Прислати комусь привіт і побажання в день ім'янин — це вияв чемности й прихильности, що до них ніхто не зобов'язаний, але подякувати за такий вияв — це справжній обов'язок справедливости, а не чемности товариського життя. Тому і я, за ці привіти і побажання в день св. Андрея, зобов'язаний усім якнайсердечніше подякувати. Не звільняє мене від того обов'язку та обставина, що треба багато листів писати, щоб сплатити довг вдячности не тільки всім мені прихильним разом, але й кожному зокрема. Труднощі зрештою не можуть зробити неприємним сплати довгу, коли прихильна вважливість людей є таким дуже цінним, таким дуже великим добром у життю.
Та прихильність особлившим способом цінна і потрібна єпископові чи душпастиреві, що кожної днини свідомий, як найменше його занедбання болючо відбивається на людях супроти яких має обов'язки душпастиря. У самітних розмовах з Всевишнім, іспитуючи свою совість, мусить кожний душпастир бачити у своєму життю та в своїй душпастирській праці такі недостачі, такі хиби, що зі страхом мусить очікувати хвилини, в якій стане перед Божим судом. А почуваючись до багатьох провин, він змушений внутрішньою потребою душі, імперативом цілого свого єства, бажати просити прощення тих, супроти яких почуває себе винним. А коли до того прийде йому на думку, що й українська його мова повна архаїчних слів і сильно відстає від тої принадної краси форм, якою відзначаються новітні письменники, то, маючи висловити подяку, прохання вибачити за минуле і побажання та ґратуляції на будуче під Різдвяні Свята і Новий Рік, стає безпорадний і не знає, від чого почати, на чому скінчити і як вийти із трудного завдання. Пригадуються йому часи давно-давно минулі, в яких ставав перед комісіями до різних іспитів. А втім старому треба й так привикати ставати перед іспитами, коли молоді стільки енергії звертають на критику старих.
Така передмова може видаватися песимістичною, а песимізм — це слово, яке треба б вимазати з українського словника. Переживаємо часи, в яких не можна дозволяти собі тратити відвагу і сильну віру в майбутнє, а песимізм навіть у дрібних справах ослаблює або може ослаблювати відвагу й надію. Тим годиться писати чи говорити так, як говорять чи пишуть песимісти, коли йде про справи чисто особисті. Бо раз на все треба ствердити і прийняти за непохитний принцип, що крайньою непристойністю є говорити про себе. Ледве, чи хто потрапив про себе так говорити, щоб це було без самолюбія.
Але коли просите написати Вам кілька слів бажань на Різдвяні Свята і Новий Рік, то подякувавши коротко за побажання на св. Андрея, напишу таке:
Один Всемогучий Бог знає, що в майбутньому нас, як нарід, чекає, але знаємо, що наша доля в Божих руках. І ми, християни, віримо, що молитва є могутнім засобом, щоб з'єднати собі благодать Всевишнього. Ми знаємо, що наша віра — це могутня сила, прo яку великий Апостол сказав: "Се є побіда, що побідила світ, наша віра". (І, ЙО, 5.4).
Свідомі тієї сили, тієї перемоги, тієї віри, до якої належить майбутнє, сміливо йдім вперед, більше очікуючи, ніж надіючись, більш пересвідчені, ніж віруючі, сильніші від досвідів теперішньої пори, твердші від усього, що нас ломить, горнемося до Христа, нашого Спасителя, Бога й чоловіка, який піддержує навіть і слабі сили віруючих, а віруючим дає, бо запевнив перемогу. З надією на неї, зустрічаємо Новий Рік, який, дасть Бог, відповість усім нашим християнським побажанням!
† Андрей, Митрополит в. р.
[Краківські вісті, Різдво Христове 1944]