідливо розірвати кабальний договір, повернути сироті його/її сміх та  возз’єднати друзів. Тож метою постановки було показати істину цінність радості життя, сміху та дружби.

 

 

Фото: Сашко Балабай

05.02.2019