Завершення XVIII «Jazz Bez»: де кінець, там і початок

Цього року джазовий фестиваль «Jazz Bez» у Львові одразу тричі справив новосілля. І якщо в перший вікенд фестиваль обживав готель «Дністер», то в другій половині йому належало освоїти одразу два майданчики – клуб «!FESTrepubliс» та «Копальню кави».

 

Вечір п’ятниці цілковито належав французько-польсько-українському проекту «Spiritual Leftovers».

  Французько-польсько-український проект «Spiritual Leftovers».

 

Проект почавcя із зустрічі на одному з джазових фестивалів французького вокаліста й виконавця на мелофоні Ману Домерка та польського саксофоніста Радека Новіцкі, котрі обидва захоплюються літературою сюрреалістичного характеру, і їхні смаки зійшлися на книжці італійського письменника Італо Кальвіно «Невидимі міста». Цей збіг переріс у задум музичного проекту, коли до них долучилися відомі львівські музиканти, постійні учасники «Jazz Bez» піаністка Анастасія Литвинюк та барабанщик Ігор Гнидин, а також їхній постійний партнер у фестивальних проектах останніх років, польський контрабасист Маріуш Прашнєвскі.

 

До речі, сама назва «Spiritual Leftovers» належить Радеку Новіцкі, точніше, була продуктом спільного мозкового штурму разом з його другом Гжегожем Карнасом, який уже виступав на «Jazz Bez» два роки. А сенс назви, за Радеком, у тому, що джаз (і музика загалом) є універсальною мовою і водночас пошуком вищого духовного первня у собі.

 

Джаз і література – таке поєднання не є чимось винятковим. Але зазвичай (якщо не йдеться про пісню) це музичні фантазії з приводу якихось літературних творів, і зв’язок між музикою і твором переважно лишається у внутрішньому світі музиканта. (Як приклад, можна згадати учасника цього фестивалю піаніста Антоніо Флінту, про якого я писав в попередньому репортажі й чимало композицій якого «підказані» віршами Пабло Неруди чи іншими літературними творами.) Або ж слухач, якщо він знайомий з твором може відчути якусь спорідненість настрою.

 

Ману Домерк і його партнери знайшли інший і глибший спосіб взаємопроникнення літературної і музичної структур. Це можна назвати джазовим театром.

 

Ману Домерк, Радек Новіцкі та Маріуш Прашнєвскі.

 

«Невидимі міста» складаються з коротких притчеподібних історій, які можуть бути коротко повідані зі сцени, що музиканти й роблять: Анастасія Литвинюк – українською, Ману Домерк – французькою, Радек Новіцкі – польською. У більшості випадків по черзі, фраза за фразою. Інколи одночасно, так що французький і польський текст звучать трохи з відставанням, наче луна. Інколи музиканти – дуже коротко – міняються мовами.

 

А музика, що йде за текстом, уже втілює самою структурою, аранжуванням, музичною драматургією щойно повідану історію. Наприклад, історія про місто Хлою, на вулицях якого люди «не пізнають одне одного»: вони мріють одне про одного, могли б призначити одне одному побачення, але, зустрівшись поглядами, відводять їх убік. На тлі бадьорого ритму барабану розгортаються непов’язані між собою вільні імпровізації інших музикантів, загалом це дещо нагадує налаштування оркестру перед виставою. Барабан потроху прискорюється, наче віщуючи кульмінацію, але раптом починає стихати й вщухає. Зустрічі так і не відбулися.

 

Далі йде вальс із дуже повільним, на межі завмирання ритмом – настрій прощання. Раптом експресивне, рвучке соло Маріуша Прашнєвскі на контрабасі, ніби відчайдушний сплеск, викид енергії усіх нездійснених можливостей, і фінальне соло Насті Литвинюк «зв’язаними руками» (коли мелодійна лінія виконується в унісон в різних октавах високим і низьким звуком), наче голос невблаганної долі.

 

Або місто Евтропія. Це ансамбль міст, які по черзі заповнюються та порожніють, тому що всі мешканці переселяються з міста в місто і, перетасовані між собою, проживають нові й нові життя. Своєрідне безконечне переселення душ або душі міста, що так і не знаходить своєї індивідуальності. Музиканти по черзі імпровізують: контрабас Прашнєвскі – тенор-саксофон Радека Новіцкі – вокал Ману Домерка – клавішні Насті Литвинюк – барабани Ігоря Гнидина. Кожна наступна імпровізація своїм початком трохи накладається на попередню. Рух по колу.

 

Анастасія Литвинюк та Ігор Гнидин.

 

Різні композиції створені різними учасниками проекту, деякі є вільними колективними імпровізаціями. Але в кожній знайдено вдале драматургічне рішення, подібно до описаних вище, так що виникає відчуття відповідності, яке змушує справді переживати щойно розказанийсюжет. І тут вже дивує не майстерність виконавців, а по-справжньому зворушує сама історія.

