Цієї осені Богдан Стельмах відзначив свої 75-ті уродини. Втім, його розмова із Богданом Шумиловичем здебільшого про Львівське телебачення, а точніше про його музичну редакцію, адже саме звідти розійшлися у світ знані, улюблені і навіть культові тепер пісні на слова поета. «Мамина світлиця», «Не сип, мила, скла», «Запроси мене у сни», «Нестримна течія», «Пшеничне перевесло»… Та овва! Виявляється, є твори, які Богданові Стельмахові приписали, а їх справже авторство ще вартувало б з’ясувати…
Богдан Шумилович: У грудні 1957 року відбувся перший ефір Львівського телебачення. Трансляція йшла з ложі міського Оперного театру, а ведуча Стефанія Харчук (яка розмовляла гарною галицькою мовою) сказала знамениту фразу «вас вітає Львівське телебачення». Після короткої промови телевізійники транслювали балет, насправді для невеликої кількості людей. У Львові тоді було кілька телевізорів, буквально десять штук, може, менше. Але 1957 року до Львова остаточно переїхала родина Стельмахів. Бодай про це розповідають різні джерела в Інтернеті.
Богдан Стельмах: Це не про мене, це не моя родина – може, це про когось іншого. Я 1957 року сам переїхав до Львова і пішов до школи, до 8-го класу. А сестра моя мешкала тут вже давніше на вулиці Огірковій, що на Підзамчі. Я ходив до 87-ої школи рік, а потім мене перевели до 22-ої школи, яка була неповна середня, потім збудували вже середню 22-гу школу, і саме її 1960 року я і закінчив.
БШ: Ви щось пам’ятаєте про 1957 рік? У зв’язку з телебаченням дуже часто згадують Міжнародний фестиваль молоді, який був у Москві, там виступало багато львів’ян.
БС: З тих 10-ти телевізорів – у нас на Огірковій телевізора не було. І я пригадати про телебачення з тих часів нічого не можу. У нас була радіола, і я слухав пісні – українські народні, а також англійські.
БШ: Через 10 років Львівське телебачення почне робити свої перші фільми і перші музичні фільми. Про це будемо трохи пізніше говорити, але з 1957-го пройшло буквально 5 років – і, знову ж таки, різні непідтверджені джерела говорять, що ви написали свою першу пісню у співпраці з Мирославом Скориком. Можете згадати, як це було?
БС: Може, то був 1963-й, а може, і 1962-й… Взагалі, свою першу пісню я написав із покійним нині професором-математиком Богданом… Зараз я не пригадаю його прізвище… Я тоді вчився на мех-маті в університеті, а він був аспірантом. Він грав на гітарі – і там ми написали першу пісню. А потім я співав її, зробив кілька перекладів, а потім її показали на телебаченні. От звідки починається телебачення (в кар’єрі Стельмаха, звичайно)! Замовили мені переклади українською мовою російських, польських пісень, які я зробив. І був гарний концерт українськомовних пісень-перекладів.
БШ: А який це рік був?
БС: Думаю, 1962-й. Я дістав свій перший гонорар за роботу для телебачення. Це було більше, ніж місячна студентська стипендія. А потім до мене прийшла пані з консерваторії, сказала, що Мирослав Скорик хоче зі мною зустрітися. Скорик тоді вчився в Москві, в аспірантурі. Він написав кантату на слова Едуарда Межелайтіса «Людина» – звичайно, все було написано російською мовою. Кантата вже звучала. Але він хотів зробити український варіант, зробити для неї український текст. Так почалося наше з ним знайомство. І потім ми написали кілька оригінальних пісень: «Аеліта», «Львівський вечір», «Принесіть мені маків», «Я тебе почекаю» – це були чарівні пісні. Потім мене забрали до війська в 1964-му, і десь 1965-го я дістав від Скорика бандерольку. То була його збірка пісень. Естрадні пісні. Сім пісень Скорика – і оті чотири наші спільні пісні. Я тоді служив у Красноярську. Це була велика радість для мене.
БШ: Фактично, коли ви повертаєтеся з армії, Львівське телебачення підходить до дуже важливого моменту в своїй історії. Музична редакція Львівського телебачення доростає до можливості (я маю на увазі – до технічної та інтелектуальної) робити музичні фільми, які би були пов’язані з регіоном або зі Львовом. І ми знаємо, що перший фільм, який називався «Залицяльники», походив теж від назви вашого твору?
БС: Так, це була наша пісня з Богданом Янівським, яку ми написали в 1966-му чи 1967 році… Я повернувся з армії в 1967 році – отже, пісня, мабуть, була написана в 1968-му. 1968-го з’явилися «Залицяльники», «Сум Афродіти», потім «Гуси-лебеді»… На той час це були популярні пісні, вони звучали часто. На основі тої пісні «Залицяльники» (вона така весела, жартівлива, сюжетна) і був зроблений фільм.
БШ: Це був перший музичний фільм Львівського телебачення. Він так і називався «Залицяльники» (цей фільм є в Youtube). Веселий сюжет, де нібито гори, їдуть хлопці на мотоциклі з візочком (коляскою). Вони їдуть до нареченої – вірніше, залицятися до дівчини. А за ними, до речі, їдуть на бричці музики. Такий був простий сценарій, який зробив Мирослав Скочиляс. І воно так виглядало, що це якісь міщани в костюмах їдуть на природу, у справжнє якесь там карпатське (з вигляду на цей пейзаж) село, переконати дівчину, в яку закоханий один з тих трьох, переконати її, щоби вона вийшла за нього заміж.
