Людність давно мріяла отримати змогу влізти іншим в голову. І хоч поки що цього не вдалося, то поглянути на світ очима тих інших – будь ласка. Інстаґрам саме для цього.
Він – це наче спроба розмовляти мовою знимок із незнайомцями. Коли труднощі перекладу долаються універсальністю сфотографованого.
В сьогочассі фраза Евріпіда звучала би приблизно так: покажи мені свій інстаґрам, і я скажу, хто ти. Чи, принаймні, ким прикидаєшся.
Побіжного погляду цілком достатньо, аби безапеляційно, як і належить робити в цій добі, визначити, хто-є-хто.
Отак кинеш оком на знимки якої незнайомки й записуєш: їй все, перепрошую, до сраки, бо чого інакше в неї одні задниці на фото? От дивлюся на світлини таких та їм подібних залунів й намагаюсь второпати – може, це якісь алюзії? Економіка в сраці? Тоді не в найгіршій. Чи в цьому і сенс доби, аби будь-яку кризу чи недоладність перетворити на щось естетичне й прийнятне? Будь-який ґандж перекрутити на потенційний культ. Такий специфічний прояв гедонізму, коли насолоджуєшся тим, що маєш.
Інша категорія – всеможливі коучі, гуру та мотиватор(к)и, котрі вчать, як підбирати їжу під колір майтків та як бути успішним, коли все твоє життя – це три знимки на день в інтернеті. Це такі газети «Бабушка» та «Порадниця» для маладьожі.
Їхні вірні адепти – трендуни, котрі завше женуться за будь-якою модою, тому приречені ніколи її не наздогнати, хіба аж надто від неї відстануть, що несподівано втраплять в наступну хвилю. Правда, й тоді вони не зможуть це належним чином відартикулювати. Такі люблять насміхатися з усіляких фріків з талант-шоу та людей, котрі вірять телевізору. Вони самостверджуються, кепкуючи з інших, проте самі бездумно повторюють кожен бздур за гуру та коуч(к)ами, навіть якщо наперед відають, що це ідіотизм: «Бо ж тисячі й сотні тисяч їхніх послідовників помилятись не можуть». Усі, як один.
Не дозволяють забути про себе ті, хто намагається відмітитись в усіх найпопсовіших місцях світу. Вони творять своїми селфі з таких локацій новітню форму чек-іну «тут був Вася». Добре, що хоч шкрябають сі підписи віртуально, а не роблять «графіті» цвяшками чи спреями з фарбою.
Так само легко розрізнити людей широких поглядів та розмаху, котрі намагаються все на світі перетворити на тотальне панорамне полотно, навіть якщо просто роблять селфі в туалеті нічного клубу.
Гори-люди, котрі люблять на все дивитися звисока та з погордою, що видираються на найбільші вершини, ніби хронічно бояться стати ловою у «вище землі» або того, що хтось позиратиме на них, як на дрібну комашню, що копошиться десь далеко-далеко внизу.
Є ще мутні типи, котрі знимкують суцільні сутінки, тумани, заметілі, світанки. Не шкодуючи свої камери заради взацного кадру ні в мжичку, ні в зливу. Ніби бояться того, що колись все стане ясно. Такі постійно знаходять таємниці там, де ними й не пахло. Те саме й з проблемами. Такі нюхом чують будь-яку змову, навіть якщо оповита пеленою незвіданого й мчать їй назустріч, не змовляючись.
Їм заочно протистоять ті, хто прикрашує дійсність, та перфекціоніст(к)и, котрі фотошоплять навіть щонайкрасивіші місця на світі, вважаючи недостатньо гарними, аби в природній красі постати на знимках у їхніх профілях як тло для пик та спин.
Новітні протагорянці люблять міряти все по собі. Правда, вони зазвичай нездатні самостійно зробити вибір, тож питають порад у інших. Годинами до всього приглядаються, далі годинами натягають все на себе, а потім знімають, тож проводять півжиття по примірочних.
Екстрасенси, котрі бачать на знимках більше, ніж на них є, та їхні колєґи кавуни, для котрих цілий світ – лиш відбитки кавової гущі.
Розфокусовані, котрі не можуть зосередитись на чомусь одному, тому не лише стрибають між трендами, ніби нездатні визначитися – їм до гарних чи розумних, а й роблять розпливчасті знимки, ніби прикидаються імпресіоністами.
Одноманітні, себто бариги, бо одні money їм лише в голові, тож намагаються капіталізувати свої акаунти при помочі знимок в одній кольоровій гамі, котрі настільки між собою подібні, ніби всі кілька тисяч зроблені випадково серійною зйомкою, коли фотограф забув зняти пальця зі спуску.
Ми є тим, що нас понадкусувало. Тож зрозумілою є поява цілих сект дієтологів, котрі тільки й шукають, за що зачмирити простих смертних. Аби розвинути в людях новий комплекс й привити якусь дурницю. Такі дуже швидко перестають вірити у власні ж бздури, коли мода піде іншим шляхом. Тоді одразу проголошують себе вірними нових поглядів, аби могти докоряти тим, хто нещодавно лиш узнав про старі, що вірять у всілякі дурниці, ніби самі їм те не нарадили.
В епоху дезінформації та маніпуляцій нікуди без ботів, фейків й накрутників, котрі вкупі формують чи не найбільшу категорію мешканців інстаґраму. Здається, вони поступово захоплюють світ. Якісні поводяться так, що вже й не відрізниш від живої людини. Можливо тому, що живі люди самі поводяться вкрай примітивно, тупішають, од чого виникає сумнів, що декотрі змогли би пройти тест Тюрінга.
Одноденки – ніжні створіння, котрі живуть лише митями. Вони постять лише історії, бо життя настільки швидке та мінливе, бо «жити спішити треба», тож жити потрібно навіть не сьогоднішнім днем, а цим конкретним моментом.
Люди-квіти, себто нарциси, котрі вважають, що їхні пики, ніби туалетний папір «Кохавинка», прикрасять собою будь-яке місце. Котрі всюди воліють дивитися, ніби в дзеркало, тож поспішають будь-яке порожнє місце зайняти своїм відображенням.
Сортувальники та сервірувальники, котрі замість того, аби розкласти в себе в голові все по полицях – розставляють на скатертинах горнята та квіти. Ось до чого зійшов етикет в цю фотоепоху. Причім самі ці персонажі не дотримуються правил банального етикету, зловживаючи геш-теґами, увагою довколишніх та безсенсовими підписами.
Убогіші за них хіба каталогізатори, котрі за всім цим спостерігають та намагаються поділити інстаґрамників на різні типи та категорії. І їхні колєґи-вар’яти, що косять під чутливих психологів, котрі ставлять усім діагнози за тим, що ті постять в інстаґрамі, підглянувши їх у власній історії хвороби.
Світ ускладнюється. В гонитві за добою тепер недостатньо просто щось робити. Треба жити миттю, тому так багато сторіз і так мало справжніх історій. Тому так багато окремих цитат та розірваних зв’язків і мало цілісного. І при цьому все мусить мати гарний вигляд. Тому так багато візуального й так мало візій.
І все це, зараза, затягує. Не зчуваєшся, як сам вже продукуєш ці образи, хоча збирався лиш стояти осторонь, спостерігаючи. І вже не пам’ятаєш, чого сюди прийшов взагалі. І як звідси вийти. Та й для чого, коли стільки гарного довкола?
