Традиційно під кінець року Zbruč підсумовує рік телевізійних здобутків разом з усім світом. У полі огляду – всі країни. Отже, Божі дива і людське щастя, терор природи і легіон оригінальності, жарти про смерть і про шовінізм…
Безумовно, понад людські можливості переглянути всі серіали світу. Але коли трапляється, наприклад, щось на кшталт італійсько-французького творіння «Диво: сльози Мадонни» (витвір каналів Skyі ARTE), навзаєм, неможливо його пропустити. Цей випадок унікальний, бо тема віри – наріжний камінь «Дива» – втілена тут з позиції войовничого атеїзму. Це може відштовхнути половину аудиторії, тих, хто вірить, і навпаки – фанатична релігійність може поставити хрест на іншій половині, агностиках. Власне, шоураннер серіалу, письменник і сценарист Нікколо Амманіті побудував все на протиставленні християнства і агностицизму, але на місце головної складової поставив не містику, а драму. Тобто аналізується не сама таємниця і конфліктують не системи сприйняття світу, і навіть не люди, а людина сама з собою: сюжет зосереджується не так на тому, ЧОМУ у звичайної пластикової статуетки Богородиці з очей капає кров, а ЯК цей факт міняє людей. Як священик, що занехаяв душу, прозріває; як атеїстичний прем’єр-міністр проходить стадії страждання; як дівчина-науковець переосмислює життя. Хоча, варто зауважити, в «Диві» немає звичного причинно-наслідкового зв’язку. Тобто прем’єр-міністр не стає віруючим, матір науковця не виживає після куштування крові Богородиці, і сім’я не об’єднується через молитву. Тут кожний новий крок сценарію обманює очікування. Бо дива, як і сам Бог, діють не лінійно.
«Диво: сльози Мадонни»
Єдине, чим «Диво» завинив, так це доволі поверховим, ба навіть майже відсутнім поглядом за межі фільмового простору. Ми бачимо героїв впритул, досить непогано знаємо їхнє ближнє коло, але всі події пов’язані лише з ними, без «повітря» навколишнього середовища. Можливо, причина в тому, що знімали на одному з островів Канарського архіпелагу і просто фізично не могли показати Рим та Італію, про які йшлося. А вписування героїв у середовище – створенням автономного світу! – якраз і є завданням творців телесеріалів, які за своєю формою випереджають просте односерійне повнометражне кіно – оцією можливістю розтягти, масштабувати історію на багато серій, багато віддзеркалень.
«Моя геніальна подруга»
У свій час саме так вчинив Маттео Гарроне зі знаменитою «Гоморрою». Хтось скаже, що йому в цьому допомогло літературне джерело, однойменна книга. Так ніхто ж і не заважає це повторити! Як цього року це зробив Саверіо Костанзо, коли поставив надзвичайний роман «Моя геніальна подруга» Елени Ферранте, втаємниченої письменниці, яка приховує своє справжнє ім’я і біографію. Спочатку Ферранте, а тепер і Костанзо створили той самий, неповторний і такий живий світ, котрий і є ідеалом для творця і читача-глядача. Ми не просто занурюємося в 50-ті роки минулого століття, ми ніби переносимося в часі – так детально, предметно, відчутно постає перед нами Неаполь 60-річної давнини. Дика бідність і суворі повоєнні правила глибоко патріархального і нещадно жорстокого італійського – а певно, і всього тогочасного людського – суспільства ретельно, точно до дрібниць відтворено на екрані без поспіху. Але це зроблено не монотонно, навпаки – енергійно. Треба зважити ще й на те, що мова йде про дітей: двоє дівчат стають подругами, і про їхнє життя розказує закадровий голос однієї з них, що вже давно виросла, постаріла та не забула свою провину, яку має висповідати. (Таку видатну роботу з дітьми показувала за останній час, здається, лише перфектна канадійська «Енн», третій сезон якої успішно пройшов цьогоріч). «...подруга» мала прем’єру в межах телевізійної програми Венеційського кінофестивалю (який цим наслідує Берлінале), а потім її взяв на борт американський канал НВО. І вже як співпродюсер, НВО об’явив четвертого грудня про продовження серіалу на другий сезон.
