Я лишень тепер получив ч. 38 "Буковини" 1893 р., де напечатано XVІІI-ий "Лист" д. Вартового, і попрошу у Вас місця на відповідь.
Споритись менї далї тепер з д. Вартовим власне нема чого, бo він тепер не дає обєктів для спору. Д. Вартовий згоджує ся зо всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст руско-україньскої літератури, та тільки каже все таки, "що воно не так страшно", і сподїваєть ся, що лихо поправить ся якось. — Я сам сподіваюсь, що поправить ся, але власне лишень тоді, коли Українці признають, що "воно таки досить страшно", зрозуміють принципи тих хиб, та візьмуть ся за принципіяльну-ж поправу їх.
Споритись же зза субєктивностїв, котрих чимало розсїяно і в XVIII. Листу д. Вартового, по крайній мірі скучно. Я лишень поправлю одну з неточностів, котрих, як звичайно, з горячки, наніс д. Вартовий і в сей Лист. Тай то поправлю лишень через те, що д. Вартовий, неточно передавши мої слова, кладе за них одвічальність на цілий гурт і бачить в них доказ аж двічі згаданої їм, на дїлї фантастичної, прикмети україньских радикалів, а власне, що ті "радикали люблять усюди вишукувати у своїх опонентів (вище сказано: у кожному нерадикалові) сховане ретроґрадство".
Я вказав у 25 ч. "Буковини" на замітку д. Вільхівского, як на примір більш вірних і більш пожиточних для нашої лїтератури поглядів, ніж ті, які виголосив д. Вартовий в напечатаних перед тим Листах. Д. Вартовий тепер покликуєть ся на те, що він у XIII. Листу, напечатаному в 29—30 чч. "Буковини", зійшов ся з д. Вільхівским, — і після того виводить про мене і радикалів у загалї те, що виписано вище. Дїло-ж у тім, що д. Вартовий в перших своїх Листах назвав лїтературу росийску "шматом гнилої ковбаси", за котру мовби то я "продаю матїр", а кн. В. Мещерского і навіть "урядників" (жандармів сельских) репрезентантами рос. культури. Д. же Вільхівский сказав, що теперішна україно-галицка лїтература не може видержувати на Українї конкуренциї з лїтературою росийскою, бо остатня все таки поступова і жива, а перша тепер реакцийна і мертва.
Чи я-ж помилив ся, цитуючи д. Вартового? Чи в Листах єго не стоїть чорним на білому "шмат гнилої ковбаси" і т. п.? А в усякім разї і при чім тут "вишукуванє схованого ретроградства"? Се річ, котра, очивидно, зовсім сюди не належить!
Про те-ж, що в XIII. Листу д. Вартовий показав думки "однаковісїнькі" з думками д. Вільхівского, скажу, що навіть, коли б се й було так, то що-ж тут "кумедного", як каже д. Вартовий, у тому, що я, пишучи замітку, напечатану в 25 ч. "Буковина", не мав перед собою 29—30 чч. "Буковини" з ХІІІ-м Листом д. Вартового?! Тепер я мушу сказати, що з XIII. Листу під фірмою п. Вартовий появив ся трохи не новий писатель, котрому я посьвятив осібні Листи в "Народї".
В сих листах я вказую і на згоду свою і незгоду з сим писателем, і радийби почути одповідь д. Вартового про обєктивні точки нашої незгоди і радий буду "побалакати з ним", коли він сам того хоче, як можно думати по тому, що він цитує з Сільвіо Пелліко. Тільки я-б дуже прохав єго не наносити в свої дальші Листи стілько субєктивностїв і неточностїв.
А поки що я попробую усунути один з корінїв непорозуміння між нами з поводу вживаємих нами термінів партійних, і для сего зверну увагу д. Вартового на одну точку єго Листу XVIII, де він дїлить теперішну україньску інтелліґенцию "на дні громади: стару, або украйинофілів, та молоду, або сьвідомих Українцїв".
