Лекція, прочитана в Українському інституті Америки в Нью-Йорку 15 жовтня 1983 року.

 

 

Ми з вами маємо щастя належати до ґенерації, що переживає епохальну подію в історії України. Власне нашій ґенерації щастить зустрічати друге українське тисячоліття. У 1988 році, себто за п’ять років, скінчиться наше перше тисячоліття і почнеться друге.

 

Чому, може хтось запитати, дата прийняття християнства Руссю-Україною 988 року має таке переломове значення! Наша ж історія починається раніше? Так, це правда, але ми знаємо про події з часу яких 150 років раніше власне тільки тому, що наші предки, прийнявши християнство і разом з тим культуру, що базується на письмі та вживає лінеарного, а не мітичного циклічного часу, по деякому підготовному періоді дозріли до того, що могли зрозуміти наявність і потребу історичної перспективи, і встигли записати, що можна було ще пригадати з пам’яті. А незаписана пам’ять — як нам усім з особистої практики відомо — коротка.

 

Усі люди на нашій кулі земній, що живуть тепер, що є нашими сучасниками, мусіли мати — як і ми — своїх біологічних предків, що жили в минулому сотні тисяч років. Але тут мова не про біологічних, а про свідомих себе предків. Бо людина стає людиною в повному значенні цього слова власне тільки тоді, коли стане свідомою себе, коли в неї зародиться історична пам’ять. Наші історичні, а не біологічні предки дістали змогу дійти до тієї свідомости тільки тисячу років тому, і з цієї причини події 988 року, якими починається тисячоліття свідомої себе людини на Україні, мають і мусять мати для нас епохальне значення.

 

Більшість сучасників, що переживає зустріч двох епох, звичайно не здає собі справи з того знаменного факту. Усі ми знаємо, що, наприклад, роком 476 по Христі скінчилася стародавня історія і почалася середньовічна. Але сучасники тієї епохальної доби не бачили ніякої особливої різниці між тим граничним 476 роком та роками 477 або 478. Події усіх тих років мали той самий спільний знаменник. Також і більшість з нас напевно не буде бачити ніякої наявної різниці поміж роками 1988, 1990 і т. д.

 

Проблеми цих років в основному будуть подібні. Ми сприйматимемо лише малі відхилення, незначні варіанти, чи то в цінах на харчі або паливо, чи у подіях в Америці та Европі або на інших континентах. Може, десь вибухне якесь нове заворушення в Середній або Північній Америці, Африці або на Близькому Сході, але це все ж ми уже переживали. Що ж тут епохального? Справа в тому, що бачити різниці та сприймати епохальність — для цього треба мати історичну перспективу, яка єдина дає змогу дивитися у глибину через те, що відкриває й єднає в одне того самого типу явища функціонально, а не фізично. Ця метода приступна тільки фахівцеві. Треба піднестися на вершину. Це так само, як, щоб побачити світ довкруги себе, треба піднестися на вершок гори, а не стояти при її підніжжі.

 

Як той, хто фахово вже біля півстоліття безперервно займається історичним дослідом і вже зумів, так мені хочеться вірити, виспеціялізуватися у мистецтві добратися на вершок Евересту історичної перспективи, я почуваю себе зобов’язаним поділитися з вами вислідами своїх обсервацій.

 

2

 

Вирішальним для дальшого нашого розвитку було те, що князі Володимир і Ярослав включили нас у систему Візантійської церкви та її провінціяльної культури, переданої церковнослов’янською мовою у формі хрестоматії для недавніх варварів.

 

У ті часи (988-1036) Візантія була наймогутнішою державою і її культура була безконкуренційно величною у тодішньому світі. Але не зазнавши катаклізмів, вона застигала.

 

Власне дуже скоро виявилося (але, щоб це бачити у 988-1036 роках, не було ще перспективи), що динаміка не була і не могла бути прикметою візантійської культури.

 

Культурний християнський світ — Римська імперія — була поділена у 395 році по Христі на дві частини: західню зі столицею в старому Римі та східню зі столицею в новому Константинополі. Західня імперія закінчила своє існування у 476 році, на тому закінчилася (як я вище згадував) стародавня історія, а східня, т. зв. Візантійська імперія продовжувала існувати, а з нею продовжував існувати старовинний гелленістичний лад. Там, де занепад, мусить прийти щось нове, бо життя попри все триває далі. Там, де не було занепаду, життя триває без змін, застигає.

