З Перемишля.
Весело і гарно закінчила наша Бесїда рік 1893, в котрім то роцї живчика руського житя в Перемишли ще скорійше приспішав. Вечерницї, які устроєно дня 12 н. ст. сїчня оправдали вповнї сю заслужену опінію про найлучші наші забави в Перемишли. А згадую про них для того, що і тим разом молодїж наша справила нам нову дуже милу і дуже любу несподїванку.
Коли вже всї гостї, в числї по над 60 осіб, засїли за столом, роздали ся на раз за дверми гармонійні звуки, звістної на цїлій Руси коляди "Бог предвічний", а потім увійшли на салю колядники з своїм типовим жидом, реєнтим і сїдоголовим, поважним стариком війтом. Колядники мали також звізду, обклеєну синьо-жовтим папером, а на середині сїяли пламенні слова: "В своїй хатї своя правда і сила і воля". Відтак старенькій війт розпочав именем колядників щедрувати перемиским і Русинам. Чого він там не нащедрував! Єсли б лише половина з того сповнила ся, так не було би щасливійшого краю під сонцем над нашу Русь-Україну. Директор Цеглиньскій, яко нововибраний предсїдатель Бесїди, подякував колядникам за щедрованє і запросив любих гостей до стола. А що жид мав при собі також і пушку на театр, — се-ж звичайно жидівска натура — то кинув ся поміж гостї тай зібрав кільканацять корон на рускій театр.
Вечера, складаюча ся з кількох страв, манула серед веселости і відповідних промов, а закінчала ся зимним десером поданим через п. Ем. Левицкого. Не можу собі відмовити сеї приємности, щоби не описати ceгo "десеру" — бути може, що придасть ся се неодному веселому товаришеви, щоби забавити нераз численнїйше товариство при столї. Зимний десер виглядав так: коли зі стола поспрягано все, праказано всїм поховати руки під стіл по-за обрус і заказано під карою уплати певної суми на театр дивити ся під стіл. Опісля пустив п. Л. в курс з рук до рук якійсь предмет, котрого в руках немож було пізнати, бо подивити ся під стіл не вільно, і аж коли він вернув назад до того, від кого вийшов, показано єго всїм. І так американьскій шпараґ — був в дїйстности і найзвичайнїйшим нашим хрінем. Так само лапка серни мала стати за сернину, а лапка нашої качки за дичину і т. д. Цїла забава в тим, що участники не знаючи, що дістають до рук, одні кричать, другі сміють ся з тих що кричать, а треті, до котрих тоє "щось" має доперва дійти, вижидають неспокійно, що то буде. Так н. пр. єсли космата лапка cepни вандрує з рук до рук, то неодна з пань скрикне таки добре, з чого тії, що вже єї мали в руках, сміють ся до розпуку. Найбільшу сензацію викликала послїдня потрава — морскій рак. Скілько разів той бідний рак лежав на земли, счислити годї, бо і справдї було ся чого бояти. До рук подає тобі сусїдка якійсь тяжкій зимний кільчатий предмет, дотикаєш єго осторожно і подаєш другій сусїдцї тая неприготована на щось подібного, з криком кидає бідного рака на землю, аж в нїм бебевхне, а ти серед гомеричного сміху схиляєш ся, подаєш дальше на те, щоб там знов та сама исторія повторила ся. — Тимчасом показало ся, що сей бідний морскій рак, була лишь найзвичайнійша в світї ґлясована рукавичка, наповнена мокрим піском. Що по оказаню сеї рукавички, веселість досягнула свого зеніту — додавати не потребую. По такім знаменитим десері молодїж піднесла в честь "фундатора" тоаст а заразом поспрятавши столи зааранжовано гри її товарискі забави.
Дѣло
30.01.1894