Але не всім серіалам щастить на сиквел. Цього року після третього сезону закрили симпатичну фантастику «Колонія», доволі оригінального містичного «Ізгоя» – після другого сезону, а те, що пречудове анімаційне «Розчарування» Метта Грюнінга продовжили, то це просто трирічне знущання, адже ми його побачимо лише десь між 2020–2021 роками. Натомість десятки серіалів було закрито, тому що всю енергію своїх ідей вони виробили. А ще скільки варто було б закрити (наприклад, «Кондора»)? Тільки одиниці дозволяють собі піти самостійно, на піку успіху. Як два роки тому «Страшні казки» від каналу Showtime, а цього року – «Картковий будинок» від Netflix. Фінчерівський «... будинок», попри ґандж у фундаменті – звинувачення виконавця головної ролі, Кевіна Спейсі, у домаганнях – все ж був «розвалений» власним каналом (чи, може, ще ні?). І коли? Саме тоді, коли на сцену вийшла і зіграла першу скрипку екранна дружина героя Спейсі, Робін Райт. Президентська каденція цієї сталевої леді підняла градус у драмі до меж, коли 451 градус за Фаренгейтом – лише початок кінця. Написаний, поставлений, розіграний серіал бездоганно, і є абсолютною серіальною вершиною. А це вже був шостий сезон!..
«Метод Комінські»
На жаль, довге життя переважно не йде серіалам на користь. Але якщо «Мільярди» від Showtime в третьому сезоні були відчутно слабкі, то «Метод Комінські» від НВО, дарма що оповідає про двох стариганів, зі старту показав пристойну кількість пороху в порохівницях. Камерна комедійна драма з Майклом Дугласом і Аланом Аркіним в головних ролях – це своєрідна чоловіча відповідь торішній жіночій «Ворожнечі» з Джессікою Ланж і Сьюзен Саррандон. Спілкування пристаркуватих друзів буквально викрешує іскри, такі у них запальні та відверті діалоги. Причому відвертість ця переходить всілякі межі пристойності, тобто є просто непристойною. Але шалено дотепною, з претензією на філософію життя. Тож восьми 30-хвилинних серій було прикро мало, хотілося ще. Таких випадків, насправді, небагато, але вони тим більш цінні!
Наприклад, рік відкрили відразу два серіали захмарного рівня, хоча й в протилежних жанрах, формах і призначеннях. Якщо американський «Хеппі!» від Syfy був брутальною комедійно-кримінальною фантазією на різдвяну тему з ознаками фільмів категорії «Б» і, відповідно, забороною «дітям до 16», то іспанська «Чума» від Movistar+ – жорсткою історичною драмою, яку можна і треба демонструвати в школах та вищих навчальних закладах. Причому як для повчально-історичного ефекту, так і для пізнавально-кінематографічного, бо іспанці повитягали із запилюжених архівів купи інформації про XVI сторіччя, раніше недоступної на екранах, і подали її з вражаючою реалістичністю і, в той самий час, дуже художньо. «Хеппі!» має іншу мету – його цинізм та іронія здатні розвеселити навіть колоду і, в той же час, втішити будь-якого кіномана, який хоча б часом дозволяє собі відірватися від Берґмана з Тарковським. Тому й прикро, що «Чума» мала образливі шість серій, а «Хеппі!» зовсім недостатні для абсолютного кайфу вісім серій. Тож радіймо – обидва серіали було продовжено! Щастя є!