Хоч д. Вартовий і кида' менї стереотипну фразу, що мовби то я, жипучи далеченько, стою тепер не в курсі дїла", та я скажу, що менї, хоч би і з Листів Вартового і з "Profession dе foі молодих Українцїв", прекрасно відомі проби такого подїлу україньскої інтеллїґенциї. До того я ще осьмілюсь сказати, що автори таких проб стоять в такому курсї, при котрому нїколи не зрозуміють постанови національної справи і відповідних їй партий нї в одній европейскій сторонї, в тім числї і в нашій! Сей поділ двічі, коли не тричі фантастичний і ультракружковий.
Не буду спинятись на подїлї на старих і на молодих, як на речі, котру треба залишити хиба ґімназистам, бо тепер, слава Богу, і в нас, як і скрізь на сьвітї, єсть і молоді і старі однаких думок, і поступових, і иньших, і працюючі і непрацюючі. Скажу лишень про подїл д. Вартового по єго сутї в додаток того, що вже сказав у "Народї'' з поводу ріжного вживання ріжними людьми слова "українофіли", котрими д. Вартовий не довольний з одного погляду, а напр. д. Арабажин і др. зовсїм з другого.
Терміни партийних імен треба розуміти і вживати одповідно букві їх і істориї. Істория показує нам, що термін "українофіли" появивсь в 50—60 рр., в часи видань Кулїша і "Основи", паралєльно терміну "славянофіли" (московскі), з котрими з початку україньскі патріоти ішли вкупі, а потім розійшлись. Одповідно тенденциям і працї тих людий, котрих тоді прозвано українофілами, можно було взяти під сей термін всїх учених і писателїв україньских од часів Квітки, і слід і тепер взяти під него більшу частину старших і молодших писателїв, котрі чи так, чи инакше пишуть про Україну і для неї, (напр. од старого Мордовцева до молодого Чайченка)— так що поставити як д. Вартовий, ознакою українофілів те, що вони "нїчого не роблять для укр. лїтератури" (навіть на самій україньскій мові) буде зовсїм чудним. Очивидно, д. Вартовий мусить прибрати для людий, котрих він має на оцї, якийнебудь другий термін, котрий би не мав такого виразного історичного і буквально змислу, що не допуска себе перекручувати по фантазиям.
Далї зовсїм не годить ся і термін "сьвідомі Українцї" для ознаки нової громади, про котру говорить д. Вартовий, бо і та громада прекрасно вкладає ся в термін "Українофіли", в єго буквальному і історичному змислу. Термін "Українофіли" появив ся не випадково, і зовсім раціонально, аналоґічно другим подібним термінам, котрими звали другі пoдiбнi напрямки в Европі. В першій бо половині XIX ст., а надто після війни проти Наполеона в 1812—1815 р. скрізь по Европі розвились націоналістичні напрямки, котрі названо ґерманофільством, кельтофільством, славянофільством і т. д. Ознака всїх їx і наукова основа була в тому, що всї вони виводили пeвнi полїтично-социяльні і культурні тенденциї (чи поступові, чи реакцийні) з певної суті, або духу (das Wesen, der Geist) ріжних народів, чи paс. Самісінько так поступали і наші земляки — Українофіли.
Після 1848 р. подібні напрямки почали вимирати і тепер власне майже вимерли в більше передових сторонах Европи, зоставивши після себе слід лишень в науцї етнолоґічній, котрая і тепер, по при новому порівняючому методі (антрополоґічному і історичному дошукуєть ся все таки біолоґічних і історичних одмін між національностями. В полїтичному-ж життю старий націоналізм в кінець розбила Бісмаркова нїмецка імперия без 9,000.000 австрийских Нїмцїв, не кажучи вже про швайцарских, котрих в ту національну державу і пряником не заманиш, та за те з насильним прилученєм Альзатцїв, з насильною ґерманїзациєю шлезвигских Датчан, лорреньских французів і познаньских Поляків) і пoява інтернаціонального робітницкого руху. В полїтичній і культурній роботї тепер скрізь в зах. Европі висунулись на перший плян тенденциї космополїтичні, або унїверсальні, котрі, не одрікаючи красних і національних одмін між людскими ґрупами, признають, що головні, основні і цїли громадскої праці однакові в усїх, по крайній мірі европейских народів.