 

Склалося так, що частина Европи, яка належала до західньо-­римської держави, мусіла — після упадку політичної влади — переживати серію катаклізмів (наприклад, т. зв. мандрівка народів), але тому, що після катаклізмів приходить відбудова, та територія мала щастя переживати серію відбудов, кожна з яких приносила щось нове, творче у стилі геґелівської трияди: теза, антитеза, синтеза. Візантія, не переживаючи ні катаклізмів, ні відбудов, — застигла у своєму розвитку. Це довело до того, що тільки Західня Европа, колишня територія західньої римської держави, посіла й посідає досі (бо Америка в основному колонія Західньої Европи) особливе місце в структурі минулого й теперішнього світу. (Як малий приклад, який кожному напевне знайомий, наведу порівняння: пишні нові німецькі міста на місці зруйнованих під час другої світової війни, з одного боку, із другого — міста-слами у стані занепаду в нашій країні поселення, що не була ніким бомбардована!)

 

Західня Европа досягла тих унікальних здобутків поступово. Хронологічно беручи, ідеться про час від 12 до 16 століття, з яких 14-16 були апогеєм.

 

Почалося з періоду дуже солідної наукової підготови: періоду схоластики, за якого, користуючися дуже добрим знаряддям, виробленою латинською мовою (у нас була не вироблена церковнослов’янська мова!), варвари Західньої Европи навчилися логічно мислити і висловлюватися, а також і цінувати вартість теоретичної науки.

 

Приблизно за того самого часу постали міста західнього типу, що діставали свою внутрішню автономію, і, бувши об’єднанням вільних людей, витворили корпоративну систему продукції, що на базі вільної творчости і конкуренції революціонізувала світову економіку. Ставши багатими, горожани міст включаються у процес пізнавання світу і науки, стають меценатами.

 

Колишня дружина володаря, що за бурхливих часів занепаду політичної влади у західньому Римі пройшла через період февдалізму, за якого з-за браку грошей усі зв’язки будувалися на землеволодінні типу двостороннього договору, тепер переходить у нову стадію: до свідомости території та свого місця у системі держави як одного зі станів, тобто свідомости того, що держава вже не власність володаря, а вічна інституція корпоративних станів, тільки часово очолювана володарем, династією, яких можна замінити (corona regni).

 

Галицько-волинського Болеслава Юрія II у 1340 році не можна було замінити, бо він був патримоніальний володар, власник держави. З його смертю пішла до гробу і його держава.

 

Гуманізм з Ренесансом приносять секуляризацію, себто ставить побіч релігійної догми — науковий досвід і починає наукову революцію у пізнанні світу.

 

Реформація (можлива тільки у католицькому світі) створила умови для людини комунікуватися безпосередньо з Абсолютом через переклад св. Письма на народні мови. Підвищені до рівня сакральних (священних), нові мови гартують себе на латинському взорі і скоро заступають латину, переймаючи з тим і dignitas, тобто повагу латинської мови. На тій базі у 15-16 ст. творяться у Західній Европі національні літератури, а на них виростає національна культура місцевого типу. Бо 14-16 ст. є часом своєрідного поєднання національної культури з державою і містами; держава з династичної стає національною, міста з конфесіональних інтер­національних фахових об’єднань теж стають національними.

 

Тому що на тому рівні життя мусить мати місце концентрація, якраз у 14-16 ст. центр розвитку остаточно перейшов із села до міста. Місто стало тепер осередком національного розвитку та живчиком нової національної держави.

 

Коли ж ми тепер — з висоти нашої перспективи — повернемо наш зір на Україну 14-16 ст., тоді побачимо, що у нас якраз зворотний образ. Замість постійного росту, щораз більший занепад, культурний, економічний, політичний.

 

Один з найбільш розвинутих історичних творів того часу — Галицько-Волинський літопис закінчився роком 1290 і більше не продовжувався, хоч сильна Галицько-Волинська держава існувала принаймні ще яких 50 років.

 

Причина була в тому, що, розташовані географічно між Сходом і Заходом Европи, наші предки не могли розв’язати дилеми: чи (а якщо так, то як) включитися у систему поступу, не бувши частиною того культурного кола, яке єдине мало можливість динаміки.