 

На жаль, ввечері в п’ятницю аудиторія клубу «!FESTrepubliс» була нечисленною. Напередодні учасники «Spiritual Leftovers» грали в Дрогобичі, а в наступні дні виступали у Луцьку та Бердичеві. Звісно, такі збірні команди збираються під фестиваль. Але, хочеться сподіватись, що цей проект, гідний довгого життя, ще неодноразово знайде свою публіку, і «Невидимі міста» ще не раз будуть почуті.

 

 

 

Субота 15 грудня на «Jazz Bez», що знову справив вхідчини  до «Копальні кави», стала польським днем.

 

Квартет Олександри Кутшепи.

 

Спершу на сцену піднявся квартет скрипальки Олександри Кутшепи, у складі якого  – гітарист Бартломей Гарчинскі, бас-гитарист Міхал Студнярек та барабанщик Роберт Кутшепа.

 

Польща разом із Францією може пишатися потужною скрипковою джазовою традицією, до якої належать такі славетні виконавці, як Міхал Урбаняк, Збігнєв Зейферт. Лише на минулорічному «Jazz Bez» виступили одразу два польських гурти зі скрипалями на чолі: квінтет Матеуша Смочинскі та квартет «Zamiratchi» Агати Замирської. Останній з таким самим складом інструментів, що і квартет Олександри Кутшепи.

 

 Скрипалька Олександра Кутшепа та барабанщик Роберт Кутшепа.

 

Польський гурт виконує фьюжн. Динамічним началом гурту є барабанщик Роберт Кутшепа. Його невтомна drumwork не тільки забезпечує ритмічну основу, а й створює динамічне тло, навіть динамічний контраст щодо трійці інших виконавців. Він грає швидше, потужніше за своїх партнерів і загалом «веде», тож динамічний малюнок в цілому і, власне, кульмінація у більшості композицій також на його відповідальності. Солісти ж – Олександра Кутшепа та Бартломей Гарчинскі – можуть на цьому тлі «вишивати» меланхолійні або емоційно піднесені лінії своїх імпровізацій: трохи лірики, трохи патетики, трохи надриву.

 

 Саксофоніст Пьотр Людкевич.

 

Виступ гурту із цікавою назвою «Koty Papieża» почався з появи на сцені і довгого, але енергійного соло саксофоніста Пьотра Людкевича, до якого потім приєдналися Марчін Забродскі на клавішних, Карол Колор Гадзало на контрабасі та Пьотр Гваде на барабанах. Утім, музика, яку виконував бенд у подальшому, значно ближче до року, ніж до джазу. І центральне місце в ній належить співакові Яцеку Біленскі, що акомпанує собі на акустичній гітарі.

 

 

 Яцек Біленскі та Карол Колор Гадзало.

 

Тут не менш значущою є роль текстів, як правило, гострих і дотепних, в яких багато іронії та самоіронії і які обертаються переважно, якщо не помиляюся, навколо теми примхливості долі й людської глупоти. (Щоправда, через недостатнє знання мови тут я покладаюся на переклади свого товариша.) Джазова ж складова дається взнаки у складі інструментів, обумовленому ним загальному звучанні та сольних імпровізаціях – по одній на кожного впродовж концерту.

 

Відчайдушність, доречна в цьому жанрі зухвалість, і, звісно, тексти пісень не залишили байдужою публіку, що прийшла на концерт.

 

В останній день фестивалю «Jazz Bez» знову повернувся до клубу «!FESTrepubliс», і цього разу зала була повною. Крім того, концерти можна було спостерігати в трансляції наживо на сторінці фестивалю у Facebook.

 

Українсько-німецько-польский гурт «Leléka», що недільного вечора вийшов на сцену першим, існує вже два роки і складається із зовсім молодих музикантів.

 

Українсько-німецько-польский гурт «Leléka».

 

Усе почалося із зацікавлення німецького піаніста Роберта Вінрьодера різноманітною етнічною музикою, і врешті він зосередився на українському фольклорі завдяки зустрічі зі співачкою Вікторією Корнійковою. Пізніше до них приєдналися барабанщик Якоб Гегнер та польський контрабасист.

 

Квартет виконує лише українські пісні, але кожного разу кладе їх на якісь інші ритми, характерні для джазу, фьюжн, ритм-енд-блюзу або латини. Інколи музиканти експериментують, наприклад, виконуючи дуети, зокрема, яскраво запам’яталося виконання a capella пісні «Думка не має перепон» у супроводі лише барабанів Якоба Гегнера.

 

Вокалістка Вікторія Корнійкова.

 

Музику гурту якось спробували схарактеризувати як «український госпел», але, мабуть, це не зовсім точно, адже «госпел» означає насамперед «Євангеліє», і, відповідно, музику пов’язану з традицією духовних співів.  Натомість Вікторія Корнійкова співає народні пісні. Одначе при цьому вона неодмінно відтворює особливу манеру співу, характерну, здається, для української пісні, так би мовити, з глибини душі, - то чому б не назвати «український соул»?

