Минулий рік був ювілейним для Юрка Коха, а без Юрка Коха мистецьке життя Львова останні кілька десятиріч просто немислиме. Z планував відзначити славний ювілей славного ювіляра серією публікацій, але Юрко Кох мав цілком скромні інтенції проіґнорувати свій ювілей. Отож, шануючи його волю, ми перенесли публікацію уривків його фундаментальних есеїв "Радянська епоха творчості Коха" в нинішній неювілейний рік.

 

 

Вісімдесяті починалися у ’70-х…

 

Назвати бурхливий кінець ’80-х або ж їхню середину з «вікопомним» Горбачовським ХХVI з’їздом КПРС роками формування моїх мистецьких смаків було б зовсім неправильно. На той час я був вже «як 10 літ мальованим» художником, випускником двох художніх закладів. Юним, з широко відкритими до світу очима, спраглим самовідновлюваного вдосконалення.

 

Червона кімната, 1976

 

А перед тим, в часи навчання у львівській художній «бурсі» ім. І. Труша в середині ’70-х, спілкуватися доводилося або дуже голосно, або зовсім пошепки. Навчатися пощастило в товаристві таких самих «вар’ятів», як і я, котрі через кільканадцять років стануть цементуючим блоком Мистецького товариства «ШЛЯХ»… Дякувати Богу, мені до рук потрапляли рідкісні книжки саме ТИХ ВЧИТЕЛІВ (ким би вони не були – літераторами, науковцями чи йогами), мені зустрілися саме ТІ ОСОБИСТОСТІ, котрі наживо (live!) читали свої вірші, співали власних пісень, висловлювалися про все на світі.

 

Тоді нашим мистецьким ГУРУ був викладач живопису художник Роман Безпалків, літературним – Микола Рябчук, старшими приятелями стали поети Григорій Чубай та Леонід Швець, брати Яворські, Орест – художник та Влодко – письменник, музиканти Віктор Морозов та Ігор Гунько (до слова, – найперші збирачі-колекціонери картин нашого товариства). Ці люди, в свою чергу, зазнайомили нас з художником Валерієм Шаленком, поетами Михайлом Саченком та Богданом Кунькевичем. Також ніколи не бракувало спілкування з «розмаїтими» театралами, котрі були друзями мого батька, актора театру ім. М. Заньковецької – Богдана Коха. Чимало нового розповів нам про сучасне мистецтво актор Юрко Брилинський, котрий знався з тодішньою богемою ще й чудово декламував українську поезію.

 

Наші часті, повні вина, збіговиська радше нагадували імпровізовані виставково-театральні акції з переодяганнями, свіжими авторськими текстами, живою акустичною музикою завжди співаючого Віктора Морозова на слова живих і мертвих, дозволених і заборонених поетів та з обов’язковим репертуаром західних рок-хітів «під завісу».

 

Вечірній Львів, 1979

 

Про офіційні виставки в ті часи годі було й думати, тому експонували ми попід стінами своїх кімнат і кухонь щоразу нові роботи, охоче критикували, часто сварилися, і нарешті восени 1978 року «довиставлялися». Наступного дня просто зі стін училища нас кожного поодинці крізь кабінет завуча перенаправили прямісінько в КДБ на вулицю Дзержинського. Там кожному в окремому кабінеті «промивали» мізки, погрожували виключенням з КОМСОМОЛУ і навчального закладу, примушували писати «пояснювальну записку» про лояльність до радянського устрою і визначити, хто саме був ініціатором наших квартирних виставок, хто з ким і за яких обставин познайомився тощо. А ще однією з причин виклику до «органів» стала невеличка стаття у газеті «Ленінська молодь», де  якийсь журналіст під псевдонімом назвав нас, кількох нікому не відомих спудеїв під нашими справжніми іменами  «талановитими молодими художниками». Реальним автором статті був Рябчук.

 

Наше щастя, що на поверхню не виплили ще й ілюстровані нами дві «самвидавчі» книжечки: кауфмановий Ладіслав Новак (заборонений в ЧССР письменник) та моя «Зима в Тисмениці» Олега Лишеги (виключеного з ЛДУ за альманах «Скриня»). Адже  САМВИДАВ у СРСР  реально попахував кримінальною відповідальністю. Навчання, до закінчення якого лишалося пів року, ми всі таки завершили, звісно, пообіцявши суворим сірим дядям не проводити жодної неофіційної літ-муз-мистецької самодіяльності, тобто поводитися правильно.

