Український історик, дослідник Перших визвольних змагань Ярослав Файзулін – про тривожне віче 22 січня 1919 року, про різницю в сприйнятті Акту Злуки тодішнім поколінням і теперішньою ґенерацією і засвоєння уроків із чвар між західноукраїнськими та наддніпрянськими політиками.
Ярослав Файзулін – кандидат історичних наук, начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті.
У НАС ПЕРЕВАЖАЄ «ПАРАДНЕ» УЯВЛЕННЯ ПРО ЗЛУКУ. А ТОДІ ПАНУВАЛА ТРИВОГА
– Згідно з рекомендацією Українського інституту національної пам’яті, сторіччя Акту Злуки відзначається з гаслом «Разом з власної волі з 1919 року». Який зміст закладено в цьому гаслі?
– Ми хотіли наголосити на декількох важливих речах. По-перше, на тому, що ідея соборності, ідея об’єднання української нації, об’єднання українських земель, має тривалу історію, щонайменше із XIX століття. Водночас ми хотіли підкреслити спадкоємність українського визвольного руху, котрий тривав у XX столітті і насправді триває до наших днів.
Головними гаслами цього руху були соборність і незалежність України. В контексті сказаного: сучасна російсько-українська війна не є якоюсь випадковістю, збігом обставин або ж волею однієї людини. Це війна, яка триває впродовж декількох століть. Теперішні воїни, котрі захищають незалежність і соборність держави, по суті, повторюють той шлях, котрим ішли їхні прадіди сто років тому. Соборність у 1919 році теж проголошувалася в умовах війни Росії проти України.
– Для нас, сучасного покоління українців, ідея соборності та національної єдності актуалізована передусім через окупацію частини земель Росією. А яким було значення Акту Злуки для подій столітньої давнини? Якою була роль цього велелюдного січневого віча на Софійській площі у загальному полотні Української революції?
– В українському суспільстві панує досить поширене уявлення, стереотип про те, що українська соборність – це власне заходи 22 січня, проголошення Акту злуки на Софійському майдані в Києві. Насправді соборність – це тривалий процес, який розтягнувся в часі на десятиліття і тривав ще з XIX століття.
Зокрема, пам’ятаємо про маніфест Головної Руської Ради – першої політичної організації Галичини, в котрому вона заявляла про єдність 15-мільйонного українського народу, розділеного між Російською та Австро-Угорською імперіями. Ця ідея була присутня в суспільно-політичній думці практично впродовж усього XIX століття. І яку б тогочасну велику організацію ми не взяли – чи Кирило-Мефодіївське братство, чи громадівський рух, чи Братство тарасівців – кожна з них висловлювала тези про спільне між двома гілками українського народу, наддніпрянцями і наддністрянцями, про те, що це єдиний український народ, і необхідність його об’єднання.
Найбільшого поширення ця ідея набула в кінці XIX – на початку XX століття, коли з’явилися політичні партії, лідери яких заявили своєю метою відродження самостійної України та її соборність, як в Галичині, так і Наддніпрянській Україні. Межі України Юліан Бачинський в «Україна Irredenta» та Микола Міхновський в брошурі «Самостійна Україна» окреслювали від Карпатських гір до Кавказьких, від Сяну до Дону. Вони відзначали, що допоки останній клаптик української землі не буде визволений з-під ворожої окупації, слід продовжувати боротьбу за незалежність та соборність..
Шанс реалізувати ці ідеї виник у часи Першої світової війни і в часи Української революції 1917-1921 років. На уламках Російської імперії виникає Українська Народна Республіка, а на уламках Австро-Угорської імперії – Західноукраїнська Народна Республіка. І в цей час з’являється можливість об’єднати дві гілки розрізненого українського народу, чим і скористалися українські політики. Ініціатива, до речі, належала галичанам.
Якщо говорити про вагомість самих ідей, то вони були надзвичайно поширені в суспільстві. Політики мусіли реагувати на суспільний запит і реалізовувати ці ідеї. Однак ними також рухав прагматичний інтерес: була потреба організувати посилений захист УНР і ЗУНР для відсічі атак більшовиків, російських військ, а також польських військ у Західній Україні; політики були зацікавлені в налагодженні спільної дипломатичної діяльності для захисту інтересів України на міжнародній арені. Власне в 1919-му соборність для наддніпрянських і наддністрянських політиків означала ніщо інше як збереження державності.
Святкування єдності українських земель у Калуші (Прикарпаття). Січень 1919 року
– Сьогодні виглядає, що основною історичною подією, котра відбулася 22 січня, є Акт Злуки 1919 року. Цей Акт ніби затінив іншу дуже велику історичну подію – проголошення незалежності УНР у 1918 році.
