В справі розвязаня віденьскої семинарії почула галицка Русь автентичне поясненє ц. к. правительства висказами правительственного комісаря на засїданю сойму з 27 сїчня с. р., — поясненє, котре не викрило нїяких уваги гідних причин розвязаня сеї семинарії. Бо на підставі дієцезальних шематизмів можна в кождім часї справдити, що:

1) Кандидатів уздібнених до обнятя висших посад в єрархії руско-католицкої церкви, і то докторів св. богословія, переважно з віденьскої семинарії вийшовших, не бракувало нїколи. Мимо того полишувано их на боцї, не добачаючи их при заміщуваню висших посад. Що така процедура не могла на молодших клириків тої семанарії дїлати заохочуючо, щоби доповняли часто зачаті вже кольоквії потрібні на докторат, і щоби рішили ся на безженність, щоби, ut docent ехеmрlа, за свої науки й жертвованє родинного щастя закінчити житє в якім від світа відлученім селї, — се чей-же легко поняти. Факт єсть, що за послїдних 15 лїт кільканацять укінчених віденьских богословів, межи ними многі з кількома кольоквіями, заявляли своїм Ординаріятам, що готові зложити докторати і ординувати ся в целібатї, сли будуть мати на письмі запевненє, що на висші єрархічні посади єдино доктори богословія будуть допускані. Однак таке запевненє не могло бути дане — "бо заміщенє тих посад залежить від правительства, котре..." Отже не можна сказати, щоби віденьска семинарія не сповняла своєї задачі; радше дасть ся сказати, що єї елєвам поступованє самого правительства при обсадї висших посад єрархічних городило дорогу до докторату. Лиш за послїдних 15 лїт, не сягаючи дальше, можна би поименно навести може десяток укінчених богословів яко докторів нинї инших факультетів, котрі тому лиш не ординували ся яко доктори богословія, що не могли рішити ся на залежність обсади єрархічних степенїв своєї церкви від довільности правительственних сфер, котра з добром сеї церкви не мав може й нїчо спільного.

2) Так само на підставі дієцезальних шематизмів можна в кождім часї справдити, що поминенє давнїйших питомцїв віденьскої семинарії, занимаючих часто визначні, власною своєю интеліґенцією здобуті посади душпастирскі, — при обсаджуваню впливових урядів: деканьсках, комісарских, бібліотекарских не єсть провинене ними самими, — тож відсуванє их від сих урядів не може нїяк бути уважане за свідоцтво, що ся семинарія покладаних на неї надїй не сповняла.

3) Вкінци знов з шематизмів можна оправдати, що при обсадї важних душпастирсках місць, именно по містах, не фаворизовано бувших питомцїв віденьскої семинарії а до сих позицій, в чім само правительство, котре переважно рішає обсадженє сих позицій, могло би дати поясненє: чому звичайно віком найстаршим, без уваги на их студії і практичне уздібненє, надавало ті церковно-горожаньско важні позиції. А лиш віддасть ся свідоцтво правдї, коли заявить ся, що колишні питомцї віденьскої семинарії і на се поле церковного і горожаньского свого дїланя не були фаворизовані, отже уздібненє, яке им дали висші студії і ширшій світогляд, не з их вини зовсїм не було використане.

Так виходить, що не семинарія віденьска не сповняла покладаних на єї елєвів надїй, але що тих сил, яки з сеї семинарії виходили, край і правительство майже з розмислом не хотїли для блага церкви й держави використати. А тогди на саму семинарію нїякої вини складати не можна.

