То був час, коли європейці відкривали для себе Україну. Різними способами, на різних рівнях. Між тим з'явилася ціла хвиля фільмів, які замовляли різноманітні пізнавально-мистецькі канали. Так зване неігрове кіно. У нас його найчастіше за старою радянською класифікацією називали документальним. Від документу воно, однак, відрізняється добре підібраними історіями, продуманою режисурою їх викладу і артистичним підходом до зйомки. Німецькою особливістю є ще й передовсім пізнавальність, намагання пояснити якісь суттєвіші питання і закономірності масштабніших явищ. Складність парадигми, в яку потрапляли автори цих фільмів, полягала в тому, що у розповіді про Україну мусили вміститися дві суперечливі ідеї. З одного боку Україна – це Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура і історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, при певному погляді вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але з іншого боку вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою і абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах. З того всього мусило виходити щось сюрреалістичне. Як сон, в якому знані елементи поєднуються у неможливі комбінації. Тож переповнені симпатією фільмарі все ж приходили в захват, коли у найпростіших історіях вилазили якісь несусвітні речі.

Таких повноформатних фільмів було знято досить багато. Не менше десяти навіть брали участь у вагомих фестивалях.

І якось так склалося, що я мав стосунок до кількох, в яких ішлося про українську частину Карпат. Німці завжди потребували якогось тубільного провідника, який би знав місця, мову, міг би бути посередником між авторами і героями. Який би розумів, про що йдеться режисерові і що ж насправді відбувається перед камерою. Випадково потрапивши у одну кіногрупу, я був перерекомендований іншій, а потім ще іншим. Користуючись своїм положенням, я намагався якось так вибудувати маршрути експедицій, щоби у фільми потрапляли місця і люди, які могли викликати любов групи, а відповідно глядачів, відповідно Європи, до себе, а відповідно до наших Карпат, відповідно – до України.

Я бачив зсередини, як робилося багато фрагментів різних кіноісторій. Естетським фіналом одного фільму мав бути світанок на полонині, коли зверху ранковий туман у долині виглядає як море, з якого визирають острівці інших гір, а потім з'являється сонце, туман поступово розлазиться, проявляючи все більше усього видимого, а врешті від нього залишаються тільки краплі роси на стеблах трав на перехиленій площині полонинки.

Щоб заїхати на ту локацію, треба було винайняти машину. Вантажівку, бажано дуже прохідну. Думали зробити це за дня, щоби вже на місці дочекатися літнього ранку. Сиділи у сільській кнайпі на веранді, прибудованій до другого поверху, на яку можна було вийти лише зовнішніми стрімкими сходами. Здавалося, що все вже зроблено, окрім цієї дрібниці, а день ще довгий. Пили пиво і їли будз. Моя Україна була привітною і безпечною. На всі запитання про машину отримували оптимістичну відповідь – зараз хтось приїде, і будете там, але це буде трохи коштувати, бо дорога самі знаєте. По радіо слухали безконечні румунські коломийки в обробці сегедських ді-джеїв. Години минали. Приходили водії газонів і кразів, які готові були їхати. Вони були п'яні. Режисерка спочатку делікатно, а потім остро відмовлялася від їхніх послуг. Я казав, що це не шкодить, бо вони так їздили не раз і ще ніколи нікого на цій дорозі не вбили. Ставало темніше. За німецькими принципами, в такий час вже не можна переміщатися у горах ні на машині, ні пішки, ні тверезому, ні з підпилим. Кнайпу вже збиралися закривати, коли з'явився тверезий власник машини, з яким домовилися про виїзд о четвертій ранку. Я буду чекати тут, у кабіні, запевнив він і купив фляшку горілки і дві фляшки пива. Групі треба було десь перепочити. Згадали, що над рестораном – одним з найпишніших у радянські часи – є кілька кімнат, що можна вважати готелем. Поїхали туди. Ресторан був відкритий, а жінка від покоїв разом з ключами вже пішла додому. Поїхали до неї додому. Ключів вона дати не могла, але докінчила доїти корову, дала чоловікові вечерю і, взявши потрібні ключі, поїхала до готелю. Кімнати були на піддашшю. Пахло деревом і сіном. Німці лягли спати, бо о третій треба вставати. Рівно пів дванадцятої у ресторані знизу почалася дискотека. Колонки, підвішені під стелею, вібрували у підлогу готельних номерів. Ліжка двигтіли. В четвертій було ще дуже холодно. Загорнуту у коци апаратуру акуратно тримали на колінах, посідавши на лавках у кузові армійського ГАЗу. Їхали так, що машина нахилялася настільки, аж спинами можна було впиратися у краї рову з дорогою. Їхали довго і дуже страшно. На полонині туман справді був. Приготували камери, втішаючись, що земля вже не гойдається. А туман був і був. Нічого не було видно ні внизу, ні за три кроки перед собою. Сонце так і не показалося, бо на полонині зачепилися хмари. Провиднілося тільки так, що на тридцять сантиметрів над землею утворилася цілком ясна щілина. Можна було лягти і бачити ті краплі роси на бадиллі, які були потрібні для фінальної сцени. Я привів туди, куди обіцяв, але режисер і оператор запевнили, що так працювати неможливо. То поїхали назад, вниз, ще страшніше.

Хіба цього не можна не полюбити – питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема.