Коли він озирнувся на своє минуле, то не побачив нічого, крім звичної кухонної стіни салатового кольору. А відвернувшись від неї, за мить знов опинився в теперішньому. Ні, він розумів, що у фразі “озирнутися на своє минуле” не йдеться про речі буквальні, і добре знав, що цей процес протікає лише в думках, що озирнутися на минуле насправді неможливо.
Таким чином люди зазвичай улаштовують собі бурхливі порахунки з власним сумлінням – реєструють невдачі, фіксують поразки та класифікують травми. А все для того, аби вже сьогодні, от просто зараз, у цей момент, почати нове життя. А як його почнеш, коли ось вона – стіна салатового кольору. Вона і вчора була такою, і сьогодні вона така, і завтра не зміниться.
Хоч він і намагався це життя змінити вже сотні разів, воно ще жодного разу йому не піддавалось. А копирсався він у собі завжди пристрасно, із завзяттям археолога занурюючись у складні культурні шари, де іноді знаходив різні артефакти – мідні монетки, теракотові черепки й пошерхлі дерев’яні таблички з написами невідомими мовами. Поки не вгрузав у глину, суглинок, а потім у суцільний вологий пісок, за яким уже зовсім нічого не було, крім неминучості очевидного й очевидності невблаганного – порожнечі.
Він знав цю порожнечу як свої п’ять пальців і давно призвичаївся до неї. Мабуть, відтоді, як уперше заговорив про кризу середнього віку. “У мене настала криза середнього віку”, – казав він собі, розуміючи, що це геть нічого не виправдовує і не пояснює. Він не розумів, звідки ця порожнеча взялась і чому нікуди не дівається. Йому іноді казали: “Ти забагато думаєш”. Але менше думати він не вмів. Йому іноді дорікали: “Хто ти такий, щоби так багато думати?”. Але він не знав, як на це питання відповісти.
Він сидів на кухні зі стіною салатового кольору. Раптом йому здалося, що не така вже вона погана, ця кухня. Акуратно побілена стеля з досить нейтральним світильником. На кухонній підлозі два види світлих кахлів – мармурово-зелених із різними відтінками. Вони непогано пасують до такої ж мармурово-зеленої стільниці – тільки темної. Тут є все, що потрібно – газова плита, пральна машина та холодильник. Він сам собі все це купив. А отже, не таким уже й безнадійним було його минуле, якщо в ньому могли трапитися такі звичайні, але потрібні речі, як газова плита, пральна машина і холодильник. Звісно, якщо оцінювати глобально, то це абсолютна дрібничка. Але він зловив себе на тому, що вже має за що зачепитись. Минуле тепер не виглядало аж настільки порожнім. Оце моє минуле, подумав він – газова плита, пральна машина і холодильник. І воно не лише позаду, а й також попереду – просто переді мною.
На м'якій кухонній лаві поруч лежала книжка мініатюр Шандора Мараї "Небо і земля" 1942 року. Цю річ він, здавалося, знав уже вздовж і впоперек – хто як хто, а угорські письменники чудово розуміються на внутрішніх порожнечах. Уже не кажучи про Мараї. Цей був істинним майстром. Саме на її сторінках він передбачив своє самогубство, яке сталося аж за 47 років, в лютому 1989-го. Він думав, що повіситься від кохання до певної незнайомки на Холодній Горі в Будапешті, але вийшло по-іншому. 89-річний ровесник ХХ століття, Мараї не зміг більше жити, пустивши в себе кулю в сонячному Сан-Дієґо, штат Каліфорнія. Життя без дружини, з якою прожив 60 років і яка померла за три роки перед тим, виявилося нестерпним. Незнайомка ж просто була летким, мимолітним образом, яким він наповнив свою порожнечу одного дня.
Він розгорнув "Небо і землю" на першій-ліпшій сторінці.
"Понеділок, перший день місяця, а я не починаю нічого нового. Мені вже тільки хочеться продовжувати, погане воно чи добре, вагаючись, кашляючи, зойкаючи, в окулярах і з загостреними інструментами – те, що я почав минулого тижня. Мені вже не хочеться в понеділок, першого числа, ні рятувати світ, ні висаджувати його в повітря. Мені би хотілося вже тільки жити на цім світі, також у понеділок, першого числа, аж доти, доки не завершу свою роботу і не виконаю обов'язок…"
Він заходився гортати далі, раз по раз натрапляючи на його, Мараї, "стіни салатового кольору" – вічну безвихідь, особливе, болюче відчуття самотності, його останній погляд на пожовкле обличчя померлого батька у цвинтарній капличці, ностальгійне повернення до рідних Кошиць, страхи і побоювання, неприкаяність, вічний конфлікт свободи з необхідністю, на депресію і вигоряння, від яких він рятувався в письмі ("Писати слід так, немовби не знаєш, що принесе наступне речення. Жити теж так треба; бо писати й жити – це те саме"), але водночас і на переконаність – вперту й несамовиту переконаність у власному шляху. У кого він бачив таку ж затяту впевненість у собі, як у цього невиліковного депресанта Мараї, що вмів з пів слова розкрутити складний сюжет, а з мимолітного враження створити переконливу метафору, від якої холоне в жилах кров?
Він такої ніколи не мав і навряд чи колись матиме. Він з іншого тіста. Він не втрачав ні батьківщини, ні рідного міста, ні батька, ні надії, ні любові. Зрештою, всі його втрати попереду. Десь там само, як і здобутки.
Раптом йому здалося, що порожнеча – це не стан, а спосіб існування, що саме в ній, а не в так званій наповненості й ситості, завжди виклик і шанс. Саме порожнеча вимагає до себе постійної уваги, рятує від самовдоволення і самозаспокоєння. Саме в цій одноманітній стіні салатового кольору – рельєфи майбутніх думок і текстів, яких не видно звичайним зором. Порожнеча – це те, що можна наповнити, спорожнити й наповнити знову. А поки що в ній можна пожити, з нею можна змиритися, її можна прийняти.
Сьогодні теперішнє, понеділок, перший день тижня, Різдво. Вже тільки жити на цім світі.