І.
У статтях д-ра К. Чеховича п. з. "Ідейна отрута большевизму" автор представив м. і. М. Драгоманова як творця методики большевицької розкладової роботи українського життя. Для підтвердження свого становища автор покликується на свій реферат п. н. "Шкідливі думки М. Драгоманова". З яких джерел д-р Чехович черпав свої обвинувачення пок. Драгоманова? Адже джерельні студії діяльности Драгоманова та його публікації приводять кожного об'єктивного читача зовсім не до таких неґативних висновків.
Історія кожного народу — це органічний розвиток його побутових, громадянсько-суспільних форм, його господарської будови, культури, та політичних думок. Кожна епoxa життя народу — це немов білянс праці й боротьби його попередніх поколінь та їx передових людей. Оцінюючи того чи іншого діяча якоїсь історичної епохи, треба міряти його діяльність завсіди тією історичною обстановою, в якій жив даний діяч та тогочасним ступнем розвитку життя народу. Тоді щойно вийде правильна оцінка даної історичної пocтaті.
IІ.
Вже минає пів століття від смерти М. Драгоманова. За той час український народ перейшов важкий шлях боротьби за своє існування, велику революцію і війну. В процесі цих змагань наступили значні зміни нашого культурно-суспільного і господарського життя та національно-політичної думки.
Тому цікаво розглянути діяльність М. Драгоманова не тільки в тодішній історичній минувшині, але й зупинитися на питанні, що ще життєвого, здорового, чи може й шкідливого залишилося у спадщині й для сучасного покоління.
М. Драгоманів одержав свою підставову освіту з печаттю і впливами його тогочасної доби, опанованої московською культурою і російським патріотизмом. Поруч з тим жевріла в душі молодого Драгоманова свідомість походження з українського козацького роду та слов'янофільська ідея Кирило-Методіївського Братства.
Раннє пізнання народолюбних ідей, пропаганда за відкріпощення селян і впливи учителя історії прихилили симпатії ще молодого гімназиста до долі простого люду.
До українського національного табору Драгоманів не ввійшов відразу. Його педагогічні зацікавлення станули його ще як студента до т. зв. недільних шкіл, чи радше педагогічної школи в Києві, де він уперше зустрінувся з проблемою навчання українською мовою.
Заборона цих недільних шкіл та пізніші зудари з тодішньою владою, спонукали молодого Драгоманова глибше зацікавитися українським національним питанням. Остаточно зв'язали його з українством студії української історії і культури, зокрема української народньої словесности. Він сам про це каже в своїй автобіографії: "студії богатої і прекрасної української народньої словесности, особливо політичних писем, що показують поетичну історію українського народу, розказану ним самим, заставили мене полюбити той народ і пережити усіми силами душі усі частности української справи у Росії і Австро-Венгрії".
Так Драгоманів ріс як українець, чи радше як український діяч постепенно, в міру того, як пізнавав він минуле й сучасне свого народу й як входив у боротьбу з урядом, його помічними силами та противниками національної волі України.
Драгоманів з 1860-их років і 1890-их у своєму рості як національний борець і політик не є той самий! На жаль, його противники того росту не беруть під увагу.
ІІІ.
Щоб собі освідомити значіння діяльности М. Драгоманова треба би бодай вкоротці кинути світло на стан соціяльних, культурних і політичних відносин 1860-70-их років по обох боках Збруча, коли Драгоманів розпочинав свою культурну і політичну працю.
В ті часи в східній Україні панувала серед українських народніх мас тьма, економічний визиск селянства, самоволя aдмінicтpації і взагалі чиновництва, а понад усім тяжило обмосковлення українського народу. Православне духовенство стало головним стовпом "обрусенія" та вірної служби російській владі. Майже ціла освічена верства інтеліґенції, з походження — української, давно пішла служити Московщині та її імперіялістичним цілям. Залишилися незначні гуртки, немов дрібні зерна серед моря свідомої української інтелігенції, зaхопленої романтикою української Козаччини та літературним українським відродженням, та вона поза тим не спромоглиля зацікавитися долею основного ядра народу — українського селянства й проблемою реальної боротьби за визволення.
IV.
