(Спомин з минулої війни).
Зимою 1916-17 року на фронті в Карпатах, на горі Кірлібабі, або, як вимовляли гуцули, "Кирлибабі", стояла 1. гуцульська сотня Українських Січових Стрільців. Були це хлопці здебільша з Покуття. Сердечні, вірні, віддані командантові, відважні в бою, хитрі в підходах на ворога, щирі товариші зброї, побратими, які ділилися останнім кусником хліба.
Дрімала стрімка гора, вкрита лісом, прорідженим руками гуцулів січовиків, які з найгрубших смерекових пнів побудували підземні сховища. Білий глибокий сніг покрив усе довкола. В душі гуцулів сердечні спомини. Сини Карпатських гір окопалися в горах Чорногорського пасма, але по мадярсько-румунському боці, і боронять переходу. Самітна гуцульська сотня УСС, поміж мадярськими і німецькими відділами, гідно береже стрілецької слави на вершку Кірлібаби. А слава ця гомоніла широко. Всі на тому фронті знали про січовиків-гуцулів при "Деташмені-Русс". Та ніхто не знав, що діялося в їх серцях в цю хвилину. Це ж сини батьків, що залишились по тому боці під Москалем, святкували найбільше родинне свято — Різдво Христове.
І в цей Свят-Вечір огорнула серце й душу гуцула-стрільця велика туга. За родиною, за рідною хатою, колядками, за вечерою святою, до якої засідає рідня.
Та потішав хлопців батько їх спільний — добрий отаман д-р Омелян Левицький, який на цій таки горі поклав небавом браву свою голову. Він казав сотенному кухареві, Василеві Кострубакові, приготовити для стрільців традиційну святу вечерю. Був традиційний борщ і кутя, було й вино, і дарунки від Української Боєвої Управи з Відня. Рідні свої часописи, коляди та милі товариші зброї були найкращими братами, найближчою ріднею у цю тиху Божу ніч. В такім сердечнім здавалося настрою ніхто тоді й не думав, що москалям захочеться зробити випад. Та ж і у них сьогодні Свят-Вечір! До того наша гора стрімка, а колючих дротів стрільці перед становищами намотали велику силу.
До землянки — сховища санітарів, збудованої 60 років за першою лінією, зійшлися, як звичайно, десятники чот — І. Віщук, М. Лютий з Гуцульщини і замішаний між гуцулів А. Бей з Перемишлянщини та деякі коменданти роїв. Прийшли забрати для стрільців пошту і набір. Нічого так не тішило всіх, як пошта. Там же були часописи, книжки і листи. Від когож міг дістати стрілець-гуцул листа? Батьки по тамтому боці фронту писати не мали змоги. Але січовики в своїй мандрівці по селах і містах Галичини та Закарпаття нав'язали неодин "сердечний" зв'язок і неодин чекав тепер на лист від любої дівчини.
Коли так безжурно роздавав справник пошту, нараз ревнули гармати, заклекотіли й скоростріли. Хлопці покинули все, що було, і вскочили в окопи. Прилягли до крісів і пішла пальба широким відгомоном по лісі. Зо стрільцями побігли і санітари: вістун Чопенко, санітар Чумпрійчук та інші, щоб нести першу поміч раненим.
Команданти чот — хорунжі Р. Каратницький, І. Іваницький, Гр. Голиївський та бунчужний М. Коник пильно стежили за ворогом, видаючи накази. Сотник Левицький у своїй землянці ні на мить не відкладав телефонної слухавки, подаючи звідомлення команді бригади; гінці щохвилини впадали до сотника з вістками про те, що діється в окопах: чи вистане набоїв і ручних ґранатів. Сотенний справник збіг швидко до сховища, в якім були зложені запасові набої і зі своїм чурою приготовляв на всякий випадок скриньки з набоями та ручними ґранатами.
Бій кипів. Крики команди, гук гармат, блиски вибухів і те настирливе московське "ур-а-а-а!.." мішалося зі стогоном ранених. Ракети освітлювали передпілля і можна було бачити, як клалися покотом москалі і як решта їх втікали стримголов. Тривало це може годину. Врешті почувся наказ: Огонь задержи!... Привели полонених. Вони розказували, що наступ був плянований з огляду на свято. Московське командування догадувалось, що ми, знаючи, що москалі повно святкують Свят-Вечір, не забезпечились, так можна буде підсунутися під самі окопи і їх здобути.
На передпіллю лежало багато ворожих трупів. Стрільці мали ледве кількох легко ранених, тому, що сиділи в окопах, а ворог брив по снігу, наступаючи під гору.
Ми були горді ще з одної перемоги та були і люті на москалів, що не пошанували тієї Святої ночі і не лише скривавились до решти, але й нам сколотили той спокій, коли на землі повинен бути "мир, а в чолавіціх благовоління".
Коли хто ще живе з тих давніх учасників боїв на Кірлібабі, з тих легінів-січовиків, нехай згадає цей Свят-Вечір і добрих приятелів, що впали у визвольній війні, або померли після неї. Нехай Господь помилує їх душі.
[Краківські вісті, Богоявлення 1944]