Якщо раптом ужити створені кимось давно історичні метафори в сьогоденні, то може з'ясуватися дещо несподіване. Наприклад, сардонічний жарт Єжи Ґєдройця про Польщу, якою правлять дві труни – Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського, набагато глибший, ніж просто образ, сказати б, агрегатного стану польської політики ХХ століття. Знічев'я кинута хвацька фраза обертається не просто знаком чи діагнозом моменту, в якому жив її автор, а сюжетотворчим елементом для великого часового періоду і навіть цілої епохи.
Так «труна» стає символом певної політичної метаморфози, новітнім, перепрошую за ризикований термін, архетипом, принципом зміни історичних віх. Труна Лєха Качинського, який загинув у літаку під Смоленськом у квітні 2010 року разом зі значною частиною польської політичної та військової еліти, ось уже майже десятиліття визначає консервативно-націоналістичний період розвитку сучасної Польщі. Навколо цієї загибелі роками нагнітався й формувався певний комплекс, у якому психологія мас спліталася з історією, ідеологією та політикою, старі рани поєднувалися з новими амбіціями, істерики і ритуальні дії сполучалися з цілком прагматичним бажанням усе достеменно з'ясувати і знайти винного. І незчулися ми, як раптом труна Лєха Качинського заговорила ротами сотень живих, що взяли собі на озброєння цю жертву, сформувавши досить комфортний образ народу без провини і догани. Немовби ця безневинна жертва виправдала всі власні гріхи та провали в історії. Натомість назовні оприявнилася одна велика претензія до решти навколишнього світу у формі різноманітних порахунків, у яких Україна й українці посіли особливе, почесне місце головного віртуального й історичного ворога. А відтак тема української провини стала наріжним каменем не лише політики історичної пам'яті, а й політики взагалі.
Поява труни Павла Адамовича, що загинув від ножа політичного маніяка у Ґданську в січні 2019-го, здатна, вочевидь, згуртувати людей, умовно кажучи, ліберальних поглядів. Його вбивця був накручений ненавистю, яку спричинила ідеологія попередньої віхової труни – антиунійна, ізоляціоністська, консервативна, антиліберальна і загалом така, яку ми не без підстав звикли вважати до України максимально неприхильною. І вже на наступних виборах президента або сейму нова труна з її прогресивним наповненням – проєвропейським, ліберальним і загалом таким, що його ми звикли вважати до України максимально прихильним – може витіснити попередню. А отже, вже сьогодні ті, що стежать за польською політикою, можуть побачити своїм цинічним оком сторонніх спостерігачів невидиме змагання цих трун між собою. І українці, звісно ж, неодмінно вболіватимуть за цю зміну віх.
Це аж ніяк не означає, що кудись подінуться попередні труни, які давно лежать у підмурку сучасної Польщі. Труни Пілсудського з Дмовським і решта заслужених трун нікуди не зникли – їм носять квіти учні шкіл і відзначають роковини адепти, їх регулярно згадують політики і вивчають історики. Якісний перехід від труни до труни відбувається під час виборів: просто прихильники нової труни в певний момент проявляють більшу виборчу активність і переграють прихильників старої труни суто арифметично, за допомогою демократичної процедури.
Сучасним полякам потрібні нові герої – їм цікаво ходити саме за свіжими трунами, бо в них відчувається нервовий пульс сьогодення, що переплітається з похмурою глибиною вічності. Вчорашнє реальне життя стає смертю, набуваючи тривожних ознак переходу між світами. І в цьому переході образ труни – священний Ґрааль, який об'єднує всіх: прихильників попередньої труни, чий магічний вплив послаблюється з плином часу через силу нової труни, і прибічників труни свіжої, навколо якої зосереджуються сподівання та мрії про майбутнє. А отже, труна як принцип політичного переходу стає неписаним додатком до Конституції, частиною суспільного договору. Ніхто про неї як про наріжний принцип не згадує, але всі якщо не розуміють, то відчувають цю магічну силу метаморфози: ще вчора, коли він був живий, все було по-старому, а вже завтра, після похорону, все зміниться і забуяє новими барвами.
Той, хто лежить у такій труні, обов'язково жертва чогось або когось. І навіть якщо він за життя не хотів нічого подібного символізувати, не мріючи ні про таку посмертну славу, ні про масову скорботу чи вселенський сум мільйонів, ніхто його, певна річ, запитувати не буде. Так працює механізм життя-смерть-ритуал-міф-історія. Можна не бути героєм у сенсі подвигу або сміливого чину, а просто акуратно виконувати обов'язки демократично обраного міського голови, і все може скластися так, що саме ти станеш цим символом. Безневинні жертви особливо довго служать людям. Несправедливий, нелогічний, трагічний відхід по-особливому лоскоче емоції. Жертвоприношення об'єднує мільйони перед лицем. Неважливо чого – випадку, історичного ворога, стихійного лиха чи психопата з довжелезним діагнозом. Важливо, що це щось нелогічне і безжальне щойно вбило одного з наших. Безневинна жертва – це втілене співчуття. Її завжди можна пред'явити як останній або перший аргумент, або взагалі носити на прапорі замість аргументу.
І це не добре й не погано. Їм так зручніше. Їм так зрозуміліше. Трунний календар – не найгірший винахід, зрештою. Ми такого не маємо, хоч трун нібито нам, українцям, і не бракує. Особливо тих, що всередині з героями – в сенсі подвигу. Вже не кажучи про невинних жертв. Але добре це чи погано, теж достеменно незрозуміло. У нас свої віхи і свої принципи, про які обов'язково нам розповість хтось сторонній – кому з боку видніше.