Нині відомому оперному співакові, Героєві України Василеві Сліпаку виповнилося б 44 роки. Від загибелі на Донбасі добровольця із позивним «Міф» збігло два з половиною.
Коли торік улітку Z писав про присвячений пам’яті зіркового виконавця концертний марафон «Тихі дні любові і музика миру», анонсуючи Всеукраїнський конкурс вокалістів ім. В. Сліпака, то заповідав майбутню філармонійну зустріч під мирним небом.
Не сталося.
Війна, яка серед тисяч інших забрала життя Василя, пішла на crescendo.
Змінилося лише те, що тепер офіційно запроваджено воєнний стан і АТО називають бойовими діями. Втрати тривають, як і до цього.
Власне, глибоке відчуття унікальності історичного моменту й водночас переживання втрат побратимів не відпускало з фронту Василя Сліпака, який останні два роки свого життя поєднував концертування за кордоном, волонтерство і фронтову діяльність в Україні.
Перше давало йому змогу здобути кошти для організації допомоги дітям загиблих героїв і добровольчого формування, до якого прикипів душею. Друге – щастя повноти життя і його сенсовності.
Незрозумілі для багатьох колег із музичного цеху вчинки Василя Сліпака були породжені надією. Своїми ідеалістичними поглядами він відверто ділився в телеінтерв’ю: акцентував на революційних змінах задля наступних поколінь.
Вірив у це щиро. І робив максимально чесно. Благо – енергії вистачало як на сценічне акторство, так і на віддачу несподіваному, та від того не менш справжньому поклику. Відчув, що так сильно кликати може тільки доля.
У його патріотичній пасіонарності не було ані награності, ані сліпого випадку. Лише закономірність. Надто коли згадати, що Василева юність випала на добу національного відродження, що не могло не сформувати його світоглядних засад. На позір – нічого такого показного чи пафосного. Але коли довелося, то був свідомим свого вибору.
Напередодні 44-х Василевих уродин через інтерв’ю людей, які стояли при початку вокальної кар’єри Василя Сліпака, читачам Z випала нагода побачити, яким він був замолоду. Ці інтерв’ю, як і численні артефакти, пов’язані із життям та діяльністю нашого непересічного краянина, збирає Львівський історичний музей, щоби гідно вшанувати пам’ять Героя України.
Але, на щастя, спогади про Василька-«дударика» не музейно-забронзовілі. Це жива, тепла, цікава, весела пам'ять про юнака, якому відкривалися водночас безмежний світ музики і життя у вільному світі. І це гірка пам’ять про непоправне із сакраментальним запитанням: «Задля чого він пішов туди?»
Народна артистка України Марія Яківна Байко, професорка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка:
«Серед тих спогадів, що тепер напрацьовую, Василько – окрема сторінка. Талант, який треба було розкрити, мало що знайти й розкопати, відшурувати, мізки йому поставити і голос. Скільки треба було докластися, щоб зробити його таким, яким він став! Ось оточила себе папками, розбираю матеріали з консерваторії. Мушу багато ще чого написати, повно маю проектів…
Мені все серед вокалістів чомусь випадало навчати хлопців, всі жінки-педагоги мали в навчанні дівчат, а я хлопців. Коли Василь поступав до консерваторії, то одразу його не взяли через невизначеність із голосом. Різне йому радили, він зневірився, загнаний у кут, не знав, що робити...
Василь Сліпак – учень 8 класу СШ №46,1988 рік; Василь Сліпак із Марією Байко під час заняття у Львівській консерваторії, 1993 рік
Взагалі тоді мало приймали вокалістів. Часом 4, часом 5. А коли 6, то не знати що сталося! Сама знаю, що іспити – це стрес, який може призвести до незмикання голосових зв’язок, затиснути. Тоді треба максимально усувати хвилювання, усміхнутися, лагідно глянути, щось муркнути й підбадьорити учня, а не казати строго: «Давай, співай! То не добре». Але як було не взяти такого хлопця, як Василь?!
Коли я його почула вперше, то зрозуміла, що він має рідкісний голос. Щось особливого: такий широкий діапазон від контртенора до баритона!
