Студентка четвертого року медицини Марійка С. протерла заспані очі і подивилася на ручний годинник, що лежав на нічному столику біля ліжка: "А то з мене спюх! Вже дев'ята година, а я все ще в ліжку! Щож, треба було мені обковувати до другої ночі лярінґологію, бо і цей бідний, хворий Ромчик хотів би здати свою кольоквію, а в бібліотеці тільки один примірник посібника!"
Марійка вискочила з ліжка, насунула на ноги мешти, поставила на спіритусовій машинці чайник з водою, почала мов горобчик тріпатися в умивальниці, убралася, помолилася, налила до шклянки кип'яток, пофарбувала його гербатолем, посолодила таблеткою сахарини, посмарувала кусень чорного хліба буряковою мармеладою і сіла до снідання. Опісля зробила на столі порядок, розкинула на ліжку постіль, перемінила листки вічного календаря на "четвер, 6-го січня" та довго і сумно дивилася на oцю дату. Вже в її великих синіх очах почали крутитися сльози, але закусила зуби, вбрала підшитий вітром плащик, збігла з другого поверха на долину і хотіла віддати ключ старій сторожисі Михайлисі, яка спрятувала її кімнатку. Але пригадала собі, що може людям буде прикро, якщоб вона, жінка, увійшла хочби "за інтересом" перша в цей день в їх хату, і повісила ключ на цвяху біля дверий. Зійшла Єзуїтським Городом в долину, перебігла Вали, купила у якоїсь старухи на Ринку мале деревцятко, а у будці воєнні шостисторінкові "Львівські Вісті" і вернулася скоро до хати. З гори сходила якраз Михайлиха, сказала Марійці "цілую руці" і з усміхом віддала їй ключ. В кімнаті було вже все попрятане, долівка блестіла, а в печі гудів весело вогонь. "Ті Михайли тягом видаються на мене, чим я їм віддячуся?", — подумала Марійка. Хотіла згрубша прочитати "Вісті", але відложила їх вже по кількох хвилинах. Щось важкого тяготіло в її серденьку, щось витискало її сльози в очі, щось путало її думки... Встромила деревцятко у вазончик з землею, що стояв собі в куті на шафі по альпейській фіялці, який дістала на іменини від цього урвителя Ромка, обвинула чеколядковими станіолями, що їх зберігала між своїми паперами з давних, добрих часів, кілька кісток цукру і прибрала ними, двома червоними яблучками та десятком свічечок деревцятко. Вкінці виняла зі шуфляди тектурову коробку з п'яти різноманітними шкляними кулями, на які видала аж одну четверту своєї cтипендійної рати ("А то з мене розтратниця!", — подумала собі) і розложила їх обережно на столі. "Ось ця золота куля — це татко, а та синя — це мама, ця червона — це Влодко, ця зелена то Надька, а ця фіолетна — то хай я нею буду..." Брала поодинокі кулі, наволікала червону нитку в їх ушка і хотіла їх завісити на деревцяткові. Однак руки її почали тремтіти так, що ледве могла завісити татову кулю. А коли взяла в руки мамину, не могла вже дальше видержати, куля покотилася по столі, в кімнаті рознісся розпучливий Марійчин крик: "Мамо, моя мамо!" — і Марійка хлипаючи кинулася на ліжко, втиснувши свою ясну головку у подушку. Лежала так годину, дві, а може, три і до неї почали приходити її щасливі давніші Святвечорі, з яких кожний забрав частину її душі. Рідна хата в повітовому прикарпатському містечку, серед посрібленого інеєм садку, засадженого здебільша татовими руками, чарівні квіти, змальовані морозом на вікнах, сніжок, що лебединим пухом, мов в нескінченість, покривав вулички, містечка та сусідні поля і узгір'я; в кімнаті комусь так тихо, святочно і тільки від часу до часу заскрипів мороз під важкими чобітьми спізненого прохожого та дзеленькнули дзвінки санок сусіда лікаря, що повертався від хворого. Останні приготування в кухні, білий обрус на столі в їдальні, під ним на середині пахуче сіно, на ньому румяний колач, в куті дрімаючий сніп, що схилився в низ, у вітальні біля фортепіяну деревце таке гарне i струнке, як її товаришки з восьмої кляси в народних строях на Святі молоді в городі Сокола-Батька, поцілуї батька, мамині сльози, змішані з їхніми, кутя, борщ з ушками, риба, капуснячки на олії, улюблені торти. Бог Предвічний, "Даруй волю нашій неньці Україні" при маминім окомпаніяменті, а опісля та чарівна свята, тиха ніч у мами, що сама своїми руками постелила доні-інститутці її ліжко, там при вікні у кімнатці, потім прийшла тихо, поправила на ній ковдру, погладила її головку, поцілувала в чоло так, як це тільки мама зробити вміє...