Фільм відразу став фурором і був відзначений на Всесоюзному фестивалі телевізійних фільмів, а також пішов відразу у всесоюзну ротацію – тобто його показували на різних радянських студіях, зокрема Москва показувала, Київ… Михайло Маслій каже, що Мирославу Скочилясу дзвонили з Москви і просили: «Пришлите что-нибудь еще такое экзотическое». Саме як екзотику сприймали цей фільм, в якому практично не було слів, це була суцільна музика – наприклад, музика Богдана Янівського. Тут грав джаз-оркестр «Медікус» під керівництвом Ігоря Хоми, а також оркестр радіо і телебачення. Це був кумедний і цікавий фільм. У залицяльників нічого не виходить, і ця дівчина – а це була Леся Стадник, вона була ще молода виконавиця…
БС: У «Медікусі» співала…
БШ: Після цього фільму Львівське телебачення зазвучало на всю Україну як виробник дуже специфічних і екзотичних творів. По-перше, там поєднувалася українська поезія й українська музика. Плюс це були трохи джазові аранжування, тому що Хома там трошки експериментував. Ви щось пам’ятаєте про цей фільм? Можливо, були присутні при цьому процесі?
БС: Ні. Я присутній там не був, це відбувалося без мене.
БШ: Тож перший музичний фільм Львівського телебачення, який зробили Мирослав Скочиляс і Роман Олексів (як режисер і сценарист), називався на честь твору, який був написаний Богданом Стельмахом та Богданом Янівським – двома Богданами… А як взагалі відбувалася ваша співпраця з музикантами, композиторами? Вас якась спілка збирала? Казали вам: «Зробіть якісь легкі жанри»? Я так розумію, творити легку музику тоді було проблемно?
БС: Та ні. Нас з Янівським познайомив Скорик, бо він далі продовжував навчання в Москві. Коли я повернувся з армії, то ми з Янівським почали працювати. Янівський був наполегливий такий, змушував, силував мене до роботи. І це було добре. Він мав цей оркестр на радіо, виконавців своїх, які кожну нашу пісню разом пускали на радіо. І вона звучала – або ставала популярною, або забувалася. Але переважно ці пісні були популярними. Янівський був мелодистом, одним із кращих, яких я знав, потім вже були Івасюк та Білозір. Це три мої композитори. «Мої» – я їх так називаю. Ми з ними написали багато пісень. З Янівським – понад 20, з Білозором – 24 пісні, 7 пісень – з Івасюком. З Івасюком, на жаль, мало. Надто скоро він пішов, лише 30 років прожив цей хлопець. А перспективи були великі. І наші плани були грандіозні! На жаль…
БШ: Багато людей, які були молодими в цей час, казали, що в 1960-х дуже бракувало української легкої музики, на радіо вони її не чули, на танцях теж. Можете пригадати, як це виглядало? Яка взагалі була частка української музики в медіа?
БС: Я не можу цього пригадати, бо не був ані музикою, ані композитором – я був поетом-початківцем. Я вже був підготував свою першу поетичну збірку, яка мала вийти в Києві, але не вийшла. А музикою не конче цікавився.
БШ: Це більше була випадкова співпраця?
БС: Для мене це була така забава… може… я не знаю. Мені хотілося вгодити своєму другові-композитору, і приємно було слухати по радіо, бо оголошували автора. А щось таке глобальне… Були тоді українські пісні, чому ж не були. Колись у кінотеатрах працювали оркестри, і я пам’ятаю, що в кінотеатрі імені Богдана Хмельницького (це був найближчий до мене кінотеатр), там грали українські пісні. Коли я ще вчився в школі, потім пішов в університет, я часто ходив у цей кінотеатр і там чув прекрасні пісні на вірші Братуня. Так що ті, що кажуть, що треба було заповнювати якийсь вакуум, – це не так. Були чудові пісні Козака, Кос-Анатольського на вірші саме Братуня. Дуже гарні речі.
БШ: От про Кос-Анатольського та про наступний фільм. У 1968 році Львівська студія телебачення робить свій перший музичний фільм «Залицяльники». У 1969-му вони роблять наступний фільм, «Сійся, родися», який теж «рве» союзні й українські естради. І Кос-Анатольський відігравав важливу роль у цій стрічці. Тут, у цьому фільмі, режисери Львівської студії телебачення пішли далі. Якщо в попередній стрічці «Залицяльники» ми бачили, що ті чоловіки на мотоциклі їдуть з якогось невизначеного місця – ми припускаємо, що це місто – кудись на природу. Вони вдягнені в костюми – тому ми припускаємо, що вони з міста. Фільм «Сійся, родися» починається з львівських панорам, з пісеньки львівської. Для фільму пише багато Ростислав Братунь. Цей фільм мав показувати, як уже нова українська радянська молодь їде відпочивати в гори. Але оскільки в цей час сестри Байко стають дуже знаними, то вони фігурують як головні зірки картини. Сестри Байко були феноменом Львова кінця 1960-х, я так розумію?
БС: Цікаве і дуже відоме це тріо було і в Україні, і в усьому Союзі, особливо у Львові. Дуже любив Кос-Анатольський тих дівчат. Їх всі любили. Але мені здається, що я для того фільму теж щось писав. Я забув, але точно щось писав.