 

І від того часу ми почали пасти задніх, лишалися на кілька століть позаду.

 

Коли у 17 ст. процес утворення національної держави уже завершився в Европі, візія Богдана Хмельницького була обмежена здобуттям статусу корпорації для свого Війська Запорізького; цю фазу Західня Европа проходила ще у 12-13 століттях.

 

У середині 16 ст. навіть Польща змогла створити свою літературну мову, базовану на народній (заходами Рея та Кохановського). У нас це було почате «Енеїдою» Котляревського — у 1798 році, а в основному було здобуте творчістю Шевченка у 1840­61 роках.

 

Коли в Західній Европі націоналізація міст була питанням 16-17 ст., у нас ще діячі українського відродження 19 ст. бачили тільки село, вірячи, що українство можливе тільки на селі, тоді як державне життя можливе власне тільки у місті. Українізація міста як завдання була поставлена — це треба ясно визнати — українськими національними комуністами у 20-их роках нашого століття, в першу чергу Олександром Шумським та Миколою Скрипником.

 

Отже, з перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те, що, включаючися до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка — як пізніше виявилося — мала уже зародок застою, упадку. Цей досвід зобов’язує нас старатися дістати правильне уявлення про центральні проблеми українського минулого, щоб мати можливість увійти відповідно приготованими до потреб другого тисячоліття. Нам треба знати, на що спеціяльно звертати увагу. На жаль, на Україні наші брати не мають вільних рук, щоб такі справи вирішувати, хоч вони, ці справи, визначальні для життя нації. Коли ж ми вибрали собі статус політичної еміґрації, мусимо з того зробити висновки, тобто повинні виконувати тут, на волі, те, що нашим братам в обставинах неволі неможливе.

 

У лютому 1893 року у Відні відбулася зустріч Івана Франка з Теодором Герцлем, ідеологом сіонізму. На щастя, цю зустріч описав її свідок, письменник і літературознавець Василь Щурат. Основна тема розмови була: чому так сталося, що в Европі є тільки два великі культурні народи бездержавні — жиди й українці. Як їм здобути державу?

 

Рецепт Герцля надзвичайно повчальний: усе на світі можна здобути, якщо ідея про те зародиться в голові однієї людини. (Знаємо, що ідея народилася в голові Герцля, й усім його сучасникам спочатку здавалася цілком нереальною, але стала згодом реальністю: маю на увазі державу Ізраїль.)

 

Отже нам треба створити модель людини українського міста, єдино можливого носія і бази української держави.

 

Це справа не тільки теоретична. На Україні за останні п’ятнадцять років відбувся перелім ґльобального маштабу. На жаль, він у нас, яким досі на це бракує перспективи, лишився не поміченим.

 

Я маю на увазі урбанізацію України.

 

За даними першого російського перепису 1897 року, населення України виглядало так: 83,5% селян і 16,5% міщан (здебільша українців). Черговий перепис 1926 року показав, що революція не надто ще змінила селянський характер України: замість 83,5%, бачимо 80,7% сільського населення; замість 16,5%— 19,3% міського населення.

 

А ось передо мною статистичний довідник УРСР 1981 року. Тут уже цілком революційні числа: ситуація майже обернена.

 

У 1981 році було на Україні 50 100 000 населення, з яких 31 400 000, або 63%, — міське (у 412 містах та 901 поселенні міського типу, разом у 1 313 осередках); селян усього 18 700 000, або 37%; вони проживають у 8527 сільських радах. Але тут починається проблема: Україна перейшла в стадію урбанізації, а для більшості населення України бракує моделю української міської культури. Очевидно, це наслідок того, що вся увага національно-культурних діячів у країні до революції (а властиво, до сталінської диктатури), як і вся увага еміґрації до сьогоднішнього дня, — звернена на село і сільську ментальність. Загроза величезна; вона, правда, на малу міру почалася з 19 ст. Треба боятися, що історія повториться, але теж у велетенських маштабах. У такому випадку у наступному столітті російська міська культура повністю опанує українське місто, якщо ми не діятимемо розумно і скоро. Час наглить. Ми тримаємося всіма силами перспективи назад, а її треба замінити перспективою вперед.