А потім прийшла та страшна війна, що пірвала у cвoї хижі, гострі кігті її батька, маму, Влодка, Надьку і занесла всіх кудись далеко — далеко... Марійка вратувалася тому, що студіювала тоді в Медінституті у Львові. І тільки кілька розпучливих листків дійшло до неї від її Найдорожчих з їхньої мученичої дороги. А пізніше всякий слід пропав, урвалися всі вістки, хоч безупину писала Марійка письма, розвідувала, старалася. Тепер у цей Святий Вечір тільки смуток, туга, жаль і превеликий біль рвуть її бідне самітне серце, виповзують з нього, розстелюються, пливуть по кімнаті аж під саму стелю, вихиляють шкляні кулі на деревцятку і знимку її Найдорожчих, що висить над її ліжком під Христовим Розп'яттям, а опісля звиваються і збиваються у важкий, зимний камінь, що всім своїм тягарем спадає на Марійчину грудь і до нестями дусить її. "Мамо, рятуй!" — кличе Марійка. На дворі сутеніє, а опісля настає темна, глуха ніч, як теперішня Марійчина доля.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 6-10 січня 1944]
(Докінчення)
Хтось сильно застукав у двері раз, потім вдруге і втретє. Марійка відчинила аж за третім разом, бо мусіла змити заплакані очі і поправити збурхане волосся. Увійшов Михайло. Поздоровив "п. доктор" з Різдвом Христовим та зaцукуючися і обертаючи шапку в руках, пoпpocив її від себе і своєї господині, щоб зробила їм честь та зайшла до них на Святвечір. Марійка оправдувалася перемученням, але Михайло просив, щоб побачила свого любимця, а його внука, якого вона безхосенно доглядала в часі його довгої хвороби, а коли те все не помагало, "прибив копита", станув на позір і по військовому сказав: "Михайло Чміль, старший десятник першої сотні другого куріня тридцятого львівського піхотного полка, оборонець казарм Фердинанда в 1918 році, має честь запросити п. доктор на Святий Вечір до себе" — "Ось хитрунець з Вас, пане Михайле, знали, чим мене взяти!" відповіла Марійка. "Зараз прийду!".
