У великих містах усе не так, як у містах малих, а особливо в селах. У селі ти знаєш, хто за твоїм тином живе, кого зустрінеш у церкві або сільмазі, а ця попутка, що тебе зараз підкине до станції, – Петрова. А Петро всю дорогу мовчатиме, бо ти його знаєш усе життя і в нього така вдача – мовчати з людьми. Або ж Петро балакун, і ти знаєш, що в них з дружиною проблеми й вона давно з ним не спить. Окрім тебе, про це знає все село. І він про це знає, тобто він знає, що я і все село – тобто всі ми – знаємо, що його Наталка спить з кимось іншим. Але він змирився. Тому мовчить. Бо що вже тут скажеш? Або ні, не так: він, навпаки, балакає – щоб заговорити проблему і щоби ніколи в його житті між ним і співрозмовником не стояла оця важка, тягуча тиша, від якої йому стає моторошно і яка страшніша за будь-який вирок. Авжеж, балакуном Петро був не з народження, а зробився, коли Наталка перестала з ним спати й почала спати з кимось іншим. А отже, він багато балакає для того, щоб заговорити свою проблему і щоб ніхто, не дай Боже, не встиг його ні про що таке спитати. Він навіть уві сні розмовляє...

 

 

Петро тут лише приклад – неіснуючий чоловік із неіснуючого села, де я не живу і взагалі ніхто не живе. І ця Наталка насправді нікого не зраджувала. Вона вірна неіснуюча дружина неіснуючого Петра. Вірна вона не тому, що заприсяглася не зраджувати, коли вони з Петром шлюб брали, а просто тому, що її не існує. Тож якраз настав властивий момент реабілітувати Наталку: вона на шльондра.

 

Але все це могло бути. Зрештою, десь так воно і буває в реальності, де кожен кожного знає як облупленого. Й от на цій загальній облупленості віками ґрунтувалася консервативна структура, в якій легко було народитись і яку майже неможливо було покинути. Бо куди підеш, якщо вже в сусідньому селі – чужі, і ти там для них – теж чужий?

 

І от якщо уявити, що 90% людей, які населяють наші великі міста, складаються з людей, чиї пращури віками знали своє безпосереднє оточення як облуплене, то страшно й уявити, наскільки радикальна зміна відбулася з їхніми нащадками буквально за кілька десятиліть. Можна приблизно реконструювати, як ставилися до чужинців у традиційних селах, де неможливо було загубитись або злитися з ландшафтом чи пейзажем. Неможливо, бо там усе було на видноті. Якщо пияцтва, адюльтери, позашлюбні діти, крики, сварки, зойки та інші людські прояви були, як їх не ховай, зовні, то чим була поява чужинця або чужинки? Певна річ, його або її поява супроводжувалася або конфліктом, або шлюбом. Але точно не минала для всіх без сліду.

 

Це дуже вульгарне й обмежене уявлення про традиційний світ наших предків. Точніше, навіть не уявлення, а фантазія, бо я не фольклорист і не антрополог. Тож, можливо, все не так, як я собі тут намалював. Або трохи не так, або трохи так, а трохи по-іншому все насправді було. Але сенс історії Петра і Наталки досить зрозумілий без заглиблення в археологію: у великих містах усе інакше. Наприклад, метро.

 

Щодня користуючись цим швидким і зручним видом транспорту, ми навіть не замислюємося, що структура нашого перебування там така, що ми їздимо з мертв'яками. Ні, не з трупами, а з людьми, яких уже на наступній станції, де вам виходити, ви більше ніколи в житті не побачите. І вони вас ніколи не побачать. Метро – це простір вічного взаємного вмирання. Як картинки в телевізорі. Бо навіть якщо ви зустрінетеся ще раз, то гарантовано не впізнаєте одне одного. А навіть якщо впізнаєте, то ненадовго, бо будуть нові обличчя, а це конкретне зітреться з часом, оскільки людський мозок не здатен зафіксувати всіх. Ти щойно поступився місцем вагітній жінці, яка вже на наступній зупинці помре, бо тобі виходити. І та бабуся з онуком, з якими ти познайомився у вагоні три роки тому, тебе вже ніколи не пригадають. І ця дивна жінка з діркою на правій панчосі. І цей пан-бюджетник з якоїсь держустанови. Оця гарна дівчина могла би за інших умов стати для того симпатичного хлопця парою, але вони не познайомляться, бо він ніколи до неї не підійде й навіть очі на неї не зведе, тому що якраз читає книжку видавництва "Наш формат", де пишуть про мотивації іншого рівня. Він зараз десь далеко й подумки вже будує великий і успішний бізнес. А цей хлопець такий самовдоволений і тупий, що точно переконаний, що Божа Матір і Богородиця – різні особи. А цей, а ця, а ці...

 

Метро – повсякчасне перебування у просторі, де панує швидкоплинність і найвищий рівень смертності, бо одночасно, просто в тебе на очах, гинуть тисячі різних людей. Тому коли там опиняються селебрітіз або політики – наприклад, прем'єр-міністр чи міністр інфраструктури – з'являється враження, ніби нарешті хтось із живих спустився в царство мертвих. Тоді та важлива персона виопуклюється і з цього роблять велику подію: прем'єр-міністр в оточенні безіменних мертвих бабусь.

 

Коли говорять про нашу обмеженість якимись бульбашками чи капсулами, де ти можеш знатися й розумітися з досить лімітованою кількістю людей, то не договорюють чогось дуже важливого. Так, ми сидимо у своїх бульбашках, але чи маємо ми альтернативу? Полишаючи своє коло (квартиру, дружнє товариство, затишний стіл у кнайпі), ми завжди контактуємо з людьми, про яких нічого не знаємо – і це взаємно. Будь-яка спроба подолання цієї тотальної взаємної відчуженості утопічна й лише підкреслює наше безсилля – як виняток, що лише підтверджує правило. Ти можеш випадково до когось доторкнутися. Тебе можуть штовхнути. Ти можеш ловити погляди, запахи, звуки. Ти можеш намагатися зафіксувати крадькома камерою смартфона колоритних персонажів. Ти навіть можеш здійснити спробу знайомства. Але все це штучність і вимушеність: ти ніколи не знатимеш ні цінностей, ні політичних поглядів, ні смаків, ні надій, ні мрій цих людей, які губляться, серед яких губишся, серед яких губиться все, залишаючи відчуття вічної марнотності, плинності, нестабільності, безглуздої динамічності, що обертається відчуттям якоїсь нездоланної пустки.

 

І от ти раптом ні сіло ні впало дізнаєшся, наприклад, що навколо тебе дуже багато людей, які, наприклад, готові масово проголосувати за якогось несмішного клоуна з телеекрана. Їх не просто багато. Ти навіть собі не уявляв, що їх може бути так багато – їх мільйони. Не тому, що вони лихі, а тому, що пустка, в якій ти їх підозрював, виявилася реальною, що, живучи у знеособленому й анонімному вирі, вони прийняли його закони, діють автоматично, живуть не думаючи, відчувають, не відчуваючи, не звертають уваги, не зважають, не переймаються, тікають і женуть від себе геть, дивляться порожніми поглядами, самообмежуються, самостираються. Аж до тієї міри, що їм просто можна запропонувати рухому картинку з телевізора в якості політичного вибору.

 

Бо для них цей дурнуватий жарт, цей вибалушений погляд з екрана – найвищий рівень репрезентації і найбільший доказ сповненості життя, бо саме його вони бачать постійно, бо саме його вони запам'ятали, бо звикли до нього, бо знають, бо змирилися, бо з часом навіть переконали себе в тому, що його жарти смішні. Двічі повторений поганий жарт – катастрофа, тисячі разів повторений поганий жарт – успіх. Отак воно насправді діє. І тільки так живе. А тепер вони готові віддати йому свій голос. Тож коли ти подумав про них як про мертвих, це була не фанаберія, не метафора і не романтичний жаль за чимось швидкоплинним, за якоюсь зникомою красою чи втраченим шансом. Ні, справи їхні значно гірші. І наші справи теж. А Наталка і справді не шльондра.

 

 

21.01.2019