На святий вечір.

 

 

(Ескіз)

 

 

Олекса Шийка мав на примітї Параньку. Дївчина подобалась єму, він розговорив ся з нею, післав старостів, вона повязала рушники — і він одружив ся з нею.

 

Була кругла сирота така, як і він. Служила в наймах в того богача Пилипа, що то славив ся олїйником на цїлу околицю.

 

Пилип і Пилипиха любили єї; робота горіла у неї в руках, вона заєдно виручала ґаздиню в кождому дїлї. Приймили єї ще маленькою пастушкою гусей; вона виростала у их хатї роботящою і слухняною, то-ж і милували єї як рідну дитину. Не жаль же було й весїля справляти. А у придане Пилипиха вирядила Параньку новим шматєм і мальованою скринею.

 

Після смерти батька лишила ся Олексї хата на передмістю. Не нова була, а стара, горблена, але доволї простора, щоби помістити єго і Параньку з мальованою скринею.

 

Зажили вони у-купцї, та звістно, не в гараздї. Сказано: біда з бідою звязалась!

 

У Олекси тулив ся деякій гріш з парубоцтва, але він і швидко розкотив ся. Городу не було, не росла нї петрушка, нї бараболя — за всьо треба було платити. А які заробітки в містї, та ще й малім? Лїтом пів біди; трапить ся косовиця, і з жнив капне якій крейцар. Але прийшла зима і навкучила ся. Заробіток минав ся як стій, на столї не найшло ся і кришки хлїба, а в печи попелу не стало.

 

Олекса вмів робити решета — від батька навчив ся. Та що-ж? Сидить бувало, кирпу гне аж опина болить. Плете, купує матеріял за поослїдні нажиті грошенята, та якій з того пожиток? Бісова жидова не квапилась — у містї було досить решітників — платила стільки, що і кошти не вертались. А про роботу то вже і не згадувати! Инодї і дивитись не хотїла.

 

А час не барив ся — втїкав. Стало потїсно. Паранька приводила у хату нових гостей; що рік, то один голодний ротик більше. Сїмя зростала, а з нею кріпшала і біда.

 

Перше він і Паранька вправдї не богато, але все-таки вносили де-що у хату; було о чім перетривати хоч тиждень, хочь місяць. А тепер він мусить сам, він один мусить подбати за всїх, вона-ж за дїтьми на двір і не вигляне.

 

Зажурив ся Олекса.

 

І не то єму журба, що він один мусить дбати про всїх. Нї! Він працював би, тягнув би мов чорний віл, лиш дати-б єму дїло у руки. Ба, але де єго найдеш, де найдеш такої роботи, щоб самому жити і дати жити? Правда, траплялось, кликали ту і там, заставляли то дрова рубати, то підставляли инше дїло, і він робив, але годї! — за те не обігнати всїх потреб, не заткати рота бідї.

 

І думав Олекса від ранка до ночи.

 

Був сам, то і на світї жилось красше. Біди не знав. Гуляв, не журив ся, і гріш попадав ся. А скоро тільки одружив ся, потонув в такій бідї, що й виходу не найти! Опротивіла єму жінка, і дїти мов не свої стали.

 

— Ех! — снувалось єму в голові — коби не гріх на душу, а то плюнув би на всьо і забравсь би, куди-б лиш дорога простягла ся. Та нї! нїяково губити тілько хрещених душ! Він же-ж батько! христіянин!

 

І думав Олекса від ранка до ночи, не придумав новини. Почухав спину, перехрестив ся і спати поклав ся.

 

***

 

Надїв Олекса шапку і до Пилипа пійшов.