 

Нічого не допоможе бідкання, що на Україні триває процес русифікації. Хоч, без сумніву, там грає ролю натиск згори, демографічна політика Кремлю, але він (натиск), власне, можливий у великій мірі тому, що українська культура міста заслаба і російскості дуже легко з нею впоратися (не так. як, наприклад, в Грузії або Азербайджані). Вона ж, як і українська мова, для самих спраглих міськости українців не має ще належного dignitas, бо вона, як і мова, все ще базована на сільському світосприйманні. Вчорашній селянин щасливий, що позбувся мови і культури, які не мають гідности. Тільки візія та модель урбанізації для української міської культури зможе врятувати ситуацію і не допустити до того, щоб поміж урбанізацією та русифікацією стояв відвічний знак рівняння.

 

3

 

Справа ускладнюється тим, що Україна належить до територій, на яких дуже рано зародилося хліборобство, десь біля 3000 до Христа, за трипільської культури. Ми маємо справу зі світоглядом, що протривав біля 5000 років. І хоч село українське уже не існує у своїй традиційній формі, ні в країні, ні на еміґрації, селянська психіка, чужа й ворожа міській, лишається дуже сильною і там і тут. Прошу не вважати мене ворогом українського села. Селяни всіх народів мають подібний психічний склад. Але тому, що домінуюча роля села закінчилася, кожна нація, яка має нормально розвиватися, мусить у великій мірі змінити свій психічний склад в міру того, як місто перебирає місце села.

 

Очевидно, що в одному викладі тяжко розглянути усі складові частини того, що я окреслюю «психічним укладом села». А я постараюся розглянути принаймні головні його елементи.

 

Перший елемент стосується перспективи. Село має перспекти­ву обмежену в просторі й часі. Воно самодостатнє. Для селянина весь світ — це його село. Селяни інших сіл йому чужі. Я сам бачив, як парубки села мого народження побивали парубків сусіднього села, зокрема, коли йшлося про дівчат. Село уніфіковане. Усі в ньому знають один одного і називають себе іменем свого села.

 

Для селянина абстрактний лінеарний час не існує, його час — це річний хліборобський цикл. Він, цикл, у центрі уваги селянина, вся його культура (обряд, пісні) зв’язані з тим річним періодом.

 

Місто — не може жити ізольовано. Там усі чужі, звідкись прийшлі, і кожен працює в іншому фаху. Місто мусить мати виміну як з селом, так і з іншими містами. Тому перспектива — в простори. Місто потребує держави, без якої село може обійтися. Місто не може додержуватися циклу; воно у своїй продукції мусить додержувати лінеарного, докладного часу. У ділянці хліборобства виявилося протягом тисячоліть, що досвід минулого найважливіша справа. Встановилася на тій базі можливість передбачати погоду, виявляти, які роди збіжжя вимагають того чи іншого поля і т. д. Село консервативне, не допускає експериментів, ризику; село радше покірне усякій незрозумілій силі.

 

Місто мусить постійно поліпшувати продукцію, шукати нових можливостей. Воно вимагає ризику, відваги.

 

Селянин почуває себе безсилим супроти природи, навіть у Сполучених Штатах, як ми це бачили останнього літа. Він, щоб вижити, виробив собі цілу систему обрядовости, культу, табу, а з другого боку — систему хитрування. Кожна його дія — ритуально обґрунтована. Вага ритуалу в його точному повторюванні. Основним є — очікування чуда.

 

Місто прагне зрозуміти сили природи науковими дослідами. Вони почалися від Ренесансу у 14-15 ст. Замість очікування чуда, систематична праця. Тут нема ні табу, ні обрядовости. Наука починається з сумніву і перевірки експериментом. Вона повністю секулярна; не базується ні на якій догмі.

 

Тут можна зробити малий відступ до нашої ситуації у цій країні.

 

Українська еміґрація встановила цілу структуру національної обрядовости зі своїми табу та ритуалами. Від науки вона лише очікує точного повторення формул, наприклад, під час т. зв. «академій». Якщо вчений, на базі свого досвіду відважується порушувати табу, він відразу опиняється ще й за наших часів у стані проскрибованого. Тут експеримент або перевірка — немисленні. Наука має тільки вжиткову вартість для підкріплення власної віри. Теорія науки — справа підозріла.

 

Село базується на своїх наявних природних ресурсах; інші можливості його не цікавлять. Одідичене поле треба обробляти без огляду на його рентабельність.

 

Місто мусить ставити у центрі уваги економічні проблеми, і то не тільки свої власні, а всієї країни, і діяти відповідно до них, зокрема на державному рівні: це ж основа основ.

 

У нас є чимало політичних груп, що за старим звичаєм б’ються між собою (парубки одного села з парубками другого села), але немає установи, яка зацікавилася б описом нашої економічної ситуації та її потенціялу в країнах поселення. Навіть центральні установи, приміром, СКВУ, відзначаються тим, що не мають відповідного бюджету, а як є інституції з бюджетом, то в такому вимірі, якого не вистачило б навіть вести господарство не те що села, а одного заможнішого фільварку.

 

Як я вже зазначав попередньо, село, як самодостатня одиниця, не цікавиться світом поза собою. Тому не постає в селі якась ширша назва приналежности. Замість неї — назва як не від імени села та якогось власника або героя, то найвище означення: «тутешні», «по-­нашому». Тільки з цієї перспективи можна зрозуміти, чому голові Української Народної Республіки, історикові світової слави Михайлові Грушевському доводилося писати і видавати в роках наших визвольних змагань брошури для українського ж населення з такими заголовками, як «Хто такі українці, і чого вони хочуть».

 

Село відзначається тим, що воно уніформоване. Це, вживаючи соціологічного терміну, — communitas, себто спільність своїх, ексклюзивна група, що не знає стратифікації, структури. Усі йдуть спати і встають о тій самій порі. Хто робить інакше або вибивається, його підозрівають у зв’язках з нечистою силою або вважають, що він, мовляв, дав себе комусь підкупити. Його переслідують. Місто базується на структурах, які поновлюються у вічних інституціях, з установленими правилами «переходу». Чесний діялог між ними є основою розвою.

 

У нас в українському житті бачимо тільки системи різних ексклюзивних communitates без загальнонаціональних структур, які побіч себе існують і не уявляють собі можливости діялогу. Розмова відбувається тільки поміж обранцями, поміж «своїми». Тому, замість загальнонаціональних окреслень, у нас, як у минулому, все ще виступають такі окреслення приналежности, як мазепинці, петлюрівці, махнівці, бульбівці, бандерівці, мельниківці і т. д.

 

Коли все це перенести на проблему бути чи не бути українській нації, то побачимо, що всі здобутки українського досвіду, які напевно були революційними за трипільської культури і мали свою вартість навіть у застиглому стані ще до 13 ст., коли Західня Европа почала творити новий спосіб думання і досвіду (який я тут окреслюю як експресію культури міста), тепер, під кінець нашого першого тисячоліття, є музейним експонатом. В добу атомної енерґії, комп’ютерів та міжпланетної комунікації, коротко — в добу міста, ми мусимо позбутися трафаретів та сконцентрувати усі свої зусилля, щоб сконструювати модель української міської культури, який запевнив би українськість міст на Україні. Якщо, задивлені в минуле, продовжуватимемо свої сільські порахунки, тоді ми своєю глупотою допоможемо загибелі українства, що, як якийсь мастодонт чи динозавр, що дожив якимось чудом до кінця 20 ст., але, не пристосований до модерного життя, мусить кінець-кінцем загинути.

 

Підсумовуючи сказане, я дозволю собі подати кілька пропо­зицій.

 

1. Ми мусимо якнайширше використати наш ювілей тисячоріч­чя. Треба при його відзначенні заохотити найбільш талановитих і відданих людей, зокрема молодих професіоналістів, щоб зробити з них апостолів діла, які, розуміючи вагу порушуваних проблем, включилися б у поширення ідеї створення моделю для українсько­го психологічного міста, без якого нам немає майбутнього в другому тисячолітті.

 

2. Щоб не діяти в повітрі і не бути залежними від зовнішніх течій (як, наприклад, соціялізм, націоналізм, комунізм), ми мусимо створити корпус української творчости, що охоплював би усе створене українським генієм від самого початку нашої писемности. Нам потрібне наше національне коріння, справжнє коріння, а не таке, що сягає до часів другої світової війни. Тому ці твори повинні бути паралельно видані українською та англійською мовами. Без такого нашого національного «святого письма» — ми пропадемо. Жидів врятувала від загибелі власне така кодифікація усього створеного ними, текстів історичних, ритуальних, релігійних, літературних; це і є перша в історії людства така кодифікація національної творчости, тому вона стала святим письмом par excellence, і його від жидів перейняли усі культурні народи.

 

Це національне святе письмо треба плекати. Знову приклад жидів: за всіх періодів їх історії, а навіть сьогодні, завжди було і є кілька тисяч людей, які ціле своє життя присвячували і присвячують виключно студіям святого письма. А жидівська громада — в тому числі й не вірующі, — уважаючи це за справу першої ваги, уможливлювала таку працю своїм святим людям, перебравши на себе усі життєві їх турботи.

 

Не поможе нам хвалитися закопаними талантами. Талант має вартість тільки в дії. Також не поможе плакати, що, мовляв, москалі нам наші літописи або «Слово о полку Ігоревім» — і т. д. забирають. Справа в тому, що закопані скарби, при незацікавлености колишнього власника, належать тим, хто їх відкопав! Такий порядок у світі!

 

3. Спеціяльна роля тут припадає українській церкві усіх віроісповідань, як православного, так і католицького та про­тестантського.

 

Вона мусить — при співпраці з українською наукою, яка готова до творчої співдії, — створити новий тип священика (тип сільського пан-отця уже не відповідає потребам), священика, відданого своєму апостольському покликанню, але разом з тим спеціяльно підготованого до нового завдання, до психічних потреб людини міста. Такий священик повинен дістати освіту, базовану на новій теорії, на вивченні історії української духовности, для якої мусить бути створена університетська катедра на найвищому рівні. Разом з тим він мусить захопитися міським апостольством не серед овечок, а серед усіх тих, кого ще треба і можна навернути.

 

Наша церква мусить створити собі візію можливої дії в своїй країні і постійно до такого завдання готуватися.

 

Стосовно тисячоліття — вся ініціятива повинна бути в руках церкви — це все таки в першу чергу її ювілей, — і вона повинна знайти фінансові засоби, їй ще найбільше приступні, до гідного святкування для нації міського типу культури, святкуючи, хоча б у стилі польського Millennium.

 

Якщо українська церква усіх віроісповідань не зреформує себе, а лишиться далі сільською парохією без візії — вона безсумнівно загине разом з українським селом.

 

4. Треба — знову ж як жиди зробили на початку нашого століття — в цій країні знайти способи, щоб об’єднати усіх людей українського походження, без огляду на віру, мову, колишню політичну приналежність, створити загальноукраїнську солідар­ність, домагаючися в усіх випадках знаходити спільні моменти й уникати всього що роз’єднує. Спеціяльно знаходити можливості взаємно допомагати один одному, а зокрема допомагати вирощу­вати молоді таланти не на базі споріднення, а власне на базі самого таланту.

 

Треба закінчити забаву в еміґраційні уряди та еміґраційні фронти обранців, а добитися того, щоб усі здібні політично люди при своїй відданості українській справі зайняли місце там, де твориться світова політика: в американському конґресі та сенаті. Треба пляномірно думати про встановлення української політичної сили Ukrainian Power — берім собі приклад хоч би від муринів (жидівський приклад для нас затяжкий), які на наших очах пробуджуються і вже доконують великі чуда!

 

5. Треба — тут я повторюю, що говорив на останній конвенції УНСоюзу, — створити комісію з кількох осіб, щоб здійснила статистичне охоплення наших людських та матеріяльних ресурсів, виробити багаторічні пляни, а в них також установити систему пріорітетів.

 

6. У систему пріоритетів повинна обов’язково входити спе­ціяльна інституція, наприклад, у структурі УНІГУ, яка б постійно слідкувала за розвитком на Україні та висувала б конкретні пропозиції, як можна допомогти нашому народові, зокрема в тому, щоб поширювалася культура українського міста. Очевидно, тут повинні входити в рахубу ефективні дії, а не — традиції села — обряди молебенів, академій, маніфестацій та інших бутафорій.

 

Це і є мої завваги, які з нагоди інавгурації нового дієвого року УНІ Америки я хотів подати під розвагу.

 

Я свідомо перебрав на себе ролю Кассандри, бо, як її, доля покарала мене спромогою мати візію майбутнього.

 

Ми на переломі двох тисячоліть, а разом з тим на переломі культури села і міста. При тому вибору немає: не створивши культури українського міста, ми як українська нація цілком певно загинемо, і то ще протягом наступного століття.

 

 

[Сучасність, 1984, ч.1-2, с.80-90]