БШ: Можливо, це перша пісня, бо вона така про місто… У нас є сценарій, зараз подивимося. Фільм мав починатися так: новорічна біганина, люди вибирають ялинки, купують іграшки. І перший варіант цього фільму називався «До мами за піснями». Хоча співачки за походження лемкині й не до того місця їдуть, звідки вони родом, але ідея фільму була в тому, що три доньки їдуть до мами. Сценарій теж придумав Мирослав Скочиляс – це дуже важливий агент Львівського телебачення. Роман Олексів був режисером цього фільму, він теж уособлював гордість львівської, можна сказати, офіційної чи напівофіційної богеми – як і Братунь, і Кос-Анатольський, і Янівський. І Богдан Стельмах теж був частиною цієї групи. Микола Петренко теж. Фактично, це були творці легкої музики… Це або називали естрадою, або легкими жанрами, або розважальними жанрами. Це не була класична музика і не народна – це було щось таке, що мало створювати якісь нові форми.
Фільм «Сійся, родися» теж дістав відзнаку і нагороду на другому чи третьому Всесоюзному фестивалі телевізійних фільмів. Там навіть був мікроскандал, бо хтось побачив у трисвічнику на столі матері символ тризуба. Здається, заступник директора Львівського телебачення на нараді, яка приймала цей фільм, сказав, що це націоналістичний символ. А оператором був Євген Чех – фронтовик, комуніст, який сказав йому: «Ти що, дурень?». Мало не послав його. Є, до речі, протокол цієї наради 1969 року, як вони оцей свічник звинувачують у націоналізмі.
Пані Любов Козак, яка працювала в музичній редакції в 1970-х, каже, що після кожного показу цього фільму на Львівське телебачення мішками приходили листи. Оці три голоси змушували плакати перших секретарів і звичайних трудівників. Звичайно, що у радянські часи цей фільм називався такою новорічною байкою – це було щось подібне на казку. Сестри Байко приїжджають до мами, тут вони зустрічають колядників (такі колядники-комсомольці з радянською зіркою), вони далі йдуть співати новорічних пісень – і раптово опиняються на площі Ринок у ресторані «Старий Львів»… Тут, до речі, є дивний елемент – це ведмідь, якого привели колядники. Я не зустрічав такої української традиції – водити ведмедів з собою на коляду. Але, звичайно, тоді це називалося «Новый Год»… Цей фільм досі викликає хмару емоцій в людей! Моя мама плаче, як його бачить.
Наступним фільмом, до якого доклалася ця ж музична редакція ЛТБ, була стрічка «Червона рута». Часто говорять, що цей фільм випустив «Укртелефільм», але почала його музична редакція Львівського телебачення – той же ж Мирослав Скочиляс, той же Роман Олексів, хоча ідея походила з Чернівецької телестудії. Тоді там був звукорежисером Василь Стріхович, який запропонував створити фільм про нову українську музику західних регіонів УРСР. Так у співпраці Львова та Чернівців і придумали фільм «Червона рута».
Після «Червоної рути» на ЛТБ відбулися певні проблеми, тут провели зачистку, багатьох звільнили. Й однією з причин були «Пісні над Львовом» – хоча дуже дивно, бо цей фільм не мав жодних ідеологічних проблем. Фільм зняли 1972-го, й у ньому є два вірші, дві пісні Богдана Стельмаха. Один – це «Казка», а інший – «Квіти говорять».
БС: «Квіти» – це не моя пісня…
БШ: Себто, «Квіти» – це не ваш вірш? А «Казка»? «Казка» на музику Богдана Янівського? В сценарії ви вказані як автор обидвох творів… Цей фільм дуже рідко показують. Ми маємо лише фрагмент, немає повного оцифрованого фільму. Цей фрагмент закінчується на пісні про футбол, пісня називається «Карпати». Співає її Іван Попович зі своєю колишньою дружиною Оксаною. Тоді «Карпати» тільки стали відомими. Перша пісня фільму була присвячена Львову. Я, до речі, не знаю, чому вона не стала якимось офіційним гімном. Пісня називається «Пісня про Львів», слова її написав Микола Дмитренко, а музику зробив Геринович, який теж був режисером цього фільму. Я зачитаю слова:
«Місто моє, сивий прадавній Львів,
Ти в моїм серці живеш,
Бачу тебе в райдужнім сяйві днів,
Силу мені даєш.
Я тобі, Львове мій, віддаю всі чуття,
Віддаю сподівання свої.
В ритмі новобудов, в темпі кожного дня
Наші думи – твої і мої.
Велич твоя – здійснення мрій і снів.
Ти в дійсність казку плетеш,
Пружністю рук, сяйвом ясних умів
Щастя для всіх ти куєш!
Я тобі, Львове мій, віддаю всі чуття,
Віддаю сподівання свої.
В ритмі новобудов, в житті кожного дня –
Наші думи – твої і мої.
Квітко моя, мій молодечий Львів,
Вічність в весні ти цвітеш!
Слава твоя лине у даль віків,
Дерзанню немає меж».
Пане Богдане, розкажіть – такі вірші про Львів, хто їх замовляв? Це ставила завдання якась спілка? Чи такі пісні спеціально під такі фільми писали?
БС: Я не знаю. Так за текстом розумію, що він був написаний на готову музику. То, мабуть, телебачення замовило. Ні, спілка ніколи нічого нам не замовляла…
БШ: Ідея цього фільму була – показати студентів-випускників. Львів – це ж місто ВНЗ, студентів, цифри кажуть, що їх у цей час вже сотні тисяч у Львові. І вони за традицією піднімаються на Високий замок, і звідти вони дивляться на чудове місто, обговорюють плани, куди вони поїдуть працювати. І ці студенти мали у різних місцях міста співати пісні українських львівських композиторів. Ідея була прив’язати поезію та музику до певних місць і показати якусь нову топографію. Я зустрічав у коментарях до цієї пісні, що у фільмі знімалися студенти консерваторії. Що цікаво, у цьому фільмі вони, згідно з естетичними правилами цього часу, мало рухаються, вони не можуть хиляти тілом – співати треба було в певній визначеній позиції.