***

Семинарія віденьска за цїлий час свого истнованя була як зі сторони різних ректоратів, так і з сторони єї питомцїв ведена взірцево, виключаючи хиба послїдні лїта ректорства о. Якова Ц—ого. Лїтопись сеї семинарії не знала нїякого скандалу. Питомцї сеї семинарії тїшили ся все симпатією цїлого учительского тїла віденьского богословского факультету; найдостойнїйшій бл. п. отець цїсаря остентаційно відзначав питомцїв сеї семинарії перед иншими; Віденцї самі з любовію відносили ся до "червоних поясів, коли чи то ґреміяльно йшли рускі питомцї улицями міста на прохід, чи то стрічано их на підставі удїлюваних ліценцій по музеях і бібліотеках Відня. ОО. Єзуїти, проживаючи о межу від семинарского огорода, найдобірнїйшій цвіт зі свого чина, не маючи понятя о галицкім шовінізмі, бачили их часто в своїм костелї на проповідях славного Клінковштрема а в своїх келіях для поважної поговорки. З клиром латиньским взагалї питомцї рускі удержували найкрасші зносини, а він любив их, майже пестив і поважав. Католицка ресурса бачила их часто в своїх мурах. З памяти віденьского питомця не вийшли вражіня з Katholikentag-ів, котрих повтореня в Галичинї бажали, бо молоді серця чули що тут католицизм кінчить ся на угнїтаню брата, а всю есенцію єго бачить лише в орґанах і всяких додаткових набоженьствах... Певно, що з рук таких світил на поли церковних умістностей, якими була професори факультету: Чокке, Шнайдер, Бавер, Ляврін, Рікер не могли они вийти католиками "чиновниками", значить: гнучими спину перед державною властью з очевидним нарушенєм прав і поваги церкви. Питомцї віденьскої семинарії опускали єї мури образовані в дусї Кеттелєра, а духа того спомагали такі часописи і видавництва, як: Volksfreund, Cliristliche Social-politische Blatter, Stimmen aus Maria Laach, Reform, письма Ніколяса, исторія Гольцварта і многі инші. Они вертали в Галичину з найкрасшими надїями на згідну спільну працю з латиньскам духовеньством, бо з латиньским духовеньством у Відни стикали ся безнастанно, пізнавши єго з найкрасшої сторони, братерством за-для католицизму в семинарії уже з ним злучивши ся в Відни. Правда, неодин з них в краю розчарував ся "братерством" краєвого лат. духовеньства; у неодного є в руках письма латинника з шкільної університетскої лави, в котрих тамтому "братерство" наших латинян, католиків, бачить ся так непонятним, що застановляє ся він: чи дїйстні католики — наші латиньскі братя і ними ведена суспільність...

Будь-що-будь крайною обидою тих світлих осіб, що вели як домашне так і умієтне богословске вихованє питомцїв віденьскої семинарії, було-б твердженє, мов би вихованє се так в реліґійнім як і в патріотичнім напрямі було за малої сили — в виду таких ректорів як д-р Пелеш, о. Пюрко, д-р Сембратович, і в виду таких професорів, якими обсаджений цїлий віденьскій богословскій факультет. Бо споминаючи о вихованю патріотичнім — до традицій віденьскої семинарії належала глубока вдячність для династії, котрої вітцївскій дбалости Русини завдячували семинар, а кожда в єго мурах живуча личність своє образованє. Сю вдячність, може бути, иншого крою душа при добрім поводженю може полишити на боцї, але руска душа не доросла до такой перфідії...

А тимчасом у відповіди правительственній о тих самих питомцях говорить ся инакше. Чи вільно спитати: на яких основах? Бо на жаль, нї одного факту конкретного, оправдуючого то, що о них сказано, анї не наведено, анї загально не був і не єсть доси знаний...

***

Згадана семинарія тїшила ся, як сказано, симпатіями всїх. Одному лиш чоловікови, майже постійно у Відни проживаючому була она сілью в оцї. Він то за часу міністерства Ляссера, коли в Австрії заносило ся на "культуркампф", не ино поручав поліції віденьскій пильнувати семинаристів на кождім кроцї [о тім виговорила ся сама поліція], не лиш "опікою" окружив будинок, щоби виловити якій скандал в семинарії, але й сам яко приватний "Rentier" причепляв ся до поодиноких семинаристів, котрі відїзджаючи на ферії в цивільнім одїню являли ся в реставрації, і тягнув их за кілька разів відправа, раз навіть в виразнім урядовім єго характері: "Sie sind ja... Wissen Exсellenz von den Ruthenen nichts? Поглянув тогди з підлобя і пійшов.

Ну, відома річ, такі персони не вимирають... А в тім і розвязка питаня: длячого письмо се написане.

Дѣло