Що ж в той час діялося у Галичині, що в конституційній Австрії мала далекокращі умовини розвитку? Хоч від формального скасування панщини минуло тоді (70-их роках) понад 20 літ, український народ жив у важких соціяльних і політичних умовинах. Але на ті відносини тогочасна українська освічена верства мало реаґувала.
До того тодішнє суспільство в Галичині ділилося на два ворожі табори: москвофілів і народовців. Ті останні відрізнялися від москвофілів тим, що признавали окремішність українського народу від московського, захоплювалися романтикою княжої і козацької доби, за літературну мову українського народу признавали народню, але глибшого зацікавлення долею народніх мас майже не проявляли.
V.
Виступ М. Драгоманова і його дальша культурно-політична діяльність ударили по самих основах цієї "ідиллі", що панувала по обох боках Збруча. Драгоманів — це перший освічений політичний діяч, що станув в обороні українського селянства, як основного ядра українського народу, з домаганням до української інтеліґенції працювати для його культурного, економічного і політичного піднесення. Він мав відвагу різко виступити проти всіх неґативних шляхотсько-панщизняних традицій тодішньої освіченої верестви — навіть проти т. зв. "національних святощів", якщо вони не сприяли, або йшли проти культурних і економічних інтересів українського селянства. Це своє становище опирав він не тільки на своїх народолюбних ідеалах громадівства (соціялізму), але в головній мірі на глибокому пізнанні історичного досвіду козацької доби, стараючися "схопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в 18-ому столітті". Драгоманів нав'язує ту історичну нитку до найбільшої сили й волі України, коли суспільні стани включно з селянством були національно найбільш сконсолідовані і не розбиті соціяльними противенствами неволі і визиску.
Обосновуючи думку, що "сила кожної людської породи (нації) лежить у селянстві", Драгоманiв поставив до української інтеліґенції домагання, щоб вона доложила всіх зусиль для піднесення освіти й добробуту серед селянства. Селянство ж повинно вийти зі стану пасивности і взятися до самоорганізації в товариствах освітних, економічних. Про ідею національної спільноти, про вагу масових народніх організацій: освітних, економічних (кооперативних) і політичних, які є органічною основою державности кожної нації — учив наших попередників перший Драгоманів.
VІ.
Щодо суспільно-філософічного світогляду Драгоманів був соціялістом чи громадівцем — згідно з його влучним українським терміном.
В той час соціялізм переживав ще свою "весну", але був уже розчленований на різні відтіні: соціял-демократів, анархістів Бакуніна і т. п. Драгоманів прихилився до французького анархістичного соціялізму, або т. зв. "безначального громадівства" Прудона, що не признавав влади. Була це свого роду віра у такий суспільний ідеал людської суспільної орґанізації, до якого дійде все людство у висліді органічного природного розвитку його господарської і моральної культури в формі всесвітньої спілки вільних народніх спiлoк. Як на Драгоманова — вченого — такий світогляд можна навіть уважати за найслабшу його сторінку. Сам Драгоманів говорив, що не знає, коли і яким шляхом дійде людство до наближення до такого ідеалу "безначальства". Як глибокий знавець історії він твердо держався наукової тези, що як у природі так і в історії людства не може бути ніяких скоків, бо всі зміни наступають лише шляхам органічного постепенного розвитку, тому й цей безначальний соціялізм Драгомамова ніяк не випровадив його зі шляху позитивного, реалістичного діяча на громадянському політичному полі.
(Докінч. буде)
[Краківські вісті, 29.01.1944]
VIІ.
В національному питанні Драгоманів стояв на непохитному становищі, що "кожна порода людська (нація) мусить бути сама собі господарем дома". Послідовно обстоював він національні права українського народу. За ці права боровся ціле своє життя. На тому тлі він вже у 80-их роках попав у гострий конфлікт з польськими московськими соціялістами, що під плащиком соціялізму приховували свої націоналістично-імперіялістичні пляни щодо України. Це своє вороже становище до таких соціялістів Драгоманів зазначив не тільки в своїй науковій праці "Історична Польща і московська демократія", але й в різних пізніших своїх публікаціях. Він вважав yкpaїнcький нарід окремою нацією та завсіди противився московським шовіністам, що українців зачисляли до московської нації.