 

От із таким багажем недочитаного, недобаченого і недомальованого, зі своїм першим дипломом ХУДОЖНИКА ейфорія активного пізнання дійсності була різко перервана рекрутуванням до лав РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ. Світ загасав і поставав таким «пердовивертом», у якому, здавалося, вже не буде нічого…

 

Армійський автопортрет, 1978

 

В армії я все ж ухитрявся читати й малювати попри заборону останнього і наскладав за час служби під дошками клубної підлоги кількадесят невеликих картинок – на полотні, на картоні, а також на спеціально винайдених для таких умов «планшетках». Упродовж двох років часу думати було хоч відбирай. Я провадив щоденник – «захалявну книжечку», щоправда, це був радше фіксатор снів. Як і раніше, у снах приходили до мене майбутні творіння. Це був час для переконання у правильності власного шляху, адже тоді я вважав, що СОН, в тому числі контрольований, є найкращим інструментарієм для народження вільного образу. Звісно, плюс попередня підготовка духу й тіла…

 

Демобілізувавшись навесні 1980 року, я потрапив у таке совкове занудство, якого не уявляв у найжахливіших снах бурхливої студентської юності. Все було значно гірше, ніж перші фільми Хічкока, підкреслюю – чорно-білі фільми.

 

 

«Пляц Пруса»

 

Після «малоформатних» армійських образків випурхнула з мене золотого вересня 1980 року картина «Площа», реальна львівська площа Франка – Пляц Пруса, у кутовому будинку якої я мешкав від народження. Тоді вулицями Львова вже курсували поодинокі хіпі: Алік на ровері з маленькими колесами та Космодем’ян з найдовшим в УРСР волоссям. Частина дівчат під літнім одягом перестала носити ліфчики. Зрештою, запрацювала легендарна «ВІРМЕНСЬКА КАВ’ЯРНЯ» – крапка зборищ художників, музикантів, самопальних філософів, хіпарів та іншого асоціалістичного питущого піплу, який звідтам перемандровував у мої картини. І навіть пив-бар Мюнхен, з гігантським комуністичним білбордом над входом, в котрому в гідроізоляційний натовп пролетаріату вкраплялися менші за питтєвою масою групки студентів-художників.

 

Площа, 1980-90

 

Тоді формат полотна 80х120 см здавався мені монументальним, персонажів умістилося, скільки потребувалося. Вмостивсь я у таїну простору, мов Деміург, спостерігаючи зі свого подвір’я, як метушаться у своїх життєвих функціях друзі, приятелі, новознайомі та незнайомі люди, як проминає зі стареньким довоєнним трамваєм час, яким він є, той ЧАС, – плинним і безмежним водно – час…

 

Тоді Вчителем №1 серед світових класиків був для мене Пітер Брейгель. Власне, не стільки стилістика, скільки схема його світосприйняття була мені звичною і ненадуманою. Мовчазне, без претензій споглядання світу «з пташиного польоту»,  гострим,  але без погорди, іронічним оком, вселенська рівнозвучність для всього сущого на Землі.

 

Нічний трамвай, поч.1980-х

 

Маючи на той час в доробку не мало не багато кількадесят картин, можу ствердно сказати, що формальні експерименти мене ніколи первинно не захоплювали. Ці моменти я проходив галопом, щоразу глибше розуміючи, що ШТУКАРСТВО робиться легко, а тому не може бути ВИСОКИМ і ГЛИБОКИМ. Таке переконання оберігало мене від зайвої трати часу (й фарби) та від дійсно небезпечної т. зв. НАРОЧИТОСТІ, як застерігав мій галицький Вчитель малярства Роман Безпалків. Згодом, ближче до ’90-х років я ще кілька разів торкався пензлем цього полотна: коли домалював кількох «муніципалів», супроводжуючих нетверезого громадянина, коли «поселив» там кількох членів «Шляху» і закріпив у вікні голову Юрка Бойка – Голову МТШ. А ще у 1991-му, коли замінив бузю дівчини з минулого на личко дівчини з майбутнього, вже через рік – моєї дружини.

 

Попри наявність у своєму доробку інших «виважених і виношених» картин, саме «Площа» репродукувалася чи не найчастіше. Її фільмували українське, польське та німецьке TV, її досі випозичають куратори для різних мистецько-історичних проектів, два останніх з яких під назвою «Міф Галичини» тривали по 5 місяців у Кракові та Відні… І зараз я вельми щасливий від того, що колись, в часи напруженого пострадянського безгрошів’я на зламі тисячоліть встояв перед кількома спокусами продати за кордон свій рідний  «ПЛЯЦ ФРАНКА» за фантастичну тоді для нас суму…, що неодмінно призвело б з роками до невимовного суму… Тож картина давно живе особистим життям, мандрує окремо від свого автора, завжди повертаючись до Львова. Про неї немало написано, і, сподіваюся, напишеться ще.

 

 

У костелі Марії Сніжної

 

Спішити не було куди. Совдеп рухався своїм шляхом, я – своїм. Обігнати один одного було неможливо. Хоча знаходилися окремі сміливці, котрі свідомо викидали себе з цього колеса Сансари, щоправда, безповоротно і назавжди. Але зараз не про них.