 

Звістно, Пилип уходив в містї за богача. Та й славну-ж мав олїйню, і землї чимало. Жиди страх не любили єго за те; всї сїльскі люде горнули ся до него бити олїй. Хоч що невіри робили, а таки не змогли нїчого заподїяти Пилипови. І олїй били дешевше, ще й горівкою частували — не помогло. А дальше то й на штуку взялись. Прийшли до Пилипа торгувати олїйню. Сотку клали на руку, ще й пятдесятку докидали. А він все своє: "Не продам — каже — бо не хочу!" Потім то і вогнем грозили! — але і тим не вдїяли нїчого.

 

Так Олекса вибрав ся до Пилипа за радою.

 

— Ну, що-ж? — спитав єго Пилип.

 

— Та що дядьку, бідному все вітер в очи та й тільки. Був парібком, то і у світї гаразд було. А оженившись... ех! дядьку! — хиба ремінь на шию та на гиляку.

 

— Біг зна' що плетеш, Олексо! Ти молодий, руки здорові, не бій ся, дїло знайде ся!

 

— Найде ся? — махнув Олекса рукою і гірко засміяв ся. — Певно найшлось би, коли-б сам. Але у мене жінка, дїти; куди-ж менї? У найми? Хто схоче?

 

— Воно трохи й по твоєму, Олексо! Лиш не треба так дуже віддаватись роспуцї. Пожди, а...

 

— Ждати, ще ждати, доки дїти не попухнуть з голоду, доки не покладуть их в домовину? Е, дядьку! ситий голодного не знає.

 

— Якій я тобі ситий, Олексо? Не бій ся, не такій я богач, про якого мене мають! Одною олїйнею тілько й животїю. А з землї що? Вже й не памятую, коли збирав засїви як слїд. Нинї вже земля не плодюча, хоч ти справляй єї пухко мов перину, ложи в неї цїлий добуток, а нераз не вернеть ся тобі й насїнє! І з того заплати податки, купи соли і обжени всю біду. Добре, у кого б свої робучі руки. Але небоже, коли прийдесь наймити, ов! — тодї тонко. Чужій не то що робить мов за напасть, але ще й каже, що чинить тобі ласку, що вийшов у поле.

 

— Коби хоч того поля у людей богато, тодї може і бідному було-б де заробити. А так...

 

— Правда твоя, Олексо. Минули добрі часи. Нинї рук богато, але нї до чого их приложити. Земля розшматована, а на нїй і не дочислиш ся ґаздів. Тим то нинї всьо голодне. На пятьох морґах по три нумери стоїть, коли не більше. і питай тут раю!

 

— Значить, пропасть що-раз глубша.

 

— І буде глубша, доки люде не отямлять ся, доки право не зборонить дробити то, чого вже й годї дробити. Ми самі, здаєть ся, не скоро спамятаємось. Тут треба трохи застанови, треба виречись кумпанії жидівскої, — от що!

 

Пилип розгорячив ся, а Олекса все слухав і слухав.

 

— Кажу тобі, Олексо, — говорив Пилип дальше — люде ґаздують, як люде, а ми несемо до жида і ту дрібку, що нам осталась по батьках. І потїсно за-для того. В руках у нас нїчого нема, а коли той клапоть землї не вродить, то і гинь з голоду. До землї ще й ремісла треба!

 

Пилип довго торочив.

 

— І темні ми, хоч і школи будуємо — казав. — Що-ж з тої школи, коли дитина забуває всьо, що і навчилась. Певно, мусить забути, сли батьки відорвавши єї від школи заставляють до господарства, а не нагонять нїколи у вільний час до книжки. Тим то так мало письменних! А коли чоловік не письменний, так з-відкиж єму й дізнати ся, як направити лихо?

 

Олекса слухав і не слухав того. Що єму на тім? Він нинї чув голод, зараз нинї єму треба було якої спромоги, щоби хоч на якійсь час замилити нуждї очи.

 

— Дядьку! — озвав ся він несміливо по хвили, коли Пилип замовк і, здавалось, на-ново громадив думки, щоби ними зacипати Олексу. — У мене дїло до вас!

 

— Чого-ж тобі?