У Михайлів було вже все приладнане до стола; пахнуло сіном і живицею деревцятка, що стояло біля печі. На вікнах були розвішені чистесенькі фіраночки, спняті синіми стяжками, сніжно-біла скатерть на столі була обрамована прегарними космацькими вишивками, бо обоє господарі, хоч уже злеополізувалися, не забули своє рідне село і його звичаї. Марійка дістала місце по лівій стороні господаря, а по правій було порожне накриття; перед ним горіла свічка, перев'язана жовто-синьою кокардою. Далі по обох боках засіли господиня, син — слюсарський майстер, синова і Марійчин "герцпінкель" — чотиролітний Іванчик. Все вбране святочно; Михайло причіпив навіть до сурдута велику і малу срібні медалі, що їх здобув на італійському фронті. Усі встали з повагою, а Михайло почав зі свого молитвенника співати тропар "Рождество Твоє, Христе Боже наш"; інші йому помагали. Опісля взяв в руки тарільчик з покраяною проскурою, звернувся в праву сторону до вільного накриття і промовив: "Прикликую зі щирого серця та Божої волі на Святу Вечерю і Вас, куме Антона зі Шептицьких, кулею в чоло біля мене в казармах Фердинанда поціленого, і Тебе, люба дитино, ясноволосий гімназисте, якого груди мов решето пересікли кулі машинового кріса, коли продирався до нас з приказами Головної Команди, і Тебе, першій брате та великий друже Іване, з Кохановського, якому я очі на віки закривав в гарнізоновому шпиталі на Личаківській, і всіх Вас, що тут і десь там далеко згинули за волю і славу України, і бажаємо Вам, щоб ліпше стало на тій землі і щоб наші діти діждалися кращої долі, як Ви і ми".
По цих словах переломився Михайло проскурою зі своїм одинаком, який поклав лишену батьком частицю на тарілку біля свічки.
Потім приступив Михайло до Марійки, побажав їй щасливого повороту батьків і рідних, щоб вона "росла здорова тонко і високо, людським дівчатам на завидоньку, дєдеві і ненці на услуженку, а свому газді (тому чорнобровому колєзі, що годинами шліфує тротуар під брамою — сказав Марійці тихо, а вона спаленіла по вуха) на утішечку". Марійка щиро подякувала. Вкінці приступали до Михайла газдиня, син і синова з внуком на руках, ділилися проскурою, цілувалися та бажали собі найкращого.
Вечера була прегарна. Засвітили деревце — і по скромній сторожівці залунали найкращі коляди, співані з неменшою побожністю, як у храмі св. Юра.
При "варі" й чаю почав Михайло оповідати про своє життя-буття. Даремно старався зa посаду листаря або возьного. Дістав сторожівку, а з призбираних грошей купив візок, заробляв перевоженням річей. Син — слюсарський майстер, а він навіть міг допомогти сиротам первого брата, з яких доня учителює в Холмщині, а син здав інженерський іспит в Бресляв. Тільки рук не треба опускати: Хтож не пам'ятає тих страшних хвилин, коли Львів сидів в пивницях, бомби розторощували кам'яниці — одну з них тут недалеко, проти Баденівки — і нагло рознеслася страшна вістка, наче св. Юр горить. Хоч обломки гранатів та шрапнелів літали, мов мухи, і трупи лежали на вулицях, вони побігли на святоюрську гору та погасили пожежу. А тепер, спільними силами ми всі розмалювали цю святість; впали руштування, що її опоганювали. І ми тішимося, бо доки Юра, доти і нас!
Години минали, малий Іванчик вже заснув на маминих колінах; Марійка розпрощалася і подалася нагору.
В Марійчиній кімнатці було тепло. Відчинила вікно — і здоровий, чистий, зимовий воздух влився в середину. Надворі пречудова, тиха, звіздиста різвяна ніч, а ясний молодик сріблом завічував св. Юр. Марійці стало легко і бадьоро, бо ті добрі люди влили в її бідне серце стільки завзяття і життєвої єнергії, як ніхто вперід. Вона станула перед вікном, зложила, мов до молитви, дрібні руки і, звернувшись в сторону Собору, прошепотіла: "Божа Матінко Чудотворна, Ісусику — Дитино і Ти Непереможний Христовий Лицарю, дайте, щоб мої вернулися додому здорові, дайте мому народові те, чого всі ми гopячо бажаємо. І... щоб цей Ромчик виздоровів!"
А тут на аттиці Собору кінські копита вдарили в скелю, і почувся брязкіт крицевої списи об срібні стремена.
Це св. Юр віддавав честь Новонародженому в убогих яслах Богочоловікові.
[Львівські вісті, 11 січня 1944]