 

Автоплакат до Дня народження, колаж, 1982

 

Отож, позаяк очікувати розваг від соцсоціуму було справою безнадійною, погоду треба було робити самому. Pogodu ducha, як казали поляки, з дитинства знайомі львів’янам завдяки дозволеній якимсь чудом «майже західній» пресі у кіосках «Союздруку», радіо, телебаченню і приїздам польських рок-груп. Та найголовніше – для інформаційно спраглих індивідуумів – завдяки мистецьким часописам, подібним здалеку на розкішні «буржуазні» арт-альбоми.

 

Львівський архітектор Юрій Соколов придумав і обґрунтував концепцію циклу виставок, перша  з котрих під назвою «Запрошення до дискусії» відбулася у 1987 році в костелі Марії Сніжної. Костели, синагоги й церкви в радянську епоху значною мірою були недіючими, тобто виконували функцію складів, у кращому випадку, стояли порожніми. От Соколов і заповнив костел власним «сакральним» змістом – новим львівським мистецтвом, моїм у тому числі. Експозиція вийшла різношерста, скандальна, але сучасна й дочасна. Це були не тільки висячі на шнурках «картинки», а й перші інсталяції, елементи геленінгу та перформансу. А на підтвердження того, що ми живемо у другій половині ХХ століття і маємо в носі совок, поруч на бруківці прогресивні тінейджери щоденно втинали брейк-данс…

 

 

Казуси

 

До самісінького розпаду страни совєтів у 1980-90 роках «крапка» арт-вечірок найчастіше пульсувала у моєму помешканні, вірніше, у помешканні моїх батьків на площі Франка. Збоку виглядало так, ніби ми з татом ведемо змагання за кількістю запрошених (та непрошених) гостей. Двері квартири «не зачинялись», особливо вечорами після концертів та вистав. Саме тоді «гуділа» «Ватра» з молодими Ігорем та Оксаною Білозорами, які десятки разів «релаксували» у нас зі своїми музиками після виснажливих, часто подвійних концертів у Філармонії.

 

Поцілунок, поч. 1980-х (робота втрачена Маркіяном Дрібнюком та Ігорем Білозором)

 

Не буду (вже вкотре) перелічувати заслужених, народних і міжнародних акторів, письменників та художників, які зазирали до нас на «вогник» за тих чи інших обставин. Але один з багатьох випадків все ж вартий уваги. Якось за «чаркою чаю» у нашій хаті опинилися кіноактори Кость Степанков зі своїм задушевним приятелем Броніславом Брондуковим (хто не знає, уточною – Лестрейдом з «Шерлока Холмса»). Після перекуски, як було заведено, гості перейшли з вітальні у мій «Laboratorium» покурити. Я з природним хвилюванням показував картини поважним гостям, після чого всі знову переміщувалися до вітальні, де мій батько, актор Богдан Кох, продовжував «керувати» прийняттям як господар дому, і так по колу, перпетуумно і мобільно. На завершення Броніслав підняв чарку й виголосив тост подяки за гостину і задемонстровані картини… до мого батька! Він весь час чомусь думав, що я є сином художника Богдана Коха і просто допомагаю показувати гостям батькові картини. То був справжній казус, який тільки додав мені духу. «Так хто тут художнік? Ви???» – напівображено промовив Брондуков і розстроєно опустився в крісло…

 

 

Перші «Осінні зустрічі»

 

Коли у 1987 році поширилися чутки, що настав час нарешті подавати свої картини на офіційні виставки, я майже повірив, тобто майже не повірив водночас. Але хлопці почухалися та й понесли, як перший раз у перший клас. Виставка мала називатися «Осінні зустрічі» і мала б відкритися за кілька тижнів. Хто зі Спілки художників відбиратиме наші твори, ми не мали уявлення. До останнього дня я все менше вірив, що виставлять бодай одну з кількох моїх темних, затаєних, нерадянських «урбаністичних» робіт. 

 

Ркацетелі, 1976

 

Того дощового дня за кілька годин до відкриття ми з  Кауфманом відвідали не одне «Пиво», а коли воно спрацювало, нас потягнуло прочісувати Кайзервальд. Бо, підозрюю, уявляли себе в глибині душі сталкерами… Час йшов з дощем, ми фільозофськи теоретизували, вирішуючи дилему «йти-не-йти» на виставку. Навколо темніло, зимніло, і не було іншого виходу, ніж шукати виходу з мокрого осіннього «Королівського лісу» і спішити назустріч  осіннім зустрічам, байдуже яким. Вщент замурзаними, подряпаними та змоклими вирвались ми нарешті до світла. Кайзервальд відпустив нас, вулиця Леніна прийняла і огорнула, пропустивши нас крізь ще одне «Пиво», точніше, пропустивши крізь нас ще по одному пиву.