Драгоманів у своїй практичній політичній діяльності був федералістом. Як політик-реаліст він числився з тодішнім низьким культурним станом українського народу, позбавленого своєї освіченої верстви, що перейшла на службу до чужих, і вважав для України під російською займанщиною за найдоцільніше добитися з іншими народами Росії зміни тодішнього режиму, принайменше на конституційні, ліберальніші державні порядки і використати здобуту елементарну свободу для вільного, культурного, господарського і політичного розвитку української нації. Biн був засадничим прихильником росту "знизу вгору" кожного народу і в боротьбі за повне визволення від чужої залежности радив українцям покладатися головою на свої власні сили. Зате не погоджувався з такими діячами, що, не маючи підготованої власної народньої сили, покладали свої надії на "визволення" з боку інших чужих держав. Драгоманів ще тоді вказував на небезпеку бути предметом визволення, бо можна опинитися у гіршому положенні, ніж перед тим. Між иншим він уже тоді передбачував, що частина з українських земель може опинитися під Польщею і Румунією.
VІІІ.
Засадничим противником національної самостійности ніколи не був. Він працював і закликав усіх українців твopити невсипущою працею реальні підстави дав тієї самостійності. В боротьбі проти царату за новий, вільний, державний лад, Драгоманів присвятив величезну силу енергії, хисту і знання як пропагатор нових вільнодумних ідей серед московського громадянства та інших народів Росії. У зв'язку з тим Драгоманів створив цілу політичну пропагандивну і наукову літературу. Все те робив він з тією метою, щоб уможливити в першу чергу українському народові вільний розвиток своїх національних сил. Зате нераз Драгоманів і за життя, і по смерти діждався від своїх земляків неслушних закидів.
Драгоманів завсіди пам'ятав, що Україна стратила під московською кормигою. Час, від якого прилучено Україну до Московщини, він називає просто пропащим для України! Він сам тішився, що зміг звільнитися від впливу московської культури. В листі до Плохоцького з 1893 р. він писав: "...і я грішний, звісно, почав образовуватися на російській літературі, а потім мені пощастило стати під безпосередній вплив Европи, і од 1870 року я власне в Росії собі учителів не мав".
До політичних питань Драгоманів заєдно підходив як політик-педагог. Розбуджуючи творчі сили свого народу, він старався у світі й у чужинців викликати якнайбільше симпатій до українського визвольного руху та надати йому загально-людського значіння.
Він перший зломив хребет москвофільству серед українців по обох боках Збруча, в першій мірі серед молоді. Ширячи народолюбні, поступові думки, він потрапив переконати молодь, що розвиток народньої культури і поступу в yсіх ділянках життя можливий тільки на національній основі та народній мові. Таким чином йому вдалося серед москвофільської молоді в Галичині зробити "український переворот" і, між іншим, з Франка, Павлика та інших, зробити українців...
IX.
Драгоманів перший, проти протестів соціялістів державних народів — московських і польських, рішуче поставив справу організації політичних партій, культурних і економічних установ на національномy, а не державно-територіяльному принципі, що мали б об'єднувати людей всякої національности.
Борючися за свободу в Росії, Драгоманів гарячково сам працював і закликав усіх українців працювати для культурного і економічного розвитку українських народніх мас, щоб українська нація не тільки наздігнала занедбане, але й не дала випередити себе іншим. Він пам'ятав, що "нам ніхто не поможе, кpім нас самих"!
В числі 4 "Громади" з 1879 р. Драгоманів писав: "Не забуваймо, що для нас, як людей, котрі майже цілком оставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли з ними поруч не йде і наш поступ наперед. Треба нам тільки трішечки спинитися на однім місці, й зараз же ми зостаємося позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на певний час не дуже менше, як і неволя".
В інших числах "Громади" Драгоманів закликає всю українську інтелігенцію до невсипущої і послідовної праці над піднесенням культурного рівня України: "Ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі більше Україна та її селянство тратили свої сили, мусять спертися на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи — є видаток з селянської скарбниці, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї ні звідки".
X.
