Республіка дитинства, республіка празників

Галичина існує заради празників. А часом навіть здається, що тільки на них і тримається. І через них же й розвалюється, як голубці, обвиті з недовареною крижалкою. Бо празники, то не лише форма любови, а й той крок між любов’ю та ненавистю (і в зворотному напрямку), котрий далеко не завше варто робити. Се та тонка межа, котра все визначає і за котру не гоже ступити, бо є люди, яких не слід видіти частіше, ніж двічі на рік, аби не з’їсти собі всі нерви.

 

 

Тож празники – це докторантура в сфері менеджменту, володарі котрої мають відати точний час, коли слід прибути та вчасно відчалити. І мова не лише про те, аби встигнути якраз тоді, коли накрили на стіл і можна одразу приступати до забави, а не чекати годинами, поки ще крабові бадиляки виростуть на дереві «сурмі», щоб їх врешті могли покришити до салату. Чи аби не прийти запізно й нарватися на кілька «штрафних» та посоловілі очі інших гостей. Йдеться, звісно, про знання міри: в їжі, в словах, в ритуальних діях, себто в любові. Аби якраз достатньо, зовсім на трохи, зануритися в магію свого дитинства й вчасно звідти вернутися. Йти, не обертаючись, ніби із цвітом папороті в руках, аби не накликати на себе демонів минулого, теперішнього та прийдешнього. Встигнути до того, заки низьке зачне застилати високе. Заки небо і земля торжествують ще разом.

 

Бо празники, як і вся Галичина – се простір дитинства. Топос, куди вас неодмінно потягне ваш внутрішній синдром Пітера Пена, де б не були й що не робили. Поклик роду, що заманює запахами, словами любови та традиціями, котрі нагадують прадавні заклинання більше, ніж християнські ритуали.

 

Галичина створена так, аби ви завше почувалися дитиною. Бо доросле життя тут чи не протягом всієї історії краю було нестерпним. Тож батьки досі віддають перевагу тому, аби оберігати свою малечу якнайдовше.

 

Тому, відчуваючи близьку втрату власної інфантильности, тут поспішають завести вже власних дітей. Од того так рано поспішають одружуватися й виходити заміж. Аби легально бавитися та дуркувати разом із ними, чого вже коїти в дорослому віці наче не гоже. Аби з першими внуками дитиніти й справедливо чекати опіки вже від своїх чад так, як хухалося й падкувалось колись над ними самими.

 

Бо тут, скільки би років не мали – батьки, за звичкою, купуватимуть вам одяг й взуття на виріст, аж до того часу, заки не станете самостійними і не зможете робити те вже самі. Вічні діти, котрим завше є куди рости і літати у снах. Літати у снах до Галичини, якщо ви далеко од неї. Хай навіть у Галичину Внутрішню. До бабціних пиріжків й пампухів з рожовим варенням та маминих зуп. На пироги та цвіклі. На коляду та на паску.

 

Тому Галичина – це свято, що завше із вами. Аби дитинство було яскравим та пам’ятним. Щоб завше було куди повертатися, хай навіть у спогадах. Мушелька, в котрій надійніше залягти, ніж у Брюґе.

 

Тож не дивно,  що галицький зимовий календар наполовину складається зі свят, котрими Галичина заманює своїх невірнопідданих додому. Навіть в найміцніших після Миколая здають нерви й купуються квитки на Різдво домів.

 

Як і не дхивно, що найбільше місто краю так обклалося зусібіч фестинами, все більше впадаючи в дитинство.

 

Галичина – се слова колядок, котрі мимоволі зринають в пам’яті в останні дні грудня та перші дні січня. Це коли не встигаєш спам’ятатися, як руки самі зачинають ліпити пироги, очі – рахувати кількість страв на столі, а вуста – промовляти віншування й молитву.

 

Галичина незрима. Вона в повітрі. І мова не про запах вудженини, що спокушає в останні дні посту.

 

Йдеться про напругу, од котрої все аж бринить від передчуття.

 

Це магія. Той вогник, що провадить крізь темряву. Світло першої зорі, провідної зорі батьківської хати, до котрої завше належить повертати.

 

 

05.01.2019