– Я б так не сказав. 22 січня для українського народу є днем двох великих свят: проголошення першої Незалежності і проголошення соборності. Це дві події одного рівня. Інша річ, що соборності в Незалежній Україні було присвячено більше уваги на державному рівні: якщо візьмемо укази Президентів (Прим. Z: День Соборності як державне свято закладено Леонідом Кучмою у січні 1999 року, відтоді його щорічно відзначають на державному рівні; у грудні 2011 року Віктор Янукович скасував День Соборності 22 січня і День Свободи 22 лютого, заснувавши натомість День Соборності та Свободи. Однак у листопаді 2014 року Петро Порошенко відновив День Соборності) – акцент робився саме на соборності. В той же час, у державній політиці про незалежність говорилося менше, хоча в науковій літературі ця тема переважала.
Якщо взяти період, який передував 1991 року, то для української діаспори, для учасників українського визвольного руху, для населення Західної України, котре знало про ті події, ці дві ідеї – ідея державної незалежності разом з ідеєю соборності – були нерозривними. Це була головна мета боротьби ОУН та УПА.
Загалом, якщо взорувати зразки країн Центрально-Східної Європи, то, очевидно, Україні слід було б 24 серпня називати Днем відновлення незалежності, а 22 січня – Днем проголошення незалежності і соборності України.
– Традиція відзначати День Злуки в Україні вкоренилася у суспільній свідомості, зокрема, завдяки «живому ланцюгові» 1990 року. Чому, на вашу думку, націонал-демократи виставили на порядок денний тієї акції саме проблему єдності? Адже вона не стояла так гостро, як нині: український адміністративний кордон видавався стійким, сепаратистів не було. Що змусило людей вважати, що єдність – це важливо?
– Упродовж XX століття радянська влада робила все, аби епізоди із періоду Української революції, пов’язані зі становленням української державності, соборністю, були забуті. У найліпшому разі, якщо це й лунало, то подавалося як прояв «петлюрівської контрреволюції», об’єднання «дрібнобуржуазних» сил наддніпрянської і галицької України. А здебільшого просто замовчувалося.
До того моменту відзначення Акту Злуки в підрадянській Україні не було. Перші заходи пройшли лише в січні 1989 року – у Львові, біля собору Святого Юра відбулася урочиста панахида, причім правоохоронні органи намагалися її всіляко недопустити. А наступне відзначення, власне, відбулося до 71-ї річниці Акту Злуки, у січні 1990 року.
«Ланцюг єднання» був однією з наймасштабніших акцій. Його готував «Народний рух за перебудову» та інші організації, які належали до національно-демократичних сил. Таким чином вони намагалися підкреслити масштаби українського руху, продемонструвавши єдність західноукраїнських і східноукраїнських земель. І, власне, вони брали за приклад ланцюги, які відбувалися у країнах Балтії раніше.
Незважаючи на протидію органів КҐБ, міліції, акція знайшла великий відгук серед населення. У ланцюгу, за різними даними, взяло участь від 450 тисяч до 2 мільйонів людей. Це мало дуже велике значення для боротьби за незалежність. По-перше, населення України показало, що перестало боятися комуністичного режиму. По-друге, національно-демократичні сили продемонстрували тодішній владі, що вони є потужною силою, котра має масштабну підтримку, тому з нею мусять лічитися. Ця акція стала предвісником розпаду Радянського союзу і проголошення Незалежності в 1991 році, виступила в ролі каталізатора українського руху. Далі кількість акцій значно збільшувалася, а їхні гасла ставали все сміливішими – аж до вимоги повної незалежності.
– Отже, «живий ланцюг» за формою слідував Актові Злуки, а за змістом мав на увазі Четвертий Універсал УНР?
– В одній із листівок, які у січні 1991 року розповсюджував Рух, вказувалося, що цією акцією організатори хочуть підкреслити, що ідеали Української Народної Республіки є ідеалами «Народного Руху за перебудову», що боротьба дідів-прадідів за самостійність і соборність є також боротьбою сучасних поколінь.
Ті ідеали, котрі Рух висловлював тоді, є абсолютно актуальними і тепер, в умовах, коли Російська Федерація веде війну проти України, коли наша армія і зараз захищає соборність та незалежність у війні.
– В інформаційних матеріалах, підготованих Інститутом національної пам’яті до Дня Злуки, згадано цитату з промови Симона Петлюри, котру він висловив на вічу 22 січня 1919 року. Слова Петлюри вражають тим, що, попри загальне урочисте тло події, він звертається до громади з тривожними закликами – каже, що кричати «Слава!» занадто рано і треба ставати до боротьби. Яким же насправді був настрій того дня?
– На момент написання Акту Злуки керівництво Директорії УНР керувалося суспільними настроями. Таким чином вони намагалися продемонструвати, що є об’єднувачами українських земель, і цей крок мав сприяти підвищенню авторитету Директорії.
