Цитата буде довга, ледь не на пів цієї колонки. Але вона того, на мій погляд, дуже варта.
Спогади Лонгина Цегельського, державного секретаря закордонних справ і одного з фактичних лідерів ЗУНР, що їх третю частину так доречно опублікував Z (за що редакції окрема подяка), загалом дуже варті якомога частішого цитування. Залишаючись переконаним соборником і поборником Єдиної Країни, Лонгин Цегельський постійно комунікує з Директорією, виступаючи одним із фактичних промоторів (і моторів) Акту Злуки. Але в той же час він методично й переконливо, з фактами й цифрами, протиставляє галицьку дисципліну і впорядкованість (нині, на жаль, доводиться підкреслити – тодішню) отаманській розхристаності Сходу. Такої сміливої актуальності в політичних акцентах нині ще пошукати. Та й у неполітичних також.
З останніх – цитований нижче колоритний пасаж зі січня 1919-го. Рівно сто років тому Лонгин Цегельський вирушає потягом з Тернополя до Києва на чолі великої делегації представників Західної України, передусім політичних діячів, депутатів. У переважній своїй більшості ці люди ніколи ще в Києві не бували. В їхніх лавах панує врочистий передсвятковий настрій – вони їдуть до своєї леґендарної Столиці задля великого Єднання.
Аж тепер – обіцяна довга цитата, в якій, зрозуміла річ, збережено правопис Автора:
«Київ прекрасне місто, а по Львові (тим більше по Станиславові!) виглядає справді на столицю. Але вїзд до Києва (із заходу) фатальний. Річ у тому, що залізничий двірець південно-західніх шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще на кільканадцять років до світової війни і його чомусь не відбудовано (“дбайливість” матушки-Росії про Малоросію!) Поставлено натомість тимчасові деревяні шопи. На кожного приїзжого цей двірець – брудний, незугарний, занедбаний, робив сумне враження. Воно не поліпшалося, коли ви вийшли перед двірець, до “звощиків” (фіякрів).
Оці “звощики” майже всі були корінні Москалі. Коні в них не в хомутах та не в так званих півшорках, як це водиться у нас, а на кацапський спосіб, у так званих дугах. Самі “звощики” з патлатими, звичайно рижими, бородами як лопати, у величезних довгих кожухах та ще до того наче випхані. Все те робило чуже, непривітне враження. І ця частина міста, через яку зразу їдеться – “за Либеддю” – не могла одушевляти. Сама Либедь – річка, що, як каже Несторовий Літопис, дістала свою назву від Либеді, сестри князів Кия, Щека і Хорива – це тепер мізерний, занечищений потік. Вздовж вулиці вугляні склади, бідні завалюхи, босяцькі завулки.
Я знав цей двірець, звощиків, це залибедське передмістя та його вибої ще з перед світової війни, коли я їздив до Києва за царських часів. Війна та революція не причинились до поліпшення їх вигляду – навпаки! Я побоювався за враження, яке оцей вїзд до Києва зробить на наших делеґатів Галичан, особливо на селян. Перші враження лишаються та впливають на вироблення осуду і образу. Тому я подорозі до Києва приготовляв делеґатів на ці враження оповіданням про цей двірець, звощиків і т. д. лаючи Москалів за це все. Російська влада з розмислом держала цей нелад, кацапів-звощиків і т. д., щоб принизити Київ у прирівнянні до Москви. Як ми отже заїхали перед деревяні шопи, звані “вокзалом” (двірцем), мої делеґати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. Та все таки не могли здержатись від порівнювання цих деревяних буд з прекрасним, величавим двірцем у Львові.»
Отакий пасаж. Утім не все в ньому підтверджують нинішні джерела. Скажімо, у Вікіпедії ви не прочитаєте ані слова про те, що залізничний вокзал Києва справді «погорів ще на кільканадцять років перед світовою війною». Знайдете водночас інше підтвердження: «Стару будівлю 1913 року було розібрано, натомість неподалік, в районі нинішньої кінцевої зупинки швидкісного трамвая “Старовокзальна”, було зведено тимчасовий, як тоді вважалося, дерев’яний барак.»
Тобто маємо підтвердження, що в січні 1919-го «тимчасовий, як тоді вважалося» вигляд вокзалу справді міг навіяти Цегельському та його делегації порівняння з «дерев’яними шопами». Дякувати Богу, це порівняння не залишається актуальним донині, а згаданий барак, простоявши в тому ж «брудному, незугарному, занедбаному» вигляді аж до кінця 1920-х років (більшовики, схоже, так само не надто квапилися зі своєю дбайливістю!) все ж поступився місцем новітнішому проекту.
Нічого втішного не можемо натомість і сьогодні сказати про іншу деталь – «звощиків». Тож коли темного як у дупі зимового ранку прибуваєте до станції Київ-Пасажирський і продираєтеся вокзалом крізь густі непролазні лави таксистів з їхнім одностайним, ніби воронячий грай, «Баріспаль Баріспаль Жуляни таксі па гораду нєдорага вазьму мущіна с сумкай паєхалі», будьте уважні – чи не промайне там і тут «рижа, як лопата, борода» або «величезний довгий кожух» з виразно «кацапськими» ознаками.
Київські «звощики» на місці – виконують місію з приниження Києва. Невже Москва й донині їх «держить»?