Він прийшов на кафедральне прослуховування – то власне його мама схотіла сина мені довірити, бо десь чула, що я не зіпсувала ще нікому голосу. Зачудована почутим, я згодилася. До всього, хлопець вмів співати, читаючи ноти, – це заслуга керівника капели «Дударик», у якій Василь стояв у дискантах. Але складність полягала в тому, що цього хлопця треба було вчити співати двома голосами, однак такої практики в Україні нараз не існувало, за таке попросту не бралися педагоги. Довелося винаходити методику самій, радячись із проф. Стефанією Павлишин чи лікарем-фоніатром, щоб не переспівати ані того високого, ані іншого голосу (власне вже тоді я почула баритон).
Я всіх запевняла, що то щось несамовите! Не можна було знехтувати жодною із голосових частин. Але як же ж то зробити? Перше правило співаків – подавати звук пошепки, а не форсувати його. Це дуже важливо. Тож починала із Василем розмову стиха, м’яко, щоб все було якомога природніше. Для того, щоб добре співати, треба мати резонну перспективу, виконувати не криком, а приємністю. Треба відповідно настроїтися. Не можна ніколи форсувати. Сама мусила відчути, де Василеві природно лягає звук добре, і де його можна питати відповідно до його теситури, не наполягаючи ні на дуже високій, ані на дуже низькій.
З Василем була іще одна складність – молодий вік. Я боялася, що він не витримає такого навантаження одразу на дві частини голосових складок. Це була дуже велика відповідальність. Лікар Леонід Тринос виявив у нього надзвичайно довгі голосові складки, це пояснювало незвичність і природу краси Василевого голосу. Василь мав вибір: навчатися одним голосом до повного дозрівання другого. Але взявся виконувати дві програми, бо прагнув знати, який його голос істинний.
Був дуже цілеспрямований. Навчався у мене два підготовчі курси і ще два роки – разом чотири. Я збирала консиліуми, де мені радили: Василь має навчатися у Франції, тут йому нема чого. Ми так і зробили. І то вийшло дуже добре. Його став навчати чоловік (я ж не могла йому заспівати як мужчина). Він відразу почув себе впевнено.
Він відзначався якоюсь артистичною зичливістю, бажанням вчитися і красою. Знав, що робить. Пригадую його якимсь таким, який жадає. Він хотів! У нього світилися очі! Гарна, чиста дитина.
Запам’ятала його ввічливим, елегантно вбраним. У кожній кишенці маринарки мав картки із словами: вивчав чужоземні мови – італійську, англійську, німецьку, французьку, щоб вільно чутися, коли їздив на Захід. Був наполегливий. А ще мав розписаний день погодинно. Так мама його навчила.
Дуже розумний був хлопець, він з півслова все схоплював. Мені він довіряв, слухався, а я розуміла, що мушу вміло підходити до його таланту. Я практично до кінця не хотіла, щоб він співав тим низьким голосом, а лише середнім. Більш-менш радила йому, що співати, аби було добре. Сформувала йому репертуар, перш ніж пустити в світ.
Він вибирав із тих творів, що я рекомендувала, коли їхав до Франції на конкурс. Наставляла його уникати всякої напруги, співати не на повну силу, а намітити точку, до якої провести лінію звуком, вчила, чому не має бути форсу на самому початку і якою має бути ніжність. Він шукав, як то відкрити звук, сам себе хотів учити, брав ноти, десь постійно їздив.
Тішилася, що він знайшов викладача у Франції, що співає в Паризькій опері. Я розуміла, наскільки він занятий, скільки в нього поїздок, трудно сказати навіть. То треба любити те, що ти робиш. Я це розуміла. Часом хтось заходив із вітанням від нього.
Львів, Орест Сліпак і Марія Байко під час зйомок документального фільму режисера Леоніда Канфера «Моя війна: два життя Василя Сліпака», 2016 рік, фото: Олександр Данилов
Ох, Василько-Василько! Ось його світлина все переді мною. Часто він мені сниться.
Коли він загинув, дістала всі його фотографії, які тільки мала, розмовляла із ним, плакала. То страшне!
Я не знала про його рішення їхати на фронт. Як і не знала, що його неможливо переконати.
Якби він мене спитав, чи їхати на війну, я б відрадила. Сказала б йому: «Василю, бійся Бога, то не для тебе. Ти – вибраний з вибраних! Ти тут потрібний! Ти як тут заспіваєш, то на фронті буде чути».
Ті снайпери спеціально його виглядали, щоб він вийшов, і поцілили, враз доконавши свого. Та що я могла зробити? Тільки казати, що йому там не варто бути, бо він не для того створений. Такий цінний для нашої української культури родився хлопець, якого вже не буде більше!».
Підготувала Надія Слободян
Василь Сліпак під час Гала-концерту в Каїