У ці дні – особливо у ці святкові дні – помічаєш: вони стоять порожні. Почтові скриньки. Жодних вітальних листівок. В будні у них потрапляють, точніше, поштарки кладуть розмаїті квитанції з ЖЕКу і рекламні буклети. Плюс, прикмета наших днів, безкоштовні партійні газетки, на дві сторінки. Як же без них.
Ще у далекому 1843-му році англійський художник Джон Горслі намалював першу масову святкову листівку. Заледве пройшло півтора століття – і на маєш, жодних святкових листівок, поштівок, листів, нічого. Навіть звісточок по телефону, листів електронною поштою, лише повідомлення в месенджері – хто не зовсім лінивий набрати на клавіатурі пару слів, а так шлють готові трафарети тексту, картинки, гіфки і подобайки, придумані кимось – а скоріше за все, вже й машиною, алгоритмом – вітання. Швидко, практично миттєво, зручно і жодних затрат. Емоційних, матеріальних.
Як результат, люди масово – частково за інерцією і частково через власну лінь – тупіють: не формулюючи власних думок, не вибираючи і не купуючи конвертів, листівок, не розвиваючи своїх бажань, не виписуючи ідей, побажань, вітань, люди втрачають індивідуальність, почерк, врешті-решт. Та і хто зараз пише від руки? Хіба що вчителі в щоденниках учнів, можливо, студенти і, звичайно ж, розмаїті пояснювальні записки і заяви – в поліцію, наприклад. Все. Навіть на паркані вже ніхто нічого не пише, одні графіті.
Уявіть собі меморіальний музей-квартиру якоїсь видатної людини, навіть політика, а там жодних листів, творчий доробок якогось науковця – і жодного рукопису, щоб нащадки могли оцінити хід думки цього мислителя. Що будуть здавати в музей? Скріншоти з коментарів у соціальних мережах? Колись в газеті була штатна одиниця – набірниця. Чомусь це завжди була вона, а не він. Так от, набірниця, а то і декілька набирали на клавіатурі, переводили в друкований вигляд тексти, написані від руки. І там було що набирати. А тепер набірниці і графологи стали безробітними. Подібна доля чекає поштарок.
І це ще не все. Паперовий лист мандрував до вас, адресата, від вас – адресату днями, тижнями, а то й місяцями, листи з-за кордону. А як відомо, найкраща приправа до страви – чекання, бо воно не тільки розпалює апетит, воно вмикає нашу уяву, а з нею вже ніщо не зрівняється. В Сургуті в будзагоні, в бараку, ми мали ящик для листів, на якому написали «з Великої Землі – на Велику Землю». А конверти з такими екзотичними марками з далеких країв, всіх цих країн, закритих від нас «залізною завісою», були неоціненним джерелом знань, натхнення і стимулу до колекціонування марок. Філателісти, де вони у наш час?
Де індивідуальність, де творчість у вітальних листівках «Вітання зі Львова»? Ніде, їх немає, листівок, вони зникають. На їхнє місце приходять убогі магнітики на холодильник, де «вітання з Бердянська», наприклад, на вигляд не сильно різниться від «вітання зі Львова». А ці листівки часів «Австрії й Польщі», це не тільки красиво і творчо, це історичний документ, вигляд міста й людей, яких вже немає, будівель, вулиць немає. Не десь на околиці, в самому центрі. Це добре знає туристична індустрія, продаючи і тиражуючи копії старих листівок. Навіть листівки часів комуни – також документ, бо це види того зникаючого Львова, бо час не залишив незмінним нічого й нікого. Особливо наше спілкування й вітання: за можливість майже миттєвої реакції, відповіді, всеосяжності всього світу ми платимо своїм вибором, індивідуальністю, якою б вона не була, і, звичайно, емоціями, точніше – їхньою відсутністю.
