Задумавши написати про Григора Тютюнника – подумав: а як треба було б розповісти про нього, приміром, для читачів «Нью-Йоркера»? Чому «Нью-Йоркера»? Не знаю. А якщо б для читачів «Твурчосьці»? Чи це щось змінює? Що не кажіть – авдиторія, якій адресуєш написане, підсвідомо таки впливає, тим паче іншомовна – потребує тлумачень та уточнень. Справа не в снобізмі, а у відмінностях культурної традиції. До прикладу, колись у «Нью-Йоркері» прочитав статтю Дейвіда Ґросмана про Бруно Шульца. Шульц для американських читачів – постать відома, але мало хто з них уявляє: як з околиць і погранич Європи, з австрійсько-польсько-радянсько-українського містечка, на яке Господь Бог дивиться крізь пальці, зі слів, що застрягли поміж вулицями і будинками, народилася божественна проза, письмо якої зіткане із загадок і таємниць справжності. Справжність Тютюнника – у високому градусі морально-етичних альтернатив, який переживають більшість із персонажів його оповідань, і ця справжність спонукана потужною течією реалістичного письма нашої літератури. Здається, що письменник більше переймався суттю сказаного, аніж формальними конструкціями новели чи оповідання. І також Тютюнникова проза позбавлена якогось одного центру, в якому проминає життя героїв і відбуваються події. Хіба це Йокнапатофа Фолкнера чи Макондо Маркеса? Звичайно, що впізнаються Полтавщина й подекуди Донбас. До чого тут Шульц? – запитаєте. А до того, що і Шульц, і Тютюнник, кожен по-свому – королі малих форм своїх літератур. Мабуть, найсуттєвіша відмінність – або одна із багатьох – прози Тютюнника і Шульца проглядається у тому, що перший – представник реалістичного письма, а другий – аванґардного. Не певен також, що, вибудовуючи дім Тютюнникової прози, придадуться будівельні матеріали від Пруста, Кафки чи Борхеса. Хоча матеріал у всіх один: слово.

У Тютюнника існує ціла ґалерея персонажів-дітей. Травмоване дитинство, спочатку арештом батька у 1937 році, а потім війною і повоєнним, сповненим різноманітних життєвих і психологічних викликів життям, стане чи не головною темою письменника. Зв’язок син-батько повторюватиметься у багатьох творах і по-особливому пропишеться у «Трьох зозулях з поклоном». Щось подібне відчуватиме ровесник Тютюнника – юґославський прозаїк Данило Кіш. Напівсирітське дитинство, обпалене війною, надщерблена психіка безбатченка і пов’язані з цим підліткові психози – більш розкішної теми для літератури годі й шукати. У Кіша, до слова, проглядаються й інші травми, зокрема травми європейських євреїв, пов’язані із Голокостом. У Тютюнника також прочитуються в деталях і натяках травми ширшого звучання – травми українського селянства двадцятого століття. Тютюнникові й Кішеві випало жити в комуністичних тоталітарних державах, творчість і погляди в яких суворо контролювалися і розглядалася під кутом зору ідеологічої придатності для системи. Не дивно, що у такій ситуації творчість обох викликала тоді застереження. Але Кіш, внаслідок певних життєвих і культурних обставин, був більш закорінений у європейську традицію, натомість Тютюнник – в національну. Отож, якщо шукати що-небудь для порівняння прози Григора Тютюнника з європейськими письменниками, то знайти можна. Мабуть, такий виклад для іноземних читачів становив би зацікавлення постаттю Григора Тютюнника. До того ж, можна було б допасувати, в якості експерименту, порівняння мінімалізму письма із мінімалізмом у музиці. А от що відрізняє Григора Тютюнника від багатьох західних ровесників, то це його віра в літературу та її здатність змінити і вплинути на людину. Чи таке переконання прочитується в романі «В дорозі» Джека Керуака?

Андріївський узвіз заповнено різною кічухою. Усі хідники окупували продавці. Перші ознаки стихійного ринку розпочинаються від Софіївської площі, а з кожним кварталом кількість тих продавців більшає. Звичайно, це не Бесарабка, на яку любив ходити письменник, щоби поговорити з тітками. Тут на узвозі, нижче Андріївської церкви, існує цегляний будинок, помальований у жовто-ядучий колір, в якому мешкав Григір Тютюнник, про що свідчить меморіальна таблиця. Будинок Тютюнника цілими днями наслухає торгівельні діалоги. Навіть я запитав у продавців, що розклалися під меморіальною дошкою, чому немає у них футболки із зображенням Тютюнника або якого-небудь сувеніру? Виглянувши із-за завіси вишитих сорочок, продавчиня зиркнула на мене зміїним поглядом. Питання їй не сподобалося.

Отож, 1981 року, рік по смерті Григора Тютюнника, у книгарнях з’явився об’ємний том вибраних оповідань з автобіографічним текстом «Коріння». До цього часу я ніколи не чув про такого письменника – хоча б й тому, що для позакласного читання в школі пропонували роман «Вир» Григорія Тютюнника. Сіамські близнюки української літератури розділилися після прочитання «Коріння». Зрозумівши, що автор «Вуточки» – це не автор «Виру», я почав читати прозу Тютюнника-молодшого. І тут саме настав день, коли на кафедрі потрібно було обрати тему курсової. Отримавши від секретарки список пропонованих тем, вирішив запропонувати свою – про оповідання Григора Тютюнника. Кафедра довго зволікала із відповіддю. Це тепер зрозуміло, у чому полягало це зволікання – трагічна смерть письменника. Тоді відхід Григора Тютюнника сприймався по-різному. Можливо, чекали офіційного підтвердження, що можна. Паралельно читав Юкіо Місіму. Особливо вражав найвищий самурайський чин – чин ритуальної смерті, здійснений японським письменником не в далекі часи Середньовіччя, а в другій половині двадцятого століття. Чин смерті, що схожий на творчий перформенс і одночасно на тверде обстоювання принципів, яких він дотримувався. Чи Тютюнник не здійснив такий же ритуал, звичайно, без самурайських приписів, у критичний момент свого життя, березневої ночі, засипаної жовтим снігом?

Кафедра погодилася. Курсову було написано, здано і захищено.

Тепер, коли перечитую деякі оповідання Григора Тютюнника, від яких дерев’яніє язик, мені хочеться виправити наївні юначі висновки, зроблені у тій курсовій, в першу чергу – для себе.

Бо сприйняття літератури, як і все в цьому світі, змінюється.