Старі націоналїстичні теориї тепер лишень доживають віку серед одсталїщих народів Европи, або лїпше серед більше одсталих шарів їх інтеллїґенциї. Такими вимираючими тепер напрямками суть в Росиї славянофільство і українофільство. Ті люди, котрих д. Вартовий зве "сьвідомими Українцями", котрих в попередних Листах звав "національно-народовцями" і т. и., мусять бути любісїнько названі українофілами, коли тілько д. Вартовий вірно виложив їх погляди, коли вони дїйсно вважають напр. дд. Нечуя, Конїского і т. п. за своїх лїтературних представителїв, — бо тодї вийде, що й вони опирають суть своїх тенденций головно, чи переважно на суті або духу національности україньскої, одповідно тому, як вони там єї розуміють. Такі люди можуть бути поступовцями, чи реакціонерами, як були в свій час тими, чи другими ріжні ґерманофіли, кельтофіли, сланянофіли (нагадаю що колись славянофілами були по своєму а) Погодін, б) Хомяков і К. Аксаков, в) Герцен і Бакунін). Але все-ж таки основа, вихідна точка їх тенденций буде стара; націоналїстична, та сама, яка була в свій час у ріжних других філів.
Отже україньскі радикали єсть у нас початок нового европейского напрямку космополїтичного, універсального гуманїстичного і т. д., початок людий, котрі звуть себе не Українофілами, а людьми, чи Европейцями україньскої нациї. Люди се, — напрямку рішуче поступового, — але поряд з ними можуть бути і люди напрямку поміркованого, консервативного, або й реакцийного (чому начаток бачимо в галицких ультрамонтанах), але завше такі, котрі опирають свої тенденциї на ґрунт не націоналістичний, а загально-европейский. Я не возьму на себе сьміливости казати, що космополітизм сих людий — останнє слово науки і культури взагалї, — я тілько вказую на те, що він появив ся і серед наших земляків, чим він одріжнаєть ся од старого націоналїзму, як би сей остатний не звавсь: чи "українофільством", "чи сьвідомим україньством", чи "національно-народовством", чи иньшою тавтолоґією. Навіть для того, щоб побороти сей космополїтизм, треба ясно розуміти єго вихідні точки, також само як і вихідні точки націоналїзму.
Mи позволяємо собі сказати, що д. Вартовий своїм подїлом Українцїв на Українофілів сьвідомих і Українцїв і т. п. веде до затемнювання справи, а не до вияснювання.
Принципіяльно,— то-б то і раціонально, — україньска інтеллїґенция тепер може дїлитись не на 1) Українофілів і 2) сьвідомих Українцїв і т. п., — а на: 1) україньских націоналїстів і 2) україньских гуманїстів і т. п. Між такими тілько ґрупами можливий і принципіяльний спор, при котрому треба памятати, що обидві групи однaково сьвідомі Укрaїнцї, — a тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи, своїх тенденций. Звісно, сей теоритичний спор може і мусїв би не перешкаджати демократично-поступовим елєментам в обох подїлах виступати солїдарно в громадскій працї. Поки що иньших україньских універсалїстів, окрім рішучих демократів і поступовцїв, инакше радикалів, — нема. Нехай же виявить ся рішуча і одповідна група україньских націоналїстів, отдїлившись од своїх приятелїв і авторитетів, ретроградствующих або крутїйствующих.
Софія 26. Дец. 1893.
[Буковина, 19.01.1894]