Володимир Винниченко та Симон Петлюра на Софійському майдані в Києві під час проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року
Щодо настроїв, то треба сказати, що сьогодні вкоренилося «парадне» уявлення про Акт злуки як свято соборності, як свято, наповнене ейфорією, початок будівництва єдиної Української держави. Але в той час не все було просто. Акт Злуки проголошувався в умовах неоголошеної війни, яку Росія вела проти УНР із грудня 1918 року. Коли проголошувався Акт Злуки, то значна частина території України була захоплена російськими військовими. І Петлюра, який був членом Директорії, який відповідав за військо, дуже добре знав, що відбувається на фронтах. І власне цим, напевно, зумовлений такий його виступ: промовляючи на святі, він хотів донести думку, що цю єдність доведеться захистити у війні; і якщо вдасться вистояти, вибороти незалежність – тоді й буде слушним святкувати.
Становище істотно ускладнювали суперечки між політиками. Навіть у складі самої Директорії не було єдності щодо того, що слід робити далі. Володимир Винниченко, голова Директорії, був прихильником переговорів із росіянами і намагався з ними домовитися. Уявляємо собі драматизм ситуації, так? Росія веде війну проти України, українська влада своїми нотами намагається отримати офіційну відповідь – це війна чи не війна? – ті продовжують рухатися далі, Винниченко пропонує домовлятися, Петлюра пропонує воювати...
Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом.
Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. 22 січня 1919 року
Однією з причин, чому не вдалося до кінця зреалізувати Акт Злуки, були чвари між політиками. Зрозуміло, що ключовими причинами, через котрі цей соборницький проект залишився незреалізованим, були збройна агресія з боку Росії, Польщі, держав, які, по суті, окупували в 19-20-х роках територію України. Зрозуміло й те, що іншою причиною було несприйняття самостійної України західними державами, передовсім керівниками держав, котрі належали до Антанти. Але в шерезі причин поразки було й протистояння між наддніпрянськими і західноукраїнськими політиками.
Незважаючи на те, що Акт Злуки проголосили, кожен із них дбав про свою частину України: галицькі політики – про західноукраїнську Україну, наддніпрянські політики – про Наддніпрянщину, вбачаючи у своїх соратниках конкурентів. Ні для кого не є секретом, що Євген Петрушевич доволі негативно був налаштований щодо Симона Петлюри.
Існували значні відмінності в зовнішньополітичних орієнтаціях. Приміром, галицькі політики мали готовність домовлятися із білогвардійцями, з добровольцями, водночас вважаючи ключовим ворогом для себе Польщу. Натомість наддніпрянські політики за жодних обставин не допускали переговорів із більшовиками та меншою мірою – з білогвардійцями і водночас значно легше погоджувалися на переговори з поляками.
Мапа, якою послуговувалися в ході мирної конференції у Парижі 1919 року
Власне, всі ці причини сукупно і призвели до того, що цей соборницький проект залишився незреалізованим. Проголошення Злуки 22 січня – це морально-символічна політична акція, яка принесла результат радше в майбутньому, ніж тоді, у січні 1919 року.
– Які ще поради теперішнім українцям дають події столітньої давнини?
– У першу чергу, ми маємо керуватися загальнодержавними, загальнонаціональними інтересами, а не своїми приватними, містечковими, дріб’язковими. Акт Злуки і події того часу показують нам, що сила – в єдності. Об’єднавшись, ставши на захист держави, учасники тодішніх подій могли б втримати її і зберегти для наступних поколінь. Цей виклик актуальний і для нас, бо ворог зацікавлений у нашому розколі. Ворог веде гібридну війну, використовуючи поряд зі зброєю і потужні інструменти інформаційної війни. Нам треба зберегти єдність для того, щоби зберегти державу і передати її нащадкам.
22 січня нагадує нам про єдність всіх наших земель. Це наші землі, включно із Кримом і частиною Донбасу, які зараз окуповано росіянами. У своїх інформаційних матеріалах ми наголошуємо – Акт Злуки 22 січня був волею народу, українці самі встановлювали цю єдність. Як відомо, напередодні відбулися всенаціональні збори в Хусті, на котрих мешканці Закарпаття проголосували за приєднання до Великої України. Тому це дуже слушний привід нагадати, що соборність України здобувалася волею самих українців. А ті події, які експлуатувала радянська пропаганда, а нині експлуатує російська пропаганда – маю на увазі вересневу кампанію 1939 року, передачу Криму в 1954 році – є лише окупацією, перерозподілом земель у межах новітньої радянської імперії. Ми ж, українці, ведемо більш ніж столітню боротьбу за незалежність і соборність.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