Публічна лекція кандидата історичних наук Олександра Пагірі у музеї «Територія Терору» про маловідому історію львівського Янівського концтабору у роки Другої світової війни
Янівський табір є білою плямою в історії Львова та Голокосту на території України. Він губиться також в контексті Східної Європи на фоні більш відомих концтаборів: Аушвіц-Біркінау, Треблінки, Собібора, Майданека, – які стали справжніми символами Шоа в Європі. У нас довгий час ця тема була табуйована: єврейські жертви не виділяли в окрему категорію, а зараховувалися до загальних жертв серед мирного населення. Серйозні дослідження розпочали лише після здобуття незалежності. В історіографії є велика дискусія довкола цього табору. Ключова проблема – відсутність джерел, передусім, німецьких, які, очевидно, були знищені.
Створення табору
Створення Янівського концтабору пов’язане з німецькою окупацією та потребою нацистів в експлуатації дармової робочої сили єврейського населення Львова. Йдеться про 160 тисяч євреїв, які, за різними даними, проживали тоді у місті. Це була третя за розміром єврейська громада у містах довоєнної Польщі.
У майбутньому Янівський табір мав стати одним із центрів «остаточного вирішення єврейського питання». Але це завдання виникло вже під час існування самого табору.
Ключову роль у створенні табору відіграв керівник СС дистрикту Люблін Одило Глобочнік, який відрядив до Львова свого представника, аби підібрати місце для створення майбутнього концтабору. Йшлося про табір примусової праці. Таке місце виділив староста Львова Юрій Полянський на вулиці Янівській. Тут були складські приміщення єврейського промисловця Штайнгауза, і вона прилягала до залізничної станції Клепарів, тому була ідеальним місцем для створення табору. У липні 1941 року тут влаштували майстерні для ремонту військової техніки. Це була ланка у цілому конгломераті підприємств, що існували у системі СС, перші з яких виникли на території Німеччини та окупованої Польщі ще у 1939 році й існували переважно при таборах: Дахау, Заксенгаузен, Бухенвальд, Аушвіц та Майданек.
Головні ворота Янівського концтабору
Що ми знаємо про перші місяці існування майстерень? Там працювали робітники, які ще, так би мовити, не були прикріплені до цього місця. Вони мали можливість йти додому, їм навіть видавали продовольчі пайки та платили за роботу. Звичайно, платня була мізерна, але багато єврейських робітників навіть намагались працевлаштуватись на території цих майстерень та отримати посвідчення, не маючи уяви, що з цього може вийти. У той час там працювало від 300 до 500 осіб. І це були не лише євреї, але й поляки.
Переломним моментом в історії табору був початок жовтня 1941 року. Ми не маємо чітких документальних свідчень про дату заснування, але, як згадують багато уцілілих, саме на початку жовтня керівник табору Фріц Гебауер зібрав усіх і сказав, що з цього часу вони залишаються тут. За лічені години охоронці майстерень обнесли територію колючим дротом, спорудили по боках спостережні вишки з прожекторами і на цьому обірвались зовнішні контакти тих, хто там перебував. Спочатку не було жодних бараків, в’язні новоствореного табору жили на території майстерень, або на вулиці. Не було і елементарних засобів для підтримання гігієни: туалетів та ванних приміщень. Ми знаємо, що 1 листопада 1941 року до воріт табору прикріпили вивіску, про те, що це табір примусової праці «Лемберґ», який підпорядковується СС та поліції дистрикту Галичина. У певних працях цю дату вважають датою створення табору.
Огорожа Янівського концтабору
Водночас у цей час на території військових майстерень ще працюють вільні робітники. Маємо навіть інформацію про висококваліфікованих єврейських робітників, яких відпускали додому.
Взимку 1941-1942 років табір пережив першу велику кризу – епідемію тифу, яка забрала життя близько 300 в’язнів. Знаємо, що на початок березня 1942 року в таборі перебувало всього 200 осіб.
Керівники Янівського концтабору
Таборове керівництво розпоряджалось життям та смертю великої кількості людей, які опинились у Янівському таборі. Табором управляв комендант, якому підпорядковувались до 15 офіцерів СС, 60-80 рядових СС. Першим комендантом був Фріц Гебауер. Він від літа 1941 року керував майстернями. Знаємо, що перед війною він був службовцем фірми «Сіменс». Ззовні він здавався приємною людиною, але насправді був жорстоким садистом. Під час спокійної розмови з в’язнем він міг раптово вхопитись за шию співрозмовника і почати душити. За цю звичку він отримав прізвисько – «душитель». Після такого випаду він знову ставав наче інтелігентною людиною.
Окрім удушення, у нього було декілька способів вбивства в’язнів. Зокрема, Гебауер закопував в’язнів живими у землю. Він забороняв в’язням митися, але вимагав від них ідеальної чистоти. Про це є спогад власне з зими 1941-1942 років, коли він у лютий мороз заставив в’язнів голими митися в бочці з водою. Через деякий час вони померли. Зі спогадів також дізнаємось про випадок, коли він кинув кількох в’язнів у казан, в якому готувалася баланда, і закрив кришкою. Власне Гебауер став творцем принципу колективної відповідальності в таборі: за будь-яке дисциплінарне порушення німці жорстоко карали аж до смерті. Після війни його засудили до довічного ув’язнення і він помер у 1979 році. Його вважають засновником садистського режиму, який панував у Янівському таборі.
Вілла коменданта Густава Вільгауса
Однак, є дослідники, які період до березня 1942 року не вважають існуванням табору примусових робіт. Зокрема американський історик Вайтман Беорн дотримується тією думки, що лише з приходом наступника Гебауера – Вільгауса – створюється власне табір примусових робіт. Вільгаус прийшов у березні 1942 як заступник, а його формальне призначення відбулось аж у липні 1942 року. Він отримав завдання розширити табір примусових робіт, відокремивши його від військових майстерень.
Призначаючи Вільгауса, керівник поліції СС дистрикту Галичина Кацман мав амбітний план: він задумував створити тут великий табір, яким би міг похвалитись перед Гіммлером. Вільгаус почав створювати табір, будувати бараки та увесь комплекс, що спричинило конфлікт з Гебауером. Це були постійні суперечки за в’язнів, будівельний матеріал, речі. Дехто вважає, що це був єдиний комплекс, дехто говорить про дві відокремлені структури, але ситуація була нецілісна. Вільгаус був більше зацікавлений у перетворенні табору у концентраційний, а Гебауер розглядав його у плані нарощення військового виробництва. Близько половини в’язнів, попри те, що жили на території табору, залучались до роботи в майстернях. Ситуацію демонструє і кумедний епізод: Вільгаус назвав свого пса Фріцом на честь сусіда і постійно лаяв пса.
Багато в’язнів згадує, що Вільгаус любив їздити верхи, він був великим любителем мистецтв. Він став відомим тим, що спорудив у таборі особняк (віллу), з балкона якого для розваги своєї дружини та 9-річної доньки стріляв у в’язнів. Деякі свідки описують, що при цьому були присутні нациські офіцери та їхні жінки, і це була певна забава. За свідченнями радянської сторони на Нюрнберзькому процесі, Вільгаус під час дня народження доньки змушував підкидувати двох чотирирічних дітей і стріляв у них. Ці свідчення, очевидно, не є достовірними джерелами, але факти розстрілів з балкона присутні у багатьох спогадах. Яка його подальша доля? У липні 1943 року його призначили офіцером Хорватської добровольчої дивізії Ваффен СС і у березні 1945 року він загинув на Західному фронті.
Велику роль в розбудові табору відіграв заступник коменданта Ервін Ріхард Рокіта – він був польського походження, член СС з 1932 року. Саме він запровадив у таборі чіткий поділ на робітничі бригади, які виходили у місто, і які працювали в майстернях. Рокіта став відомий завдяки своєму садистському винаходу – Танго смерті. Він дуже любив музику, був скрипалем джазового оркестру в Катовіце, і це була його слабинка. Він організував оркестр з в’язнів табору, до складу якого увійшли найкращі музиканти і композитори Львова (за різними даними, до 40 осіб). Це була своєрідна візитівка Янівського табору. Але як і інші офіцери СС в цьому таборі, він був садистом. Під час виконання мелодій він міг навіть плакати, однак будь-який фальш – це була смерть виконавця. Бригади грали під час виходу в’язнів на роботи та під час повернення. «Танго смерті» – це була спеціально написана мелодія для виконання під час страт. На суді в Штутгарті у 1964 р. Рокіту засудили до номінального терміну – всього п’ять років.
Фрідріх Варцок
Останнім комендантом був Фрідріх Варцок, який прийшов у липні 1943 року і пробув тут до липня 1944 року.
Внутрішня структура табору
Табір займав площу 3 тисяч квадратних метрів і його можна поділити на три зони. Він складався з 13 бараків (за іншими даними – 9), майстерень, складських приміщень, адміністративних будівель. Територія була обгороджена бетонною стіною, посипаною зверху шматками битого скла. Одна частина – це територія військових майстерень, де працювали в’язні. В центрі були адміністративні будівлі та вілла коменданта. За лінією колючого дроту розташовувались бараки, і це був власне сам табір. У 1943 році виник жіночий табір, на території якого була також лазня для керівництва, швейні майстерні та інші невеличкі цехи.
Клацніть на мапу для детального перегляду
Спершу охорону табору забезпечували підрозділи СС та СД, а також українська поліція. В таборі також існувала єврейська поліція. Але у 1942-1943 році німці залучають до охорони вахманів – військовополонених Червоної армії, які пройшли спеціальні вишколи, на яких їх вчили розстрілювати в’язнів чи втримувати порядок в ґетто та концтаборах. Багато дослідників описує їхнє суто українське походження. Але, маючи можливість працювати з документами радянських спецслужб, які проводили слідство, я маю інші дані. Принаймні з вибірки КҐБ, а це 65 арештованих вахманів, 30 були росіяни, 29 – українці, 3 – татари, один – білорус, один – болгарин і один – німець. Тобто, українці були, але не домінували, а були на рівні з росіянами. Звичайно, цей склад міг відрізнятись по різних таборах. Можливо, у Львові в’язні могли бачити найбільше українців. Але ми маємо свідчення про присутність в Янівському таборі і росіян, і татар. Форма колабораціонізму не має національного забарвлення. Насправді доля цих людей теж була трагічна. Ми маємо фото тих вахманів, які були заарештовані після війни, засудженні і навіть страчені. Це військовополонені. У них був вибір – або піти на співпрацю з німцями, або померти в таборі з голоду чи виснаження. Частина людей прийняли пропозицію співпраці. Для них це був шанс вижити, але була і ціна цього виживання – асистування у здійсненні Голокосту. Але свідки описували, що за знущаннями та садизмом вони не поступались німцям.
Вахман Олександр Федченко
Про в’язнів
Первісне призначення табору полягало у концентрації цивільного, переважно єврейського населення, для використання на примусових фізичних роботах. Це були арештовані під час облав в місті. Але ми також маємо свідчення, що тут були українці, росіяни та поляки, які були заарештовані за дрібні кримінальні злочини проти німецької окупаційної влади. Переважно це були короткі терміни – до шести місяців. За різними оцінками, через Янівський концтабір за увесь час існування пройшло до 200 тисяч осіб. Це радянська оцінка і, очевидно, ця цифра викликає багато суперечок в історіографії. Фрідман, який одним з перших написав про Голокост у Львові і Янівський табір говорив про 300-400 тисяч осіб, що є взагалі фантастичною цифрою.
Попри те, що там були в’язні і інших національностей, Янівський концтабір був власне єврейським, і був невід’ємною ланкою у нацистській політиці «остаточного вирішення єврейського питання».
Ми маємо цікаві свідчення одного з в’язнів – Богдана Коха. Він розповідав, як втік дорогою на роботи в Німеччину, через що потім опинився в Янівському таборі. За його свідченнями, українським в’язням одразу сказали, що «спілкування з жидами є заборонене під загрозою розстрілу». «Євреїв виводили на роботу за зону, нас, арійців, не виводили, не дозволялось». Тобто, за його свідченнями, українці не входили до бригад, які складались з євреїв, вони жили в окремих бараках і намагались максимально дистанціюватись. Ситуація з неєвреями була набагато легшою.
