Музика і література, як будь-які сильні суперники, міксуючись між собою, дають дивні сполуки – часом поет знаходить музику у собі, а іноді музикант губить літературу в поетові. Але, як на диво, і ті, і інші експерименти не залишають байдужими широкі маси. Адже найбільшою формою майстерності у мистецтві є вміння втримати тонку грань між звуком і словом. Насправді, обидві сфери – рівнозначні між собою і виникають лише у фізичній хвилі, чи то пак відтворювачі: усе залежить від характеристик рота, вуха, повітря і фізичної хвилі загалом.
В Україні явище гри між словом і музикою з бренду перетворилося у тренд. Мова йтиме про авторів, які шукали музичного вияву власних текстів. Предмет аналізу – прогрес і перспективи. Трошки менше у тексті поразок і претензій. А вже у наступному матеріалі будемо говорити про зворотній процес – себто проникнення музики в літературу.
Юрій Андрухович
Український поет-універсал. Так би про нього написали у якомусь хорошому глянцевому каталозі. Достатньо згадати усі Юркові досвіди трактування власної творчості не тільки через музику, а й через театр, живопис і навіть кіно. Тексти Андруховича – у тверезому світовому контексті і зрозумілі для широкої аудиторії. Він від початку не боявся експериментувати. Андеграундний проект з Міколаєм Тшаскою, та й з іншими музикантами доводять, що він завжди перебував у пошуках вдалого поєднання власних текстів і музики.
Власне, Юркові пощастило - у своєму довготривалому проекті з польським гуртом «Карбідо» йому вдалось насамперед повністю перетворити власний текст у музику, чи то пак навіть сучасну оперу. Якщо у перших спільних альбомах слухач може вловити певну дистанцію між музикою і поезією Юрка, то вже у останній спільній роботі «Цинамон» поезія власне виконує роль сценічного інструменту. І це, безперечно, подобається слухачам, адже у цій ситуації Андруховичу і «Карбідо» вдалося збалансувати поетичне і музичне.
Сергій Жадан
Сергій Вікторович наприкінці 2008-го року представив свій перший диск «СКА», записаний з харківським ска-колективом «Собаки в космос». Для мене ця подача видавалась свого часу аж занадто панківською і хуліганською, проте уже другий диск «Зброя пролетаріату» спонукав до зміни такої думки – Жадан і «СвК» стали більш продуманими і вигадливими у аранжуваннях і доборі матеріалу. Якщо раніше, фактично, лірика Жадана набувала химерних форм завдяки суцільно агресивній музичній подачі, то тепер драматургія творів стала прозорішою, а отже – гнучкішою. Але не будемо забувати, що окрім «Собак», Сергій працює і з сучасною етно-електронною музикою, а саме харківським гуртом «Ойра». Звичайно, що такий формат є більш камерним і не претендує на стадіонний кач, проте, можливо, участь саме у такому проекті, змінює бачення і заокруглює доробок Сергія з «Собаками».
Юрко Іздрик & Грицько Семенчук
Невдячна справа – писати про власні проекти. Але я все ж спробую виокремити один «меседж», який продукує наш творчий дует із Юрком: це повна зміна літературного сприйняття і бажання замінити його сприйняттям музичним. Від початку DRUMТИАТР задумувався як таке собі кабаре, і, запрошуючи різних музикантів, ми зрозуміли, що ліпше нас самих ніхто не втілить наші ідеї у життя. Тому DRUMТИАТР – це творення музики літераторами майже без сторонньої допомоги.
Галина Крук
Природна музичність текстів Крук спонукає мене от уже кілька років вболівати за появу якогось вартісного і достойного музичного проекту за її участі. Здається, тепер після усіх невдалих експериментів з різними музикантами нарешті з’явилась надія, що Галина видасть достойний продукт з басистом гурту «Ойра» Юрком Єфремовим. У Крук є все – пластика, голос і чудова манера виконання власних текстів, тому сподіваємось, що достойний музичний фон – не за горами.
Тарас Малкович
Наративний Малкович у своєму проекті з музикантом Жене Слов’яном знаходиться у пошуку власного звучання і розуміння мети проекту. Невідомо, що саме перемагає у цьому симбіозі – музика чи поезія. У розмові з одним приятелем після концерту Тараса була висловлена цікава думка: мовляв, музиканти трохи перетягують ковдру на себе, від чого поезія перетворюється на буркотіння. Мені ж здається, що поезія Малковича мігрує у пошуках напівтонів і маркерів звучання серед музики. Безперечно, що з кожним наступним виступом цього проекту ми будемо бачити і розуміти, куди рухається синусоїда – до X чи Y.
Оркестр Бобовата
Ватага івано-франківських молодих митців і поетів створила унікальний за своєю суттю проект: жорстке, напівпанківське акустичне звучання (а-ля Єгор Лєтов) і хороша українська поезія у результаті створили непересічний симбіоз довершеного божевілля. І це, на мою думку, добре, адже у будь-якому божевіллі завжди присутнє раціональне зерно. Такі проекти не потребують культивації і направленого прогресу – вони завжди будуть приємними несподіванками на полі серйозної української літератури.
Артем Полежака і «Барабас»
Свого часу було важко уявити щось ліпше, ніж живе читання Полежаки, але виявилось, є щось більше, а саме Полежака і «Барабас». Сатирична поезія Артема підкріпилась якісним басом і перкусією, і стала ще більше органічною і потужною для слуху. На жаль, останнім часом цей проект трохи зник з радарів, але все ж сподіваємось, рано чи пізно хлопці зрозуміють, що варто продовжувати і урізноманітнювати подачу і мелодику.
Жанр літературно-музичного проекту лише зароджується на теренах нашої неньки. Від цього, безумовно, і виникає його несистемний драйв і стрімкий розвиток. Але мусимо розуміти одну небезпеку – без стабільного і суттєвого збільшення власної аудиторії у сучасній Україні, де не така широка публіка знається-кохається в літературі, ці проекти приречені на умовну смерть, себто на закисання у літературних фестивалях і виступи в книгарнях. Проте, існують і представники музичного світу, які розширюють свою аудиторію за рахунок цих нечисленних любителів українського слова – про них подискутуємо у наступному тексті. Мова йтиме про музикантів, які вписуються у сучасний український літературний контекст.