 

 

 

Заключний концерт 18-го «Джаз Безу» подарував без перебільшення справжнє відкриття – львівський гурт «Belweder Quintet»: великодосвідчений український контрабасист Марко Токар і четвірка зовсім молодих львівських музикантів, мало не вчорашніх студентів – Ярослав Казмірчук (труба), Андрій Дулиш (тенор- та сопрано-саксофони), Тарас Кушнірук (електро-гітара) та Леонід Петкун (барабани).

 

Марко Токар відомий як прихильник вільної імпровізації та за участю у численних міжнародних проектах, зокрема можна пригадати проекти останніх років, що були представлені на «Jazz Bez» – співпрацю з американськими саксофоністами Кеном Вандермарком та Сабіром Матіном.

 

Саме ім’я львівського контрабасиста асоціюється з вільним джазом. Ніби справджуючи подібні очікування, музиканти одразу почали з «гучного безладу», який, хоч і тривав достатньо довго, одначе, потроху вщух і перейшов у ритмічний і драйвовий фьюжн.

 

Контрабасист Марко Токар.

 

Загалом програму, що її виконав «Belweder Quintet» важко охарактеризувати однозначно. Як оголосив сам Токар, це щось дуже добре забуте старе й водночас нове. Мабуть, доречно застосувати тут термін «сучасний креативний джаз».

 

Квінтет виконує вельми різноманітну музику в сенсі ритму. Крім фьюжн, тут можна відчути афрокубинські ритми, латину, боп та інші. Хоча програма в цілому присвячена Вейну Шортеру, в окремих місцях також виникає згадка про «Love Supreme» Джона Колтрейна, соул-джаз Гореса Сільвера, фьюжн-проекти Джона Маклафліна або Ела Ді Меоли та інших.

 

Одначе при цьому – і це головне – музика квінтету справляє враження самобутності, безпомилково знайденого оригінального композиційного й виконавського стилю. Переважно виконувана музика є ритмічною, ба більше, інколи агресивно ритмічною, бо тут задіяні заразливі ритми, що оволодівають слухачем. І ритм веде насамперед Марко Токар, який часто вдається до ритмічних фігур, що повторюються, тобто рифів.

 

У деяких композиціях особливого динамізму цій музиці надає конфлікт ритмів або зіткнення ритмічної лінії і вільних імпровізацій чи неритмічних входжень, як правило, духових інструментів.

 

Головне враження, яке справляє ця музика, крім потужного динамізму, це відчуття цілісності, композиційної точності: всі акценти, переходи, соло, «репліки» вступають точнісінько в той момент, коли потрібно, і тривають стільки, скільки потрібно. Для чого? Для того, щоб не втратити відчуття зростання енергії, а, навпаки, нарощувати динаміку, відчуття лавини, що вже котиться сама.

 

Тарас Кушнірук (електро-гітара) Ярослав Казмірчук (труба), Андрій Дулиш (тенор- та сопрано-саксофони), Леонід Петкун (барабани).

 

Вразили і молоді виконавці – зрілістю своєї гри. Хоча спочатку було відчуття не те, щоб скутості, але принаймні відсутності розкутості, що, втім, швидко минулося, коли енергія пішла вгору. Зокрема, особливо хотілося б відзначити розлогі, різноманітні й драйвові соло на гітарі Тараса Кушнірука. Також декілька динамічних соло на рахунку Андрія Дулиша. Ян Казмірчук, здається, виконав лише одне довге соло, але по-справжньому драматичне й глибоке, також короткі соло труби відзначалися потужною експресією і доречністю. Гра Леоніда Петкуна на барабанах була настільки точною і чуйною, наскільки потрібно, щоб тримати загальну динаміку в кожному моменті.

 

Звучання ж контрабаса Марка Токаря – просто епіцентр всього того впорядкованого і мінливого ансамблю звуків, тієї лавини, що прокотилася крізь весь концерт.  

 

Але головне враження від гри кожного виконавця – це відчуття команди, свого внеску в загальне динамічне ціле.

 

Львівський гурт «Belweder Quintet».

 

Наскільки мені відомо, ініціатором підготовки проекту, співпраці досвідченого Марка Токаря з молодими музикантами, був організатор «Jazz Bez» Маркіян Іващишин. Задум повністю себе виправдав. Можна привітати львівський джаз, Львів з появою самобутнього гурту. Здавалося б, усі ті ж інструменти, і чимало таких складів. Але тут буквально з першої програми – не тільки високий рівень виконавства, а й точно знайдений оригінальний стиль на тлі всього українського джазу, а можливо, й ширше.

 

Вдале завершення фестивалю на високій ноті, що водночас є вагомою обіцянкою на майбутнє.

 

  Фото: Юрій Юсупов

 

20.12.2018