Згідно з першим сценарієм фільму, тут не мало бути пісні про комсомол, але я так розумію, на якомусь етапі відбувся перегляд. Взагалі, «Пісня про Львів» мала бути завершальною в цьому фільмі, але вона в остаточному варіанті вийшла першою. Наступною йшла пісня Миколи Петренка про комсомол. Напевно, зараз він вже не дуже пишається нею. Але в той час, я так розумію, треба було це робити. Музику до тексту написав Соколов.
Скажіть, будь ласка, ось пісні про комсомол – їх часом називали «паровозами» чи якось так… Їх треба було робити, щоби фільм здати, як так розумію? Бо в цьому фільмі не було жодної російської пісні.
БС: Я не знаю. Можливо, це залежало від часу, від того, хто був при комуністичній владі. Треба було співати таке. Петренко погодився написати ті слова. Може, це було тому, що він тоді якраз працював на телебаченні.
БШ: Так, це був пізній період його роботи на ТБ. Він після того звільнився. І на нього там вже дивилися дуже косо.
БС: Можливо… А що там далі ще є?
БШ: «Пісня про комсомол» – це була єдина пропагандистська пісня цього фільму… Назагал у ньому домінують пісні про кохання – але кохання на тлі міста. Тут вони не їдуть за коханням в Карпати, вони хочуть знайти сюжет у місті.
БС: Я думаю, це комсомольське кохання.
БШ: (Сміється.) Наступна пісня фільму була написана на музику Кос-Анатольського і на слова Братуня. Вона досить відома була в свій час і називалася «Вулиці Львова»:
Ой, до серця тулиться
Рідна львівська вулиця,
Вулиця весела,
Піснею дзвінка.
І проспект Шевченка,
Стрийська і Зелена,
І стара Підвальна,
І Франка.
Нема Леніна??!! Уявляєте?! Музика якась така міжвоєнна, нагадує старі мелодії Кос-Анатольського, у міжвоєнний час він багато речей написав…
Тут дуже виразно чути, мені здається, мелодику старого Львова. Може, ви прокоментуєте? Кос-Анатольський був, я так розумію, керівником Івасюка в консерваторії. А музика Івасюка кардинально відрізняється, вона має бітовий ритм, вона танцювальна. Ця ж музика більш мелодична. Братунь так само працював із Кос-Анатольським, але хто задавав ритм? Текст Братуня чи музика Кос-Анатольського? Хто до кого адаптується?
БС: Я думаю, спочатку був написаний текст, а потім Кос-Анатольський зробив музику. Але це було далеко до Івасюка… Я не знаю навіть, які то роки… Кінець 1950-х – початок 1960-х…
БШ: Тобто ви вважаєте, що це стара пісня, просто її тут виконали ще раз?
БС: Так. Я думаю, що так.
БШ: Так, дуже часто пісні не датовані, і ми навіть не знаємо, коли вони були створені. Так само і з віршами пана Богдана (Стельмаха). Я зустрічав дуже різні версії, коли який вірш був написаний. Треба звіряти з вашими книжками.
БС: У мене в книжках теж немає дат. Якось я не ставив цього… Коли я служив у армії, мій товариш, поет Василь Сагайдак, писав мені листи, ми тоді переписувалися багато. І він навіть листів не датував. І я тепер маю купу його листів, і не знаю, коли це все було написано. Важко так…
БШ: Це ускладнює роботу нам, історикам. Але нічого… Зараз буде звучати пісня «Квіти говорять». Бачите, оригінальний сценарій пише: «Богдан Стельмах. Квіти говорять».
БС: Але я не знаю такого тексту.
БШ: (Сміється.) Це чудовий досвід! (Сміється.) подвійної реальності…
БС: Зараз я послухаю текст…
БШ: Я його зачитаю:
Під серцем б’ється хвиля золота,
Несу я людям радощі і квіти,
Коли мовчать закохані вуста, –
Тоді уміють квіти говорити.
У морі квітів вибери одну,
У морі квітів чисте хвилювання,
Рожевий цвіт нагадує весну,
Червоний цвіт говорить про кохання.
А білим цвітом зацвітає гай,
Де ти колись узяв мене за руку.
А жовтий цвіт нам каже: «Прощавай»,
А іноді підказує розлуку.
Червоним цвітом серце зацвіте,
І знову буду я весну любити,
І знову буду думати про те,
Що люди теж бувають, наче квіти.
БС: Ні, це не я.
БШ: Але бачите, я не вигадую...
БС: Але це дивний текст такий… Може, це Братунь, а може, Петренко.
БШ: Як же ж вони могли так зробити? Але поза тим, пісня гарна. Ми тепер знаємо, що це не Богдан Стельмах. Співає перша дружина Івана Поповича, яка, за версією Поповича, не захотіла жити в Києві – і з ним розлучилася після того, як вони переїхали до столиці, та повернулася до Львова. Їй це дуже було болісно і вона не змогла адаптуватися…
Може, ви прокоментуєте цю пісню? Мені так видається, що фільм мав бути ідейним, але він вийшов дуже романтичним. Дуже багато історій про кохання, про квіти, про любов. Це взагалі у той час був якийсь такий поворот до романтики? В середовищі музикантів, поетів обговорювалися якісь такі речі?
БС: Я не думаю, що спеціально обговорювалися. Просто романтика жила завжди, і раніше. Кохання, стосунки романтичні – це тема всіх часів. Ну, часом і комсомол…
БШ: А оцей зв’язок між любов’ю і квіткою? Бо постійно навколо квіток розігрується тема кохання, як у «Червоній руті». Це просто така вправа поетична? Чи це було специфічно для того часу?
БС: Я думаю, що ні. Я теж маю таку схожу пісню «Принесіть мені маків». Ну, плете поет, що йому плететься. Композитор пише музику. І виходить пісня. Або не виходить.
Голос з залу: Це була асоціація жінки з квіточкою.
БШ: А я такий «загублений цинік», що в мене з тим завжди проблема. Жінки люблять квіти, це правда. Але…
БС: Квіти люблять всі. Ними приємно милуватися. І жінки як квіти, приємно дивитися на них, красивих… Ще до порівняння йдуть птахи. Я, наприклад, люблю називати свою жінку перепелятком.
БШ: А я сонечком. Ми використовуємо постійно метафори (сміється). Чи це більше праобрази? Це не метафори?
БС: Хто називає жінку сонечком, той, я десь читав, схильний до підневільного життя.
БШ: Пане Богдане, це про мене (сміється).
БС: Це молитва упокореного.
БШ: Я довго шукаю відповіді на це питання (сміється), а тут ви все пояснили...
Давайте подивимося, як далі буде плести свою історію фільму режисер Геринович. Це Стрийський парк. Автори хотіли показати тему квітів і кохання в Стрийському парку. От зараз буде танок. Ви впізнаєте ці місця? Це біля Академії мистецтв, Залізничний технікум або коледж Труша. А тут басейн «Динамо» і кафе, в якому я провів майже все своє студентське життя – більше, ніж на парах. І вони танцюють на терасі перед цим кафе. Ліричний танок. Наступна пісня, до речі, не львівська. Вони запросили ансамбль «Росинка» з Франківського педагогічного інституту. Далі за сценарієм йде пісня Юрківа (насправді Пушика, – ред.), вона так і називається «Росинка». Це теж про кохання.
Навесні бродили ночі,
Та хлопчині це не снилось,
Що в дівчини карі очі
Від кохання заросились.
Чи не снилось, чи не зналась,
Може, знати не хотілось,
А росинка з трави впала,
Про кохання забриніла!
Захиталась рута-м'ята,
Нахилилась до барвінку,
Вийшов вранці хлопець з хати
І знайшов сльозу росинку...
В ній відбилося світання,
Сонця терпка полонинка
І кохання, і кохання –
Чисте-чисте, як росинка.
Чи не снилось, чи не зналась,
Може, знати не хотілось,
А росинка з трави впала,
Про кохання забриніла!
БШ: Після «Росинки» у фільмі з’являється Іван Попович. В сценарії вказано, що це і музика, і слова Івана Поповича. Ви, взагалі, з ним знайомі, з Іваном Поповичем?
БС: Безумовно.
БШ: Він, я так розумію, у той час був така зірка молода, яка ставала все більше відомою?
БС: Так, так. Скільки пісень у нього було гарних… Наприклад, пісня «Спалено всі мости».
БШ: А от у мене таке враження, що в нього домінують не ліричні пісні, а постійно такі «Гей-гей! Гей-гей!». Чи це так?
БС: Він навіть нещодавно, приїхавши з концертом у село, сказав, вийшовши на сцену: «Ну, що, трохи погейкаємо?»
БШ: Згідно з задумами сценаристів і режисерів фільму, Іван Попович мав би гейкати в «Шевченківському гаю». «Шевченківський гай», здається, пані Оксано (дружина Стельмаха), саме тоді здали?
Оксана Стельмах: У 1971-му він був офіційно створений.
БШ: Тож у 1971-му створений, а у 1972-му – це одна з гордостей нового радянського Львова – Музей архітектури і народного побуту, який ми всі знали як «Шевченківський гай». Я так розумію, що режисери теж сприймали Поповича як такого гей-гейкаючого гуцула. Тож у фільмі він виконує в тому гаю свою пісню.
БШ: Ця пісня Поповича – це був такий важливий сюжет фільму «Пісні над Львовом». Автори мусили зробити у фільмі про місто своєрідну сільську капсулу. Попович ніби на полонині, він грає образ гуцула, тому він у кептарику. Відомо, що Іван Попович із Закарпаття, тож частково це правда. Він ніби грає такого легіня карпатського. Режисер фільму хотів показати пісні на тлі міста, але він не міг позбутися цього карпатського елементу. У мене враження, що Карпати змінили трошки українську уяву. Композитори і музиканти мусили щось написати про Карпати, якусь пісню або додати якийсь ландшафтний карпатський сюжет.
БС: Не пам’ятаю, чи в мене є текст суто карпатський. Зараз не можу пригадати. Вже пізніше – може, декілька років тому я написав декілька текстів пісенних, і там є трохи Карпат. Пісня називається «Карпатський рай». Це теж про двох закоханих.
БШ: Тобто у 1960-1970-х ви не робили текстів про Карпати?
БС: Я – ні. Карпати мене не вабили, щоби переносити їх у рядки, слова. Так мені здається, наразі я не можу пригадати. А, чекайте, є в мене такий текст, який називається «Карпатські солов’ї», музику написали Віктор Камінський і Кос-Анатольський. Це, мабуть, остання пісня Кос-Анатольського була. «Карпатські солов’ї». Але він називав її «Цимборик». Там є таке слово «цимборик». Отже, є теж про Карпати.
БШ: Дякую. У фільмі є такий особливий момент. Бачите, Іван Попович співає, а на тлі йде лінія електропередач. Треба було показати, що взагалі-то природа – вона соціалістична. Це щоби ніхто не сумнівався, що це соціалізм.
БШ: Ми наближаємося до наступної пісні. Це ваша пісня.
БС: «Казка».