Богдан Кох
У таборі були різні нашивки на одяг для різних національностей. Євреї мали жовті нашивки, українці – блакитні, поляки – червоні, росіяни – зелені. Але небагато є свідчень, наприклад, про росіян. Контингент у таборі не був стабільним, через нього потоком проходила велика кількість людей, яких етапували з різних місць примусового утримання в Галичині: з Перемишля, Жовкви, Судової Вишні, Мостиськи, Яворова, Рави-Руської, Кам’янка Струмилової, Самбора, Дрогобича, Бережан, Станіславова, Городенки, Калуша, Борислава, Долини, Делятина і так далі. Це дуже багато міст та містечок Галичини, з яких відбувалась депортація євреїв. На певний час вони опинялись у Янівському таборі.
Ми також знаємо, що наприкінці 1941 року в таборі перебувала група євреїв, яких депортували з Австрії та колишньої Чехословаччини, а взимку були єврейські громадяни США, Бельгії, Франції, Англії Голландії, Угорщини та Югославії, які опинились на території окупованої Польщі та в цей час перебували у Львові. Але, на жаль, свідчень про них дуже мало, тож ми не знаємо, скільки їх було і звідки насправді ці люди походили.
Впродовж 1942 року відбувається стрімке збільшення кількості в’язнів. Протягом року було збудовано цілий комплекс концтабору на 10 тисяч осіб. Максимальної кількості в’язнів табір досяг у березні 1943 року, коли тут було, за різними оцінками, від 15 до 30 тисяч осіб. У цей же час з’явилось згадане жіноче відділення, у якому перебувало 400 ув’язнених.
Серед в’язнів також були різні соціальні групи. Найбільш привілейовані – службовці табірної контори, старости, робітничі управителі та єврейські поліцейські. Вони мали певну владу, яка, звісно, обмежувалась німцями, але вони були найбільш привілейованими. Середній прошарок формували фахівці та спеціалісти, які були працевлаштовані на території майстерень: інженери, техніки, механіки, люди, залучені на виробництві. На найнижчому щаблі – робітники, серед яких більша частина інтелігенції: адвокати, службовці, вчителі, письменники, музиканти, лікарі. Часом їм доводилось виконувати дуже принизливі роботи, зокрема, чистити туалети. Становище цих в’язнів було найважчим: вони піддавались тортурам і знущанням, їх доручали важку чорну роботу, при виконанні якої не могли довго прожити.
Таборове життя
Після прибуття до табору в’язні проходили болісну та принизливу перевірку, під час якої вилучали усі речі, крім одягу. Після цього їх відправляли в бараки. В таборі діяв режим на виснаження та вимирання в’язнів. Раціон складався лише зі склянки ерзац кави вранці, та миски баланди, в якому плавали нечищений гнилий буряк і картопля, і 150-200 грам хліба. Часом ця баланда була настільки огидною, що в’язні відмовлялись її їсти – попри голод. Були і випадки смерті після таких обідів. Якість хліба була жахливою – він був сирим і липким. Але в таборі будь-яка крихта була великою цінністю, адже голод був викликом для в’язнів. Через таку систему харчування в’язні часто не витримували і двох-трьох місяців у таборі. Особливо були голодними останні місяці 1942 і перша половина 1943 року, коли в’язні проживали не більше п’яти-шести тижнів. Весь табір обслуговувала одна невеличка кухня, біля якої завжди була велика черга.
Оркест із в'язнів Янівського концтабору
Вижити у таборі допомагав чорний ринок, який існував завдяки передачам з ґетто. Був налагоджений товарообмін між самими в’язнями і найбільш сприятливими місцями для цього були туалети, бо там було менше контролю. Товарами на такому чорному ринку були, наприклад, таблетка сахарину, півжменьки хліба, тоненький шматок ковбаси, долька часнику, половинка чи четвертинка цибулі. Це були реалії табірного життя. Канал зв’язку також був через вільнонайманих працівників майстерні з міста. Це були поляки та українці, які користались ситуацією і продавали євреям товари втридорога. На початку дозволяли передачі з території ґетто, але в певний момент німці це заборонили і почали конфісковувати речі. Окрім голоду в’язні страждали від непосильної праці та постійного нервового напруження і терору. Єдиний час побути на самоті – це був сон, на який відводили час з 22.00 до 05.00. Але навіть у цей час могли організовувати нічні вахти чи забіги смерті, або так званий «прийом вітамінів», який був одним з методів насильства.
В’язні прокидались о 05.00 і швидко йшли митися. Для цього треба було вистояти велику чергу і не всі в’язні встигали.
Самі бараки були дерев’яні, брудні, певний період взагалі не прибирались, але після епідемії тифу Вільгаус провів велику дезінфекцію, яка потім стала регулярною. Раз на тиждень відбувався похід в баню, але це було теж наче тортура, бо наглядачі намагались влаштовувати різні змагання. Наприклад, могли сказати вдягнутись за одну хвилину. Хто не встигав, того розстрілювали. В’язні також розповідали про дуже гарячу чи дуже холодну воду.
Проблемою в таборі була антисанітарія. Медичного огляду як такого у таборі не було. Взимку 1941-42 років був встановлений шпиталь, але там не було медичних препаратів та реальної допомоги. Те саме було і з постійним шпиталем, який виник пізніше. «Найбільш ефективним лікуванням» були розстріли. ССівці періодично заходили в лікарню і забирали в’язнів. У червні 1942 року у таборі було страчено 180 хворих євреїв. В’язням було заборонено хворіти, і хворі намагались всіляко приховати недуги.
У Янівському таборі ми також бачимо приклад того, що примусова праця не стільки була ефективною як використовувалась для знищення в’язнів. Робочий день тривав 12-14 годин. В’язні працювали або на території майстерень, або на великій відстані від табору. Ті, хто залишались, були найбільш вразливі до терору. Потрапляючи на очі садистам, вони часто ставали жертвами різного свавілля. В’язні виконували роботи на різні німецькі підприємства. Була команда, яка працювала на залізниці, яка працювала на дорогах чи на внутрішніх комунікаціях будинків. Також були санітарні бригади в місті. Ті, що працювали в місті, мали можливість контакту та обміну речей на продукти, а отже мали більші шанси вижити. Більше того, траплялись випадки втеч. Бригади не мали постійного складу: в’язнів ділили щодня.
В'язні на примусових роботах
Янівський табір вважається другим за кількістю залучених до примусової роботи в’язнів у Європі після Майданеку. Часто, повертаючись з роботи, в’язні несли на собі тіла загиблих побратимів. Вже після завершення робочого дня їх змушували виконувати абсолютно беззмістовну роботу, яку називали «прийом вітамінів» – переносити дошки, цеглу і колоди.
Хто не витримував навантажень, відводили за колючий дріт, де людину розстрілювали, або вона сама помирала. За один «вітамінний забіг» могло померти до 130 в’язнів. Така практика існувала до літа 1943 року.
Говорячи про повсякдення терору, хочу навести фразу одного з в’язнів і водночас дослідника Голокосту та Янівського табору Міхала Максиміліана Борвіча, який вважав цей табір своєрідним університетом насильства, вищою школою садизму. Він вважав, що саме там були сконцентровані найбільші садисти усієї німецької машини смерті. Він говорить, що Янівський табір був постачальником вбивць як мінімум для дистрикту Галичина. Знаємо, що офіцери СС потім опинялись на різних посадах в таборах та ґетто на території Галичини. І власне вони експортували це екстремальне насильство в інші місця.
У Янівському концтаборі були відібрані садисти та покидьки нацистської машини смерті. Багато цих людей мали патологічні збочення і те, що там відбувалось, в’язні описували «пеклом на землі». Ця фраза є в багатьох спогадах.
У цьому таборі практикувались найрізноманітніші способи вбивства людей. Кожен нацист намагався перевершити своїх колег, винайшовши свій метод вбивства.
День починався з огляду, який закінчувався масовим побиттям та розстрілом в’язнів. Слабких, хворих, порушників дисципліни або одразу розстрілювали, або відсилали на територію між двома колючими дротами, де їх розстрілювали, або вони самі помирали. Також практикували забіги смерті: маса приречених бігли коридором ССівців, які підставляли їм ноги, карабіни, били по головах, стріляли по них тощо.
Ріхард Рокіта
У таборі було дві шибениці, одна з них – для тих хто хотів покінчити життя самогубством. Щодня в’язні зазнавали знущань та побиття без причин. Є свідчення, що на смітнику біля кухні щодня накопичувалось біля 100 трупів. Тобто, це було щоденне систематичне вбивство людей, а методи були дуже різні. Особливі методи застосовували до вбивства жінок, і ми маємо свідчення про сексуальне насильство та злочини в таборі.
Кожен з офіцерів мав свої улюблені методи вбивства. Наприклад, Рокіта щодня перед сніданком знищував 60 осіб. Вільгаус, як було згадано, розстрілював людей з балкону. 20 квітня 1943 року на честь 54-річчя Гітлера він відібрав з в’язнів 54 особи і розстріляв їх. Цікаво, що серед цих в’язнів мав опинитись відомий після війни мисливець на нацистських злочинців Симон Візенталь. За його розповіддю, він уникнув смерті, бо якраз готував плакат до дня народження Гітлера, який мали вивісити на залізничному вокзалі. Наступний комендант – Фрідріх Варцок – любив вбивати в’язнів, підвішуючи їх за ноги.
Український в’язень Богдан Кох згадував: «Найстрашнішим був останній день, коли було розстріляно 25 тис. жидів (…) Кінчилася ця акція тим, що останній оркестр прийшов до ями, їх роздягли, вони склали інструменти й останні зайшли в яму, а перед тим ще заграли собі танго смерті». Ноти танго смерті, на жаль, не збереглись.
Янівський табір як пересильний
З березня 1942 року Янівський табір був і транзитним табором. Це відбувалося в рамках «акції Райнгард», яку проводили на території Генерального губернаторства – план ліквідації польського єврейства (понад 2 млн осіб). Її невід’ємною складовою був Львів і Янівський табір. Саме ця операція поєднує місто з трагедіями в таких таборах як Белжець, Собібор та Треблінка, куди депортовували євреїв. Саме львівські євреї стали одними з перших її жертв.
У березні 1942 року відбулась перша велика акція, як її називали німці. Нею керував особисто группенфюрер СС Фріц Кацман. Внаслідок неї 15 тисяч львівських євреїв опинились у газових таборах Белжеця, і всі там загинули. Перед тим, як відправляти євреїв у газові камери, відбувалось їх сортування відповідно до працездатності. Саме Янівський табір був ключовою зупинкою, де проходило сортування євреїв. Таке розмежування на тих, хто залишається у таборі, і тих, хто відправляється в газові камери, відбувалось не всюди, але Янівський був саме таким табором. Відправляли передусім, жінок, дітей, непрацездатних, людей старшого віку. Під час березневої акції відбувались і депортації з провінційних містечок Галичини. Шлях цих євреїв теж пролягав через Янівський табір. Знаємо випадки, коли жінки та діти одну чи дві ночі перебували на загородженій території без їжі та води в очікуванні смерті. Перші акції відбувалися в умовах суворої секретності і небагато євреїв знали про свою долю. Тільки після серпня 1942 року інформація про трагічну долю депортованих стала доступнішою. У серпні відбулась так звана велика акція, приурочена до приїзду Генріха Гіммлера до Львова 17 серпня 1942 року. Він відвідував і Янівський табір. Протягом 12 днів – з 10 по 22 серпня у Львові було затримано 55-60 тисяч євреїв, більшість з яких відправили до Белжеця. Львів став найбільшим центром, з якого влітку 1942 року туди відправляли євреїв. Це була найбільша акція депортації у генерал-губернаторстві після переселення з Варшавського ґетто. Нею керували керівники Янівського табору Густав Вільгаус та Ріхард Рокіта, що підкреслює роль табору та його керівництва.
«Стиснуті в одну групу тремтячих людей, ми стояли тісно, майже один за одним. Душно, спекотно, ми були близько до того, аби з’їхати з глузду. Ані краплини води, ані крихти хлібу (...) Ми усвідомлювали, що їдемо на смерть, що немає для нас спасіння, апатичні, без жодного скрипу. Ми всі думали про одне: як тікати, але не було можливості (...) Ніхто ні з ким не розмовляв, ніхто не втішав жінок, які плакали, ніхто не перешкоджав дітям ридати. Ми всі знали, ми їдемо на вірну та страшну смерть».
Зі спогаду Рудольфа Редера, якого відправляли в Белжець з іншими євреями, але якому пощастило вціліти.
Третя акція була проведена у Львові з 18 по 20 листопада 1942 року, під час неї було транспортовано в табір смерті у Белжеці 10 тисяч осіб. Жертвами акції були як євреї з ґетто, так і з самого табору.
Цікаво, що Янівський табір став регіональним центром звезення одягу та особистих речей вбитих євреїв. Радянська комісія 1944 року виявила в таборі 11 тисяч пар чоловічого, жіночого та дитячого взуття.
Звичайно, є і свідчення про спроби втечі. Для більшості в’язнів вони закінчувались трагічно. І навіть ті, кому вдавалось тікати, повертались у львівське ґетто. Після того як Белжець припинив своє існування як табір смерті наприкінці 1942 року, депортації відбуваються переважно в Собібор і Треблінку.
Янівський табір як центр масових вбивств
Є відома фраза, що з 1943 року Янівський табір перетворюється на табір знищення. Але остання праця Вайтмана Беорна говорить про те, що цей табір був завжди табором знищення. Зважаючи на масштаб повсякденного терору та масових щоденних вбивств в таборі, від моменту його заснування це було місце смерті. Ми говоримо про два такі місця вбивств – «Піски» за табором, які в’язні називали «Долиною смерті», і Лисинецький ліс, де в окремі дні розстрілювали до трьох тисяч осіб. Національність жертв була різна: українці, поляки, росіяни, але основна частина – євреї. Маємо свідчення про військовополонених голландців та французів, страчених у «Пісках» у листопаді 1942 року. Розстріли були раптові, і ніхто не намагався втекти. Виривали глибоку яму, наглядачі наказували жертвам роздягнутись і вишикуватись вздовж краю. Після цього відкривався вогонь і трупи падали в яму. Коли розстріли закінчувались, трупи засипали землею. Одна з найбільших акцій відбулась 22-25 травня 1943 року, коли, за різним даними, було вбито 6,5-7,5 тисяч євреїв з табору та ґетто.
Радянська комісія вивчила 60 місць вбивства в’язнів табору і встановила, що кількість жертв становила 200 тисяч осіб. В історіографії є дискусія щодо цієї цифри, бо не зрозуміла методологія підрахунків. Сучасні дослідники оперують цифрами 40-80 тисяч осіб. Сучасний стан джерел не дає можливості уточнити кількість жертв.
Зондеркоманда 1005
За допомогою зондеркоманди 1005 нацисти намагались знищити сліди своїх злочинів у Янівському таборі. Роботу таких команд започаткували в таборах на території Польщі. Річ у тім, що у квітні 1943 року німці виявили поховання жертв Катинської трагедії і використали це у своїй пропаганді. Але це також дало їм можливість подумати, як хтось колись може виявити їхні злочини.
Члени зондеркоманди 1005
Аби зачистити сліди масових вбивств, у червні 1943 року створили зондеркоманду 1005 – бригаду смерті у Янівському таборі. Її чисельність – 126 осіб. Вона проводила ексгумацію, кремацію трупів та розмелювання кісток загиблих у місцях масових розстрілів. Ця команда працювала не лише зі старими тілами, але і з тілами в’язнів, яких вбивали на їхніх очах. Після виконання місії бригаду розстріляли в Лисинецькому лісі.
Про ліквідацію табору
У вересні 1943 року в таборі перебувало близько семи тисяч євреїв і 225 осіб інших національностей, в основному кримінальних злочинців. Новий комендант табору – Варцог – намагався створити враження, що табірний режим стає гуманнішим, менш людиноненависницьким, і таким чином ввести в’язнів в оману щодо їхньої долі. Але у той час, через ситуацію на фронті, німці намагались остаточно покінчити з єврейським питанням, і був визначений дедлайн – кінець листопада 1943 року. Деякі в’язні дізнались про це і готували плани втечі. Є свідчення, що напередодні ліквідації табору, 18 листопада, під час виходу на роботу одна з груп підпільників напала на охоронців біля воріт, інша – біля приміщення вартових. Вбили 8 членів СС, вахманів, захопили зброю. Німці провели п’ятиденну операцію, в ході якої втікачів розстріляли. Знаємо, що група з 23 осіб врятувалась. Ця спроба підняття повстання стала формальним приводом для ліквідації табору. Під час останньої акції в «Пісках» було розстріляно до 5 тис. євреїв.
На цьому табір не припинив існування, але працював вже в іншому форматі – форматі табору примусової праці. Там утримувалось близько тисячі осіб. У квітні 1944 році, коли радянська авіація бомбила Львів, було знищено частину табору, і 15 євреям вдалося врятуватись. Решту у липні 1944 року евакуйовували на Захід, при пішому марші багато з них загинули.