 

— Зарятуйте будь ласка. Поможіть, відроблю — пересунулось єму крізь горло. Стидно було просити, та що-ж?

 

Задумав ся Пилип, a далї і каже:

 

— Добре Олексо! Я й глядав за чоловіком, котрий поміг би менї в олїйни. Схочеш стати помічним, гаразд! Заробляти-меш зимою у мене, а лїтом то вже скорше даш собі раду. Будеш розносити олїй по селах.

 

*

 

Олекса згодив ся, ще й задаток взяв.

 

*

 

У хатї повеселїйшало.

 

— Чуєш, Паранько! — звернув ся Олекса до жінки — я зайшов з Пилипом в купманію.

 

— Се в яку кумпанію?

 

— Ну, та в кумпанію таку, що він буде бити олїй...

 

— Хиба-ж дотепер не бив?

 

— Бив, але буде ще більше бити, а я стану розносити єго по людях. Зароблю гріш і не розкочу єго. Люде добрі нагодують, ще й шматок хлїба віткнуть в дорогу. Буде свій крейцар і нам заживесь не в такій бідї. Принесу до дому, не пропю!

 

Паранька не відзивалась і вона не бачила иншого виходу.

 

***

 

Наближилась Пилипівка. Олекса наточив в барилки олїю і пійшов. Лишилась сама Паранька з дїтьми.

 

Тяжко приходило ся їй зіставати самій з тими дрібними. Найменше тулилось коло грудей, ще року не прожило — а прочі ледви від землї повідскакували. Тільки з них прислуги, що з миски змітають. Але і змітати не було що! Олекса взяв в Пилипа дуже не богато, треба було скупо числитись, щоби обійти до Різдва. Добре, що виставало на бульбу та теплу юшку.

 

Вона приймалась би шити, щоби не сидїти з заложеними руками, уміла, навіть гарно уміла поводити голкою, але що-ж? За дїтьми не додержала раз і другій слова, не віддала роботи на час, і не схотїли тепер єї шитя. А кинутись між инших людей, не було як. Олекса забрав чоботи, найменша дитина нудилась, хоріла. Годї було вибігти до лїса, щоб назбирати хворосту, не то цїлу днину вганяти від хати до хати за роботою...

 

***

 

Зимове сонце стояло вже недалеко заходу.

 

Шийчиха все ще сидїла з дїтьми на лаві під віконцем; найменше держала на руках і обдавала своїм теплом, а більшечкі хухали на замерзлу шибу, здрапували пальчиками снїг і виглядали на двір. Дивили ся, чи не йде батько?

 

— Він мусить нинї вернути, він мусить прийти на Святий Вечір до дому. Коби лиш скоро!... думала Паранька.

 

Єї очи спочивали на дверех, вона надїяла ся, от ще хвиля, вони відскочать і — в хату увійде Олекса.

 

— Він певно поверне нинї! Принесе гріш, буде за що обійти свята. Она дїтям набере полотна на сороченята, собі спідницю. Геть пообдирались, аж соромно!... Може ще й де-що лишить ся на дальше? Певно, що так! Лишить ся! Олекса принесе богато, він не стратить в дорозї… І свята-ж то будуть! Семчиха дала їй миску капусти, вона пироги залїпить, купить ще пшеницї, маку — кутя буде!... А може-б і оселедець?... І оселедець і кутя — а як-же! всьо буде, всьо!

 

Але думати було нїколи. Ану-ж він увійде, а тут нїчо не прилагоджене.

 

І Паранька метнулась по хатї, мов би справдї дожидала на неї велика робота. Однак зараз і приостановилась. Роботи не було нїякої. Посудина омита, долівка заметена, піч вибілена, мов би там і не горіло нїколи.

 

За то студїнь, така студїнь була у хатї, що аж трясло від неї. Хворосту не стало. Ще тамтого тиждня вона призбирала трохи сухого галузя в громадскому лїсї і щасливо втїкла перед Мазуром. А Мазур, побережник — Домбровским писав ся — страх був лютий і немилосердний. Як приловить у лїсї, то і патики відбере і в додатку ще набє; инодї аж крови уточить.

 

Але що було дїяти? Треба, — і на се нема иншої ради.

 

Пійшла Шийчиха до сусїди, перебігла босими ногами позичати чоббт. Сусїда зглянулась на неї, не відмовила. От вона завернула ще в хату, наказала дїтей, щоб бавились і пильнували найменшої. Дуже воно слабеньке було, таке немічне, що тільки і житя, що рухалось.

 

У лїсї нагромадила здорову вязанку, стиснула мотузком, закинула на плече і пустилась крадькома до дому.

 

Вже добре звечеріло. На дворі тихо було, лиш скрип снїгу видирав ся з-під чобіт.

 

Паранька видісталась на краєць лїса.

 

— Ще кусник, от вона і дібє ся до хати, розложить огонь, нагріє дїтей і сама загрієсь... Олекса мусїв вже вернути... Так пізно! — він уже дома, певно! Зараз вона стане поратись коло вечері, побіжить до міста за мукою, за всїм... — снувалось їй у голові.

 

— То ти погана бабо смієш обкрадати громадскій лїс! — перебив єї думки грубий голос.

 

І заким вона вспіла схаменутись, жилава рука Домбровского схопила єї так моцно за клунок на плечах, аж вона простягла ся на снїгови.

 

Застогнала, бо Мазур копнув єї ногою.

 

І він розтяв ножиком мотузок, запалив хворост і майже силоміц потягнув Шийчиху у місто, до комуни.

 

Що нї молила Домбровского, що нї благала слїзми, просила і на дїтей зглянутись — не помогло. Завів до канцелярії.

 

А по хатах уже світилось. Идучи дорогою, вона бачила, як тїни снувались у нутрі домів; порались і заставляли вечеру. Ту і там лунав вже навіть і спів коляди...

 

Домбровскій повідомив бурмістра про крадїж, але той збирав ся у гостї і не мав уже часу розслїджувати справи. Повелїв лиш коротко:

 

— В арешт з нею!

 

І замкнули єї.

 

***

 

Олекса квапив ся, дуже квапив ся до дому. На дорозї стрінула єго негода, захорів, мусїв відлежати ледви не тиждень. Та й спасибо' добрим людям, що не вигнали з стодоли. Припізнив ся, але то нїчого!

 

Йде, що сили, щоби лиш скорше дістатись до жінки, до дїтей. Він знав, єго ждуть і то ще й як ждуть!

 

Вже і недалеко, он видно світло мигтить, а по тихім воздусї так і несуть ся коляди: "Прийшов днесь со небес!" і "Вселенная весели ся!"

 

— О! він дуже любить колядувати. Заколядує з жінкою, з дїтьми!.. Страх давно не бачив их!... Чи хоч здорові, живі?

 

І він, веселий прискорив ходу. Ще хвилька, а блиене світло з єго хати, ще хвилька і він стане на порозї!

 

Та як і здивував ся, коли дійшовши до своєї хати, не достеріг світла.

 

— Не вже-ж так з-зараня поклались спати? — думав він. — А може не було що і вечеряти?...

 

Двері стояли незамкнені і він війшов у сїни. Нїхто не вихопив ся на стрічу. Вступив у хату — тихо!

 

— Спиш, Паранько? — спитав, але єго голос відбив ся непривітним гомоном і завмер. Одвіту не було.

 

Розсвітив каганець.

 

У кутку на тапчанї збившись в купочку дїти сидячки спали. Найменше лежало биля них.

 

Хотїв розбудити старших. Мимохіть глипнув на найменше, а воно таке сине, сине було.

 

Нахилив ся, а у дитини і віддиху нема.

 

Не жило.

 

5 сїчня 1894.

 

Дѣло

05.01.1894