 

Як виглядав КОХундКАУФМАН на урочистому відкритті у виставковому залі картинної галереї на Площі Радянській, тепер достеменно не відомо. Але точно відомо і задокументовано у брошуркоподібному каталозі (без картинок), що ВСІ картини та скульптури ВСІХ молодих митців гордо висять і стоять на огляді прогресивної львівської громадськості. Багатьом учасникам, в т.ч. й мені вручили перший в житті ДИПЛОМ. З цього моменту нагоди «Осінні зустрічі» набули реального втілення способом водіння кози вечірніми майстернями Львова…

 

 

«Не журись»

 

У 1987 році у Львові розпочав діяльність Естрадний театр-студія «Не журись!», створений яко спадкоємець традицій довоєнного естрадного гурту з однойменною назвою. Це були роки повального «всенародного» успіху галицького гумору та політичної сатири (Ю. Винничук, Б. Рибка, Р. Солило, О. Федоришин), авторської пісні (В. Жданкін, В. Морозов, К. Москалець, А. Панчишин, Тризубий Стас, Т. Чубай) та інших виконавців «безрозмірного» жанру, таких як Стефко Оробець, а їх пройшло крізь сцену «Не журись!» чимало. Окрім акторів та музикантів, звісна річ, театр потребував сценічного художнього та рекламного оформлення. Під продюсуванням В. Кретовича випускалися аудіокасети, літератори редагували статті та брошури, Ю. Кох та В. Кауфман винаходили й виготовляли емблеми та значки, друкували ліногравюрні та цинкографічні листівки і навіть продавали їх під час концертів. Поліграфічним способом (хоча тільки в 2-3 кольори) друкувалися художні афіші, які розвішувалися й роздаровувались з автографами, наскільки вистачало тиражів. За кілька років свого існування театр об’їздив багато міст в Україні, США, Канаді, Польщі, Німеччині, Австралії, Бразилії, залишаючи по собі, крім тисяч віртуальних спогадів, ще й сотні відбитків львівської друкованої ручної та поліграфічної графіки.

 

Афіша театру-студії "Не журись", 1989

 

 

Перша виставка в Києві

 

Після ХХVI з'їзду КПРС деякі кмітливі комсомольські діячі, аби набути «цивілізованого» обличчя, намагалися проводити на місцях всеможливі «перебудовчі» заходи: вечори поезії, концерти, виставки. От і підкинув хтось комусь у 1988 році пропозицію провести виставку львів’ян у Київському політехнічному інституті. Це був величезний заклад з тисячами студентів та відповідними стінами, і ми, молоді художники, не вагаючись погодилися. Тим більше, що там уже пройшли перші на той час рок-концерти, та й виставитися нам у Києві було приблизно так, як зараз у Парижі…

 

Перше вересня, 1981

 

Визначилися у давньому бурсівському складі (Гомза, Кауфман, Кох, Крицький, Шимін, Юзефів) плюс долучили «нових» для нас Абрагамовську, Богуславського, Буряка, Жука, Красника, Романишина і братів Гуменюків – Андрія та Петра. Щоправда, виїхали ми зі Львова без одного митця, котрий у останню мить відмовився без пояснень, подейкували, – з певних міркувань… Позаяк на ліногравюрних пам'ятках-запрошеннях і афішах мого виконання вже стояло 14 імен, то так і лишилось. Тоді дуже виручив нас із друком афіш режисер «Театру на Подолі» Віталій Малахов, на сцені котрого, до речі, відбувалися перші концерти «ВВ».

 

Отож, замовили ми величезний фургон, напакували його вщент, ледве замкнули, запломбували і благословили. Фура рушила на Київ наступного дня, ми, окремо, також. У Києві з'їхалися біля кіностудії і вже до політеху дотяглися разом. Шофери зірвали пломбу, зі скрипом опустили завіси, повільно й акуратно навсібіч відхилили двері… Нам, художникам, мову мкло, волосся дибом стало: картини на підрамниках пообвисали так, що зображення виглядали мов у кривих дзеркалах кімнати сміху. Та нам було не до сміху, думали, картинам – гаплик!... А це два дні дощило, рефрижератор від Львова до Києва не був щільно замкнений, от полотна і пообвисали. Пересторога молодим живописцям: ніколи не перевозьте картини на довгі відстані необгорненими!

 

Руде болото, 1976

 

Як тоді мовилось, «повісилися» ми грамотно, кожен автор мав свою стіну, всі учасники були клеймовані чорно-білою (якою ж іще?) фоткою «морди лиця» і короткими (народився – вчився – і все) автобіографіями, наклацаними довгими годинами моїм вказівним пальцем включно з назвами й техніками всіх робіт на гедеерівській друкарській машинці «ERIKA». На тумбі було прилаштовано «Книгу скарг і пропозицій» з кульковою ручкою на шнурку. Поряд я розмістив заклеєну скриньку з отвором для вкидання карточок, стосу котрих було нарізано такого розміру, аби студентська братія не спокусилася використати їх у туалетах рідного червонопрапорного політеху. На скриньці рясніла інструкція: глядачам вписати назву найкращої, на їхню думку, картини з виставки і вкинути до скриньки, як на виборах.