«Чума»
Цей рік можна назвати рекордним для потужних серіалів фантастичного жанру. Розпочався він появою в ефірі каналу Starz несподіваною і захопливою «Зворотною стороною» (до речі, вже стартував і другий сезон), про паралельний вимір з єдиним місцем з’єднання в Берліні. Продовжився яскравою подобою на «Того, що біжить по лезу» – «Видозміненим вуглецем» на Netflix. Потім традиційно, бо вже третій рік поспіль, прозвучала космічна опера «Простір», яку фанати визнали кращим тв-шоу на каналі Syfy з часів «Космічного крейсера Галактика». А паралельно з «Простором» на каналі АМС йшла ще більш несподівана холодна драма-без-виходу «Терор», що переносить глядача на Північний полюс посеред XIX сторіччя і залишає його сам на сам з ведмедем-перевертнем і питаннями-без-відповіді. Здавалося, що ось – лідер думок, генератор ідей, перший з перших за 2018 рік, і ніщо не зможе скласти йому конкуренцію. Але – знову паралельно, під час тої ж таки весни – в черговий раз американський телеканал, FX, випустив другий сезон «Легіону» – безсумнівної перлини й одного з кращих серіалів цього року, в якому фантазія його творця, шоураннера Ноа Гаулі, випередила всі можливі очікування, переконливо закладені ще в першому сезоні...
«Терор»
Дивно, і це викликає як мінімум здивування, а як максимум – обурення, що Асоціація іноземної преси в Голлівуді не звернула увагу ні на «Терор», ні на «Легіон», певно, виказуючи в такий спосіб зневагу до самого жанру (хоча в номінації «найкращий фільм, драма» представники Асоціації не посоромилися включити бездушний фантастичний блокбастер «Чорна пантера»). На щастя, сліпота голлівудських кінокритиків була не повною, і ще один цьогорічний шедевр вони таки помітили – «Гострі предмети» від каналу HBO (Zbruč присвятив йому окрему статтю і ще у серпні визначив «... предмети» майбутнім переможцем). Чи зможе він вибороти перемогу – інше питання, такий собі «тест на вошивість»: чи гостра правда про американців – а узагальнення в серіалі так і проситься – «виколе» останнє око, чи все ж станеться «торжество прозріння»?
Тут таки, говорячи про проблеми суспільства і про гріхи окремих людей, варто згадати британські «Мерчеллу» (ITV 1) і «Патріка Мелроуза» (BSkyB), «Пресу» (BBC) та «Інформатора» (BBCOne) і американські «Безпеку» (Netflix) та «Кастл-Рок» (Hulu). Всі ці серіали – вищий пілотаж, якщо йдеться про середовище постійної турбулентності людських душ. Як творці можуть вирулювати в таких обставинах, та й ще знаходити раціональне зерно і вкладати його в голову глядача – дивуєшся не менше, аніж радієш.
«Преса»
Цілковита драма – жорсткий шторм проблем – очевидно, менше подобається американцям, які не часто можуть витримати годину чистого продукту, тому вибирають розбавлену суміш, як-от «Вбиваючи Еву» (BBC) або «Баррі» (HBO). Ні-ні, в цьому немає звинувачення або сумніву в якості шоу, просто в обох випадках до драматично-кримінальних моментів додавалися відчутні домішки чорного гумору, і це перетворювало серіали навіть не на драмедії, а на трагікомедії. Бо і в «...Еві», і в «Баррі» йшлося про найманих убивць і гори трупів після виконаних ними замовлень. І обидва номінуються на «Золотий глобус», і обидва лише трішечки м'якші за «Хеппі!», несправедливо, але далекоглядно проігнорованого критиками. Бо що б подумали люди про присутність одразу трьох цинічних комедій в одній номінації..., хоча і двох вистачає.