БШ: Так, «Казка». І я зачитаю, з вашого дозволу. Вона зараз буде в пісні і ви відчуєте різницю між моїм читанням і її звучанням.
«Є на світі казка» на музику Богдана Янівського, текст Богдана Стельмаха. Мали співати Боровець і Цюпак. А співають Боровець і Чепурний.
Десь на світі диво дивне є,
Є на світі казка, і ніхто не знає
Там жар-птиця яблука клює,
Там кохання світиться твоє. –
Там тебе чекає юний князь,
Тужить-виглядає юний князь,
В самоті страждає юний князь.
Золотим пером жар-птичим
В казку манить, в казку кличе,
І жар-птиця яблука клює,
І кохання світиться твоє!
Це майже як казка! У вас така була ідея – передати настрій такий поетичний казковості?
БС: Я вже не пам’ятаю. Мабуть.
БШ: А звідки образ оцей князя, птиці? Це теж історія про кохання, я так розумію? І образ світу, в який ти можеш потрапити? Якийсь казковий світ, так? Тобто світ для закоханих?
БС: Мабуть (сміється).
БШ: Ви коли писали отакі вірші, ви входили у якийсь настрій романтичний? В одному інтерв’ю ви казали, що ти от якось собі навіюєш настрій, а потім слова складаються. Як це відбувалося?
БС: Я не пам’ятаю. Деякі пісні я пам’ятаю, як і з чого вони починалися, а деякі ні.
БШ: А «Казка» з якого року, ви можете пригадати?
БС: З війська я повернувся в 1967-му… Може, пісня 1969-го…
БШ: Тобто, пісня вже існувала, вони просто використали її для фільму?
БС: Так, звичайно.
БС: Я зізнаюся в гріхах молодості. Я би тепер не написав «клює» – немає такого українського слова «клює». Є «дзьобає». Так, так, у тексті слово «клює». Але зараз я би написав інакше.
БШ: А як би ви написали?
БС: Я не знаю. Обминув би це слово. Жар-птиця… Щось би вона, мабуть, пила. Пила би яблучний сік (сміється).
БШ: У вас там, дійсно, стільки образів. І яблуко, і жар-птиця…
БС: Це казка! Клювала вона в казці золоті яблука.
БШ: До речі, я таки пригадую якусь таку казку. У дитинстві ми мали діафільми, і там дуже часто були такі казки з такою жар-птицею, про жар-птицю, і там вона була з тими яблуками.
БШ: Остання пісня, яку ми хочемо з вами послухати, це «Пісня про "Карпати"», вона трошки дивна. Вона нібито про футбол, але складена дуже пісенно. Я собі асоціюю, що футбольні фанати потребують більш такого ритму ударного. Ми зараз її послухаємо. Але в цьому фільмі мала ще бути пісня «Студентська» на слова Петренка, пісня «Любисток» на слова Пушика (музика Юрківа) – теж про кохання, до речі. І Оля Щербакова мала співати «Пісню про троянди», теж на слова Петренка. Тобто якщо подивитися на кількість пісень у цьому фільмі, їх, згідно зі сценарним планом, мало бути 14, з них була одна про Львів, одна про комсомол, одна про львівські вулиці, всі решта – це романтичний, любовний сюжет. Трошки дивно для радянського часу. З одного боку, це розважальний фільм, тобто він мав на меті заповнювати ефіри, коли люди відпочивають, але цей фільм випустили в 1972 році, а в 1973-му директор цієї стрічки Оксана Паламарчук була звільнена з телебачення, і цей фільм теж буде використовуватися проти неї. Її звинувачували в національних надмірностях і в націоналізмі. Хоча ці звинувачення досить були абсурдні, як мені видається. Вона потім решту життя працювала в Оперному театрі.
БШ: Тож «Пісня про "Карпати"», слова Пророка, а музика Соколова. Ви знаєте цих людей?
БС: Соколова я знав. Соколов був керівником якогось оркестру в якомусь кінотеатрі. Чи не в «Україні»? А Пророка… ні
БШ: Я теж про них не знайшов ніякої інформації, на жаль.
БШ: Ви ходили на футбол, пане Богдане, у цей час?
БС: Дуже рідко.
БШ: А як би ви цю пісню про футбол оцінили? Я не здивований, що вона не стала відомою. Бо вона якось так дивно сконструйована.
БС: По-моєму, у нас з Янівським є пісня про «Карпати». Думаю, що в мене є такий текст. Зараз не пам’ятаю, треба подивитися.
БШ: То ви ще й про спорт писали?
БС: То в Янівського було більше таких… Він футболом цікавився і пресував мене написати слова. Де ж цей вірш… «Футбол! Футбол!» – щось таке. Ще я написав такий дитячий віршик. У мене вийшла така книжечка «Львів’яненя і левеня», і там є вірш про футбол, і там є рима валідол:
Взяв я цяпчика в кишеню,
Левеня – горішків жменю,
Тато – валідол,
Йдемо на футбол!
БШ: Це ліпше, ніж попередня пісня. Так, я вже згадував, що після цього фільму музичну редакцію Львівського телебачення не те щоби розігнали, але багатьох звільнили. Роман Олексів змушений був переїхати в Київ, Геринович звільнився, Скочиляса перевели в сільськогосподарську редакцію, а Оксану Паламарчук звільнили з формулюванням «за націоналізм». Цей фільм був створений у 1972 році. Цей якраз рік, коли арештовують Калинця і відбувається багато різних подій. І до Львівського телебачення приїжджає фронтальна перевірка з Києва, яка була спровокована нібито листом львів’ян, які скаржилися на те, що їх дуже сильно індоктринують національними сюжетами – і з Москви відправили цілу перевірку.
БС: Я пам’ятаю 1972 рік, ті арешти. Це, здається, був січень. У Брюховичах була нарада творчого осередку. Там якісь довбні назвали Калинця початківцем, хтось партійний. Він обурився, висловив з місця своє «фе». Але вже почалися арешти.
БШ: А можете пригадати оцей період між 1972-м і 1979-м, коли з’являється нова «Ватра», в яку приходить Білозір, і вони створюють новий колектив. Часто описують цей період як час культурної стагнації. Ви пригадуєте його?
БС: А чого ж ні. Я якраз з Івасюком тоді багато працював. Ми написали сім пісень. Пісні звучали. Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка. У Москві на фірмі «Мелодія» – там теж були чотири мої пісні, так, чотири, здається, Софія Ротару співала. «Запроси мене у сни свої», «Нестримна течія», «Тільки раз цвіте любов» і «До танцю», чотири пісні Софія Ротару співала. Я б не назвав це застоєм. Івасюк працював плідно, і це все звучало. Я в 1975 році переїхав на кілька літ до Дрогобича, до театру – Львівський обласний театр він називався. У Дрогобичі він досі є, цей театр функціонує. Я там працював, а Івасюк приїжджав, писав музику до вистави «Мезозойська історія». Власне, пісня «Запроси мене у сни свої» – це саме з тої вистави.
БШ: Мене от завжди дивувало: «Запроси мене у сни свої» – така романтична історія, як це у виставі виглядало? Я її ніколи не бачив, цієї вистави…
БС: «Мезозойська історія» – це про нафтовиків Баку. Оскільки Борислав поруч, я як завліт підібрав цю п’єсу: там є лірична тема, хтось когось любить, хтось за кимось пропадає – і тому ця пісня з’явилася, така лірична, «Запроси мене у сни свої», 1976 рік. Володя приїжджав у Дрогобич, щоб її поставити. Він, до речі, не взяв за цю музику гонорар, він сказав: «Я це зробив для свого друга Богдана, не треба мені гонорару». Записав і привіз готову музику. Йому не треба було тих гонорарів театральних, він тоді діставав гарні гроші, його «Червона рута» по всьому Союзу лунала, тоді були добре захищені авторські права. Йому платили з концертів і ресторанів. Я думаю, що в кожному ресторані «Червону руту» грали, по всьому Союзу. Там копійок накапало багато.
БШ: Ви в якомусь інтерв’ю теж згадували, що от зараз «авторських» не платять…
БС: Ні, платять, чому… Тепер за все платять. За радіо, за телебачення.
БШ: А вам за ваші авторські пісні щось ще виплачують?
БС: Ще будуть виплачувати, може, 100 років. Дітям, онукам, правнукам. Ні, ну, 30 років з текстів – мені, а потім вже нащадкам 70 років. 70 років – це світове таке. Коли автор вже співає з ангелами, його дітям ще 70 років виплачують. Так само і Івасюк, родина його дістає, і Білозорові нащадки.
БШ: А в радянський час можна було жити на гонорари, які поверталися з концертів? Я не про композитора, а про поета, наприклад.
БС: Я не знаю, чи жити можна було… Дивлячись як.
БШ: Але ця система працювала? Можна було більш-менш заробляти. Чесно виплачували?
БС: Працювала. Все враховували, в якому ресторані, на якому концерті, а потім виплачували.
БШ: Це оця Львівська асоціація музикантів, чи як вона називалася?
БС: Ні, це в Києві організація Управління захисту авторських і суміжних прав.
БШ: Так сталося символічно, що в момент, коли Івасюк гине, на сцені львівської естради з’являється, чи то повертається, але вже в новому складі, Ігор Білозір. Він з вами робить дуже багато пісень, я особисто на них виростав. Кожну неділю на «Концерті вітань» на Львівському телебаченні…
БС: Так, Володя пропав 1979-го десь восени, а в грудні ми познайомилися з Білозором. У Театрі Заньковецької ставили мою п’єсу, вже вона йшла, її ставив Сосновський, він був знайомий з Білозором, він нас познайомив. Я мешкав тоді підпільно під Спілкою письменників – то такий підвал був, щури, й один алкоголік поруч жив. І там я познайомився з Білозором. Дуже гарний був Білозір і скромний, і талановитий, так сором’язливо дивився на чарку, не пив – і це тривало довго. А потім, на жаль, слава його таки переборола. Я не знаю, чи була тоді горілка «Слава», але була інша.
БШ: Ви готували тексти, а він на них клав музику?
БС: Так, так. Ми так розспівалися з ним гарно, що навіть придумали такий варіант: тиждень ти робиш музику, даєш мені через тиждень, а я тобі через тиждень даю текст, наступного тижня я пишу на цю музику текст, а ти на ті слова пишеш музику. Було так багато пісень. І вони відразу виконувалися. Перша пісня була «Рушимо, рушимо!» – ви знаєте цю пісню. Потім «Перший сніг», потім «Пшеничне перевесло» через рік. Він дав мені музику, мелодію, а я написав текст. Згадував, як вітали з днем народження, тобто з іменинами. Вітати з іменинами приходили з перевеслом пшеничним, заквітчаним стрічкою, як до моєї сестри брат приходив двоюрідний, обв’язував її, в’язав. Такий народний звичай, щоби кістки трималися купи, щоби здоров’я було. І той образ я описав у тому тексті, дав Білозору текст там, де нині стоїть пам’ятник Данилові-королю. Читає той текст, дивиться на мене: «А що таке "перевесло"?» Він уже не застав того, коли в’язали снопи перевеслом, не знав цього слова, я йому розтлумачив. Так народилося «Пшеничне перевесло». Це був десь грудень, а вже в новорічний період вона зазвучала. І так було з кожною нашою піснею: «Розпитаю про любов», і «Світлицю» ми разом придумали. Я навіть написав список пісень, які ми разом написали: «Весільний марш», «Світлиця»…
БШ: «Весільний марш» на кожному весіллі співали, мабуть, до 1990-х це точно, це була обов’язкова програма.
БС: Є така пісня, я хочу про неї сказати, «Не сип, мила, скла». Ця пісня мені приснилася. Справді, сниться мені, що я вдома в селі, в Туркотині. Я родом із Туркотина. Дуже гарне село, з горою лісистою, у садах. І от я в селі, виношу бите скло, отак поперед себе, так ніби перед Великоднем. І я виношу його на вулицю так, аби кинути в рів якось, попід кущ. Мене оточує зграя дівчат, і я такий розчулений співаю голосом Сливоцького – пам’ятаєте такого співака? Михайло Сливоцький. І я співаю голосом Сливоцького: «Не сип, мила, скла». І я так гарно заспівав оцю фразу, що аж прокинувся від розчулення. І запам’ятав. Рідко таке буває, що насниться щось і запам’ятається. А тут я запам’ятав цю фразу: «Не сип, мила, скла». Ну і, відповідно, як археолог, що знайшов шматок якогось збанка, починає далі його реконструювати. І так я написав цю пісню. На телебаченні вона була заспівана. А потім почали вчительки писати скарги на телебачення: «Це розпускає школярок!». Там є текст: «По горішки пішов з дівчиною – вернувся з жоною». Але пісня звучала, її співав Ігор Богдан і гурт «Варта»…
БШ: Я пропоную її зараз послухати. Чому це важливо? Тому що Львівське телебачення було головним промотором гурту «Ватра», вони часом знімали навіть по два телеконцерти (фільми) в рік. Щороку з 1982-го вони робили якийсь фільм, «"Ватра" в горах», «"Ватра" кличе на свято», «Ватра» ще десь, «Ватра» там і сям… І ці фільми потім різали на кліпи, кожна ця пісня повторювалася в неділю на «Концерті вітань». Коли приходив соціалістичний громадянин з церкви додому їсти вареники і слухав чисто «соціалістичні» пісні, на кшталт цієї, а Ігор Богдан перетворився в «суперсексі стар» – я знаю, що жінки просто вмирали за цим чоловіком. Жаль, що він у Канаду виїхав, дуже жаль.
БШ: Це було шалено популярно у Львові! До речі, Київська республіканська студія телебачення теж залюбки пускала ці «кліпи», можна їх так назвати, але на той час не робили кліпів, робили або музичні фільми, або телеконцерти тематичні. Але тут досить багато роботи – вони їхали в гори, це треба було оформляти як музичний фільм.
На жаль, 60 років Львівського телебачення завершується майже на тому, з чого почалося. Із 370-ти людей, які зараз працюють на Львівському телебаченні, мають скоротити 300. Скоріш за все, 2017-й – це, так би мовити, останні проводи цієї студії. Мені здається, що ця установа була дуже важлива для промоції, для розвитку української культури, зокрема для пісенної культури. 2017-й став кінцем цього 60-річного циклу.
Я розумію, що ви не працювали на телебаченні, але чи могли би ви якось підсумувати, яка їхня була роль? Бо Львівське телебачення вже навряд чи колись буде таким, як воно було. Але цей період – це ваш період. Яка їхня роль у формуванні української популярної музики і культури?
БС: Думаю, що дуже велика! Особливо за часів Скочиляса, Олексіва, Оксани Паламарчук. Як їх усіх пам’ятаю. Літературна редакція… Драматична редакція… Скільки вони робили телевізійних вистав цікавих. Оце би Петренко розповів більше. Виколупували з пам’яті і з історії імена, які не дуже пошановувала комуністична влада. Мої пісні… Я ж кажу, я починав з пісень-перекладів. Скочиляс мені замовив «Под железный звон кольчуги» – можна було співати і російською, але він хотів український текст. Я зробив «Княжий кінь, шовкова грива». І ще якась там ламбада «Даже если станешь бабушкой, для меня ты будешь Ладушкой», український текст вийшов інакший. Така була пісня «Вышла мадярка на берег Дуная, бросила в воду цветок…». Я вже не пам’ятаю російською. «Вийшла мадярка на берег Дунаю, квітку на воду кида. Ніжний дарунок Угорського краю тихо колише вода…». Оце був прорив на Львівському телебаченні на самому початку! Майже кілька років! І це все заслуга Скочиляса. І це все заслуга інших людей, про яких, може, і не знаємо. Там же була партійна організація, був секретар парторганізації, він мусив десь якось викручуватися в обкомі, і дальше це десь якось проходило. Я думаю, що творчість наша з Янівським – а тепер бачу, і з Білозором – мала сенс. Працюється добре тоді, коли реалізовано те, що ти зробив. Ти бачиш, що воно пішло і далі, і посилаєш навздогін інші якісь речі. Коли воно завмерло, то немає ніякого інтересу. Душа співає, співає і нарешті притихне. Так що висновок – дуже і дуже Львівське телебачення впливало на свідомість, на якусь одухотвореність, на якусь надію нашу на те, що щось з цього буде.
БШ: Вам дякуємо за те, що ви були частиною цього довгого і дуже цікавого процесу, цієї історії. Це 60 років, які дуже багато чого змінили у Львові. І ви, я думаю, – дуже цікавий сюжет, вагома пляма живописна у цій картині Львівського телебачення.