А тепер спитаємо автора статей п. з. "Ідейна отрута большевизму": чого плутати поняття громадівства з комунізмом, чи пак марксизмом, а федералізм з анархізмом? Чому не познайомитися з творами Драгоманова, де кожний може довідатися, що він був принциповим противником марксизму і марксистів, яких він не терпів за їх талмудизм і їx примітивне матеріялістичне упрощування найскладніших суспільних явищ?
Відповідь про відношення большевиків до Драгоманова дають самі большевики. Вони ж майстри на "анектування" наших передових людей, як Шевченко, Франко, Стефаник і т. д., а Драгоманова таки не могли присвоїти, ну, хоч би назвати якусь свою установу його іменем! І далі, де Драгоманів зачисляв український народ до московської нації?
Страшити людей "проґресом" нема потреби, бо під проґресом розумів Драгоманів поступ української науки, культури, економіки, техніки — словом усе те, чого ми всі собі бажаємо.
А вже годі говорити, що Драгоманів засадничо вживав українську мову тільки для агітації комунізму й анархізму, а для вищих цивілізаційних і літературних завдань він сам і для всіх українців признавав російську мову за рідну.
Може ніхто так не радів, як Драгоманів, що українці в Галичині вже в університеті викладають українською мовою, пишуть наукові, літературні книжки. Він же штовхав українських письменників поставити українську літературу на вищий мистецький і культурний рівень, ніж російську. А сам він ціле своє життя творив наукову термінологію включно з правописом "драгоманівкою" і далеко, далеко пішов у двигненні вперед української культури!
XІ.
Драгоманів, як відомий історик, світової слави фолкльорист, перший пропагатор української національної ідеї, української культури між чужинцями, словом — це перший піонір української справи. Щодо відношення Драгоманова до православної чи й католицької Церкви, то він, хоч по суті признавав велику вагу христіянської моралі, до тодішніх Церков був наставлений неприхильно за їx неприхильну позицію супроти визвольних змагань українського народу. Православна Церква в Україні була в цілості на послугах тодішнього режиму і виконувала ролю головного "обрусителя", а в Галичині більшість греко-католицьких священиків була ще тоді москвофільська. Драгоманів оцінював церковну організацію зі становища її користи для народньої справи.
ХІІ.
На останку відповімо ще на твердження дра Чеховича, що "пізніше Франко, у зрілому віці, відкинув ідеї Драгоманова".
Так, у передмові до першого тому листів Драгоманова до Франка, здається, у 1905 р. Франко навіть дуже некорисно висловився про Драгоманова. Але це має таке значіння, як, напр., вірш Франка на тему: "Не люблю Руси", або безпідставні обвинувачення свого приятеля Павлика, що робив Франко, піддаючись хвилевим настроям. Пізніше, ще в "зрілішому віці"", бо аж у 1908 р., Франко у другому томі листів Драгоманова до Франка та інших, прилюдно щиро жалує за безпідставну кривду, зроблену ним Драгоманову. Ось його слова:
"Не можу не висловити тут свого щирого жалю щодо деяких уступів моєї передмови до І-го тому листів Драгоманова. Тепер, обіймаючи всю її цілість, я розумію ясно, як мало ми, його ученики, розуміли його за його життя, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не опускався ніколи. Він був для нас правдивим учителем, вповні безкорисно, не жалував праці, писань, упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, мало освічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи европейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з ґенерації, що більш або менше, стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального нашого народнього діла, то се в найбільшій мірі заслуга пок. Драгоманова".
"...Се була виїмкова натура, вдвоє дивна серед української нації, такої багатої натурами пасивними, вузькими і тупими. Він був немов сотворений на духового провідника великої нації, а хоча доля позавидувала йому, то все таки він зробився і буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкупним і непоблажним, правдивим компасом для грядущих поколінь, як їм жити і як працювати".
Вже буде скоро 50 літ, як не стало Драгоманова. Залишив він велику й неоцінену ще якслід свою спадщину. Чимало його думок є і нині неактуальних. Його висока мораль, його хрустальний характер — це нині, завтра і на віки — зразок українського громадянина. Можемо радіти, що наша вбога, ограблена Україна видала з себе такого Сина!
[Краківські вісті, 30.01.1944]
30.01.1944