«Краще дзвоніть Солу»
Втім, передфінальні місяці року виявили своїх хедлайнерів. В жовтні закінчився четвертий сезон епохального американського проекту шоураннера Вінса Гіллігана «Краще дзвоніть Солу» (Netflix), який є приквелом до історії «Пуститися берега». Задум і виконання вже поставили його проект до списку найбільш визначних шоу в історії телебачення, настільки глибоко автор сам занурюється в психологію людських стосунків і до настільки ж шокуючих висновків змушує глядача. З іншої сторони планети, в Південній Кореї, в листопаді вийшла остання серія з першого 16-серійного сезону серіалу «Гість», одного з найбільш цікавих ТВ-шоу цього року. Поєднання поліцейського детективу і містики про злого духа й екзорцизм сплетені в тугий вузол саспенсу з напругою і непередбачуваним сюжетом, гідними класичних фільмів жахів. Корея, що закидала весь світ своїми «дорамами», цього разу видала дещо інше, і відчутно краще.
Франція в цьому сенсі повторює свій успіх – завершився вже четвертий сезон шпигунського «Бюро легенд» з Матьє Кассовіцем (Canal+). І це класний продукт, прикметний ще й тим, що великою мірою знімався в Києві, і можна легко впізнати ВДНГ, Троєщину і Політехнічний інститут, який видають за московський інститут Булгакова. Крім того, тут велику роль (диявола-ФСБешника) і чудово зіграв Олексій Горбунов, а крім нього і Борис Георгієвський, і Георгій Поволоцьий. Прикро, що французи вкотре виявили свій шовінізм, неодноразово «проїжджаючись» по Україні, і жодного разу навіть не згадали, що вже чотири з половиною роки йде російсько-українська війна.
«Бюро легенд»
Американці теж не пасуть задніх, виказуючи зневагу до інших націй та етносів, втім, роблять це так вправно, що аж млієш від задоволення.
«Неймовірна місіс Мейзел» у другому сезоні перевищила кайф першого сезону – це божевільний потік жартів від стендапщиці, режисерки-сценаристки-шоураннера Емі Шерман-Палладіно про стендаперів-початківців. Єврейська жінка в Нью-Йорку ’50-х вирішує поміняти своє міщанське життя з чіткими правилами, що можна і чого ні, і виходить на сцену. Але весь серіал, а не тільки її виступи на сцені, – це суцільна кулеметна швидкість жартування, дотепніст якого, як на мене, не має аналогів. Це розумно, винятково, влучно, хоч нам і не дуже смішно – розрахунок великою мірою на американців. Причому єврейський шовінізм тут настільки безпосередній, відвертий і обурливий, аж за голову хапаєшся. Але він грамотно приховується жартами – саме гумор ховає гостроту висловів, що французи – нацисти, всі решта – просто гої, і якщо ти не єврей – до тебе ставлення дуже поблажливе й ледь не співчутливе. Насправді в другому сезоні «...місіс Мейзел» чимало моментів, які дозволяють його порівняти з торішнім жахливчиком «Пастка» Джордана Піла (до речі, коміка): про місце, де зустрічаються тільки білі, а чорні їх обслуговують і стають їхніми персональними рабами (щоби не спойлерити про фінал).
«Неймовірна місіс Мейзел»
Ризикованість у жартах, як цей рік неодноразово демонстрував на прикладі «Хеппі!», «Баррі», «Вбиваючи Еву» та інших, менш вдалих – одна з ознак 2018 року. Певною квінтесенцією може бути серіал «Жартую» з Джимом Керрі. В своїй гостроті він далеко випередив «конкурентів», бо головний герой серіалу, комік на телебаченні, після смерті одного із своїх синів починає жартувати про смерть, пролазить своїми жартами під черепну коробку і крізь сміх примушує плакати. Це екстраординарний серіал зі зміщеним центром тяжіння, так би мовити, видозмінений за рахунок участі режисера Мішеля Гондрі. Він тероризує глядача сарказмом та сюррелізмом, він мов лис-маніяк, що пролазить до курника-голови і чинить масакру... Чудовий серіал! І чудовий рік – є що згадати, є що дивитися. Аби було стільки часу!
«Жартую»