 

Гістьми виставки були наші ровесники, вже знайомі майже відомі поети, тепер кияни з пропискою, гуцули Василь Герасим'юк та Іван Малкович, подолянин Ігор Римарук, згадуваний галицький волиняк Микола Рябчук, що вже також мешкав в Києві (у колишній квартирі класика укр. рад. поезії Наталі Забіли), Наталка Білоцерківець та Людмила Таран, музикант Кирило Стеценко. З цілою плеядою представників нової української культури ми вже зналися, бо рік перед тим виготовили запрошення – пам’ятки, якими була викладена авансцена київського «Молодіжного театру» на «першому» київському вечорі літгурту БУ-БА-БУ» під курацією дисидента і режисера Леся Танюка. Але найбільше ми чекали реакції письменника Валерія Шевчука, який разом з донькою уважно оглянувши експозицію, написав «майже есе» до нашої книги відгуків. Поряд бовванів і такий незабутній запис «Жидо-бандеровские недобитки!», і десь там неподалік вмістилися автографи Богдана Ступки, Наталки Сумської, Анатолія Хостікоєва та інших київських акторів.

 

Наречена, 1988

 

У той час люди з відкритими очима й ротами відвідували все, що відбувалось на «культурній ниві». Знайомі приводили своїх знайомих, ті – своїх, а знайомі знайомих – ще інших знайомих. «Виставку 14-ти» оглянула незчисленна кількість люду, саме там я відчув одну з перших артистичних сатисфакцій. По закритті експозиції рейтингову скриньку «відкоркували» усім товариством. Всі картки й досі зберігаю в іменованих конвертах у грубій, ледве зав’язаній папці, чим вона дуже відрізняється від десятків інших. Плебісцит художників виглядав таким чином: найбільше голосів назбирала картина Кауфмана «Акт». Це саме той «голий» автопортрет, за котрий Влодко 11 років тому змушений був вислуховувати розпатякування кадебістів про те, як це радянська людина може не мати грошей на одяг… А за кількістю «вподобаних» глядачами творів, які не полінувалися вписати у «бюлетень», список виглядав так:

 

I місце: Кох – 232 голоси;

II місце: Кауфман – 188;

III місце: Юзефів – 89;

IV місце: Абрагамовська – 48;

V місце: Жук – 39…і т.д.

 

До Львова картини повернулися сухими, без супровідного дощу. Під час демонтажу виставки зникла одна моя маленька картина, котра ще й була випозичена у Рябчука саме на цю імпрезу. Це саме той випадок, коли організатори знімають картини зі стін до вашого приходу, нібито роблячи вам послугу. Згодом я мав ще кілька таких випадків у своєму виставковому житті.

 

Кажуть, "Шпільки" привезли, 1978

 

А «Книгу скарг і пропозицій», на превеликий жаль, таки поцупили у останній день виставки, вона була вщент заповненою, слова аж випиналися зі сторінок…

 

 

«Шлях»

 

Стосовно Мистецького товариства «Шлях», створеного яко продовжувача традицій довоєнної «Асоціації незалежних українських митців» (АНУМ), то в цьому краще орієнтувався Юрко Бойко, його засновник і куратор з 1987 року. Скажу лише, що нас, хіпуючо-попиваючих «лоботрясів», притому сформованих митців з міцно зліпленими світоглядними позиціями, Бойко взяв та й об’єднав навколо ІДЕЇ. Був написаний статут «Шляху». Він багато доклався до популяризації новітнього українського мистецтва за кордоном. Також відбувалися виставки в Україні, до котрих завжди друкувалися великими накладами авторські ліногравюри та цинкографії (картки-пам’ятки) і роздавалися – розсилалися навсібіч від Заходу до Сходу. «Шляхтянка» Галина Новоженець чи не перша з нас усіх мала друкарський верстат, і мушу з вдячністю визнати, що незчисленні тиражі своєї «агітаційно-просвітницької» графіки я видрукував саме в її майстерні.

 

Стара крамниця, 1989

 

«Шляхтичі» мужніли та самовдосконалювалися, і тільки з проголошенням Української  Держави викристалізувалося розуміння (і не лише у мене), що поза національно-патріотичною ідеєю практично жодні мистецькі фактори нас далі не об’єднують. Настільки різними виявилися всі ми на 1993 рік, рік останньої виставки в Національному музеї. Як це завжди буває у перенасиченому особистостями товаристві, повилазили особистісні дисонанси, а про стилістично-естетичні характеристики й годі говорити. На додаток у газеті «Молода Галичина» з’явилася стаття «Шляхи “Шляху”, або Спроба есеїстичної препарації», де з хірургічним педантизмом було «препаровано» кожного члена і членкиню й тим самим вщент поруйновано залишки доцільності подальшого існування МТШ.

 

Кілька місяців шляхтичі виношували напружені міркування щодо особи автора «розгромної» статті – якогось Юлія Термінатора. Здогади сягали 360 градусів по периметру і торкнулися всіх знайомих журналістів, літераторів, мистецтвознавців і навіть студентів журналістики, але все – безрезультатно. З самих же учасників «Шляху» підозри були зняті автоматично, бо дісталося всім без винятку. А дарма. ЮЛІЄМ ТЕРМІНАТОРОМ був я.

 

 

«Псяча буда»

 

Кому першому з «наших» стрілило застопоритися саме в цій міні-кав’ярні, ніхто не згадає. А якщо згадуватимусь, то неодмінно сперечатимуться про першість. Мене ж привів під живописну облущену стіну «Приймального пункту склотари» цільовий похід з сітками пляшок, де навпроти вже ґрунтовно простоювала «шляхтянська» тусівка з Юрком Бойком та іже з ними, тобто музиканти першого складу «Мертвого півня», Тарас Чубай, поет Віктор Неборак, ЛуГоСад у повному складі, мистецтвознавець Андрій Дорош та інші. Саме тоді виринав на хвилях власної популярності у вузьких галицьких колах дніпропетровський митець Володимир Лобода, який добряче компостував світовідчуття деяких львівських художників своєю анархічно-степовою ментальністю. Години цікавої інформації перекочовували до наших вух зокрема від журналіста Олександра Кривенка та незмінного духовного авторитета поета Ігоря Калинця.

 

Так мовив інструктор, 1990

 

Саме внаслідок медитативного сонцестояння під «Псячою будою» народилась моя картина «Так мовив інструктор» (1990), котра відразу ж набула несподіваного розголосу, з огляду як на ще неекспонований твір.  «Інструкторові», попри пряму ідентифікацію персонажів (В. Лобода, П. Гуменюк, знайомі літаючі фурії), було усно присвоєні кілька різновекторних філософічних прив’язок (на кшталт Ніцше), але єдиним спільним знаменником усіх критиків виявився якийсь глибинний підсумковий зміст перебування у конкретному часовому вимірі кінця ‘80-х – початку ‘90-х років, богемному Львові кінця радянської епохи.

 

Тут перетиналися всі. Часом художники проносили крізь «Псячу буду» свіжі картини і тимчасово спирали їх «попідтинно», наче експонуючи для перехожих. А перехожими були хіба що постійні клієнти пункту приймання склотари, які простоювали в черзі з хронічною табличкою у віконечку «Буду через 10 хв.». Перетиналися тут всі ще й тому, що майстерні й помешкання були у топографічній близькості: Ягоди, Гуменюків, Красника, Миська, Шиміна, Крицького, Гелитовича, Дороша, Бойка. Але ніхто з перелічених, як і я, до пізнього вечора не міг знати, до кого приб’ється цього разу заночувати Кауфман...

 

«Псяча буда» зникла так само несподівано, як і з’явилася. Сюди не добрідали жодні бухарики чи гопники. Можливо, цьому сприяла відсутність у кав’ярні алкоголю. А може це була магія МІСЦЯ – тихого, загумінкового, для повного антуражу ще й зі стареньким «сталінським» тролейбусом «Техдопомога», роками прикутим до бруківки, який так давно не зазнавав оргазму електрострумом, що аж заіржавів...

 

 

«Вивих»

 

«ВИВИХ» – це ВИБУХ. Всього на світі: совка з комунізмом, ідей та емоцій, політики й еротики, вибух пива і рок-н-ролу, поезії, евфемізму та плюралізму, це тріск, шум, гуркіт, це анархія, це БУРЛЕСК – БАЛАГАН – БУФОНАДА, врешті-решт.

 

 

«Вивих» як фестиваль підтвердження не потребує, все давно зафільмовано, описано, задокументовано. Це був 1990 рік, а у 1992 під час другого «Вивиху» відбулась ще й прем’єра поезоопери «Крайслер Імперіал» у Львівській опері. У фестивалі брали участь, крім музичних груп, також групи літературні: БуБаБу, ЛуГоСад та Пропала Грамота. Було так: всебічна підтримка Маркіяна Іващищина, режисура – Сергій Проскурня, головний художник та сценограф – Влод Кауфман, художник рекламної та агітаційної продукції – Юрко Кох та зовсім юний Володимир Костирко. І ще багато-багато креативних добровольців, волонтерів та інших «придурків», з точки зору відмираючого радянського менталітету.

 

Запрошення в Оперу, 1992

 

Незадовго по фестивалю поети-бубабісти Юрій Андрухович, Олександр-Сашко Ірванець та Віктор Неборак у особі головного редактора «Четверга» Юрія Іздрика запропонували мені з Ольгою Погрібною-Кох здійснити художнє оформлення «Крайслера Імперіала» у форматі згаданого часопису, на що ми без вагань погодились і з головами потонути у безбрежній анархії вседозволеності крайслера, четверга та бубабізму назагал яко способу й нашого буття. Цензури вже не було, працювалося з насолодою (бо ж які тексти!). І ось наша робота була передана Юркові Іздрику у вигляді наповненої папки ілюстрацій до сканування, що він у поті чола здійснив (бо вже мав спонсорованого комп’ютера зі сканером), і, довівши все до друку, здав зверстаного «Крайслера» у районну друкарню Станіславського повіту. Тепер цей «Четвер» №6/1993 є бібліографічною рідкістю, але декілька «притриманих» раритетів все ж колись можуть дочекатися своїх пошановувачів...

 

 

P.S. Перед, поряд та після «Вивиху» були ще фестивалі «Українська молодь – Христові» у Львові, Української культури в Сопоті (Польща), «Оберіг» в Луцьку та інші, до котрих в той чи інший спосіб доводилося докладатися  головою, пензлем або груповою виставкою. 

 

 

Дивна закономірність

 

Восени 1989 року в Івано-Франківську відбулося перше Міжнародне Бієнале сучасного мистецтва «Імпреза», на якому були представлені митці з багатьох країн світу. Помпа була велика, гучність – помпезною та претензійною, і, назагал, вповні заслуженою. За нові малярські твори я отримав Диплом і тверезо подумав, яке ж це щастя для художника що два роки показувати нові твори на МІЖНАРОДНІЙ виставці, та ще й в Україні. Але наступна «Імпреза» у 1991 році була вже не такою насиченою, як і третя 1993 року, а далі все припинилося.   

 

Куряче життя, 1982

 

Паралельно у 1990 році відомий львівський графік Ігор Подольчак започаткував  Міжнародне бієнале графіки «ІНТЕРДРУК». І перше, і друге бієнале пройшло успішно, а третє, плановане на 1994 рік, просто не відбулося.

 

Грандіозний фестиваль «Вивих» також пройшов у 1990 та 1992 роках, а потім і його не стало.

 

Цікаво, це був життєвий ДЖАЗ чи, може, долі РОК?

 

 

Золотий вересень 1994

 

Через рік після розпаду СРСР, одружившись із молодою мисткинею Ольгою Погрібною, я опинився у стані важкого психологічного похмілля пострадянської невагомості. «Бурхлива» юність вперто не відпускала, молодість барабанила по голові, вимагаючи нових поважніших звершень, та й паспортний вік миготів зміною чисел щораз хутчіше.

 

Богемна ідилія, почата у 1993

 

У той час, коли Ольга займалася друкованою графікою, власне офортом, я також «підсів» на малі форми офорту та ліногравюри. Ми відсилали їх на всеможливі бієнале, трієнале та тематичні конкурси по всьому світу. Львівська графіка вже тоді була відома у світі завдяки творчості Александра Аксініна та Ігоря Подольчака, а тепер ставала ще й завдяки авторам, котрі не пропускали жодної можливості представити Україну крізь доробок власної особи. Це були Олег Денисенко, Валерій Дем’янишин, Андрій Кенз, Юрій Кох, Богдан Пікулицький, Ольга Погрібна-Кох, Роман Романишин та ін. Мені було дивно, чому такі вагомі на той час автори, як Іван Остафійчук та Богдан Сорока, практично не надсилали нікуди, крім діаспори, своїх творів, пропагуючи Україну, а виставлялися «тільки ві Львові»…

 

Після всеможливого «точкового» розхитування рано чи пізно у мене мусіла визріти ідея етапного підсумку «пройденого мистецького шляху». Я взявся допрацьовувати розпочаті упродовж 1980-х років незавершені праці, паралельно починав нові, і таким чином укладав свої «фарбовиверження» у певні змістові ряди, аж доки не вибудувалася віртуальна експозиція з належною якісно-кількісною пропорцією.

 

Ольга в той час паралельно з графікою розвивала свій авторський малярський жанр «ПЛЯШК’АРТ», який і став у анфіладі львівської картинної галереї центральним експозиційним рядом серед моїх полотен на нашій першій спільній персональній виставці восени 1994 року. Замість трьох наданих нам тижнів у зв’язку з «високим відвідуванням» дирекція галереї продовжила час експонування до двох місяців. За версією мистецького часопису «TERRA INCOGNITA» (Київ), наша виставка «Юрій Кох – МАЛЯРСТВО, Ольга Погрібна-Кох – ПЛЯШК’АРТ» визнана однією з найкращих виставок в Україні 1994 року.

 

Ольга Погрібна-Кох. Пляшк-арт, 1994

 

Приблизно за рік до цієї виставки я почав роботу над полотном «Богемна ідилія» – такий собі з претензією на ЕПОХАЛЬНІСТЬ груповий портрет усіх Персон львівсько-київсько-станіславівської артбогеми, з котрими ми з дружиною мали творчий альянс. Картина передбачала поступове, з року в рік, домальовування нових персонажів, звісно, не за кількісними, а за якісними привілеями, яке триває досі.

 

А ще через два роки ми з Ольгою та кількома львівськими художниками як учасники побували у найбільшому виставковому центрі Європи, на Женевському щорічному мистецькому ярмарку «EUROP’ART», куди з’їжджаються митці й галереї з цілого світу. З колишнього СРСР були лише Україна і Латвія, Росією тоді ще й не пахло. Ми побачили себе серед інших, зробили висновки, що більшість західних художників є безрозмірно винахідливими «артистами», але малювати розівчилися, здається, назавжди. Несподівано (чи сподівано?) у нас купили кілька творів, і ми змогли повернути собі вартість виставкового «боксу», перебування у Швейцарії та подорожні витрати через чотири кордони.

 

 

Взаємотворчість

 

У 1994 році в київському часописі «Сучасність» (№6) з’явилися підряд три «ударні» публікації: Віктора Неборака «Дискредитація дискретності» про творчість Ю. Коха, Йойо Кінґа «Метаморфози Кауфманіани» про В. Кауфмана та Ю. Цзи «Драбина в небо» про «навколокохівське» товариство зокрема та богемне львівсько-київсько-станіславівське середовище назагал. Тексти супроводжувалися кольоровими репродукціями творів названих митців. Якраз тоді літератори та журналісти починали активно писати про художників. З’явилися публікації мистецтвознавця Адрія Дороша, про нас писали Мар’яна Руда та Мар’яна Чорна, якийсь добродій під псевдонімом Іван Різнер описав і опублікував мої картини в першому українському еротичному часописі «Лель». Не обійшли увагою мою персону, звісно ж, використавши лаконізм цього прізвища, Юрко Позаяк, Назар Гончар, Іван Лучук, Петро Мідянка, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Маріанна Кіяновська та «іжеснімі», про кого я можу досі навіть не підозрювати.

 

 

Натомість у моїх малярських творах з’являються впізнані фігурки, себто Фігури, Постаті представників нашого славного красного жовто-блакитного Письменства, Музики та Театру (Молодіжний театр ім. Л. Курбаса з 1987 року відвідували всі і весь час). У 1989 році я проілюстрував «Літаючу голову» В. Неборака, В. Кауфман – «Зима у Львові» М. Рябчука, у 1990-х я виконав ілюстрації до збірки поезій П. Мідянки «Осередок», яка тоді чомусь не вийшла друком. Зате книга того ж Мідянки «Фараметлики», проілюстрована О. Погрібною-Кох, з’явилась у 1993 році, а «Осередок», пролежавши «в шухляді» поета, отримав аж через 25 років Шевченківську премію (звісно ж, не за дизайн, а за поезію)… Тоді ж, у ‘92-93 роках ми з Ольгою розпочали роботу над ілюструванням «Легенд Львова» Юрія Винничука, які «потягнуть» нас у майбутньому до роботи над понад сотнею книг. Але ці, «ручної роботи», ще без комп’ютера (!!!) проілюстровані книжки назавжди лишаться ПЕРШИМИ. Включно із моїм першим «самвидавом» 1977 року…

 

 

 

Стислий підсумок, підсумковий висновок

 

Від  середини 1980-х років, коли ЕСЕРЕСЕР починав несміливо, але глибинно потріскувати, нас, молодих художників, почало закручувати з наростаючими обертами на друкарських верстатах, на фарбах, на дівчатах, на пляшках, мов на грамплатівках, і що ближче до 1990-х, вже не було жодної можливості (навіть «по блату») ані збавити швидкість, ані вистрибнути з тієї круговерті геть. Події серйознішали й частішали, цікавих відчайдушних людей навколо все більшало й мені здавалося, що я вже не ходжу, а перелітаю з одного місця на інше…

 

Прогулянка, сер. 1980-х

 

До середини 1990-х, маючи невеликий, та все ж ПРИВАТНИЙ ХУДОЖНИЦЬКИЙ ДОСВІД, мені стало зрозуміло, що: ЖИТТЯ в будь-якому випадку ЦІКАВЕ; воно непередбачуване і часто геть парадоксальне; хтось «мастить» на четвертій космічній хуткості і раптом припиняє малювати, вмить перестаючи бути художником; дехто припиняє назавжди малювати, але надовго продовжує бути вельми цікавим митцем; хтось штукатурить чи штукарить; замість ВИтворювати, ВИдумує чи ще гірше – НАдумує; замість леліяти ЗАГАДКУ, втуляє РОЗГАДКУ, і що взагалі ОБРАЗО-ТВОРЕННЯ стає для сучмистецтва вельми непосильною справою. Так мені здавалося у середині 1990-х. Все це зобов’язало мене далі йти не менше – не більше, як ВЛАСНИМ ПЕРЕВІРЕНИМ ШЛЯХОМ.

 

P.S. При тверезій свідомості з глибочезним сумом мушу визнати факт, що літератори, актори та музиканти з відомих лише Всевишньому причин тямлять у т. з. образотворчому  мистецтві значно менше, аніж художники в літературі, музиці та театрі. Крім винятків, ясна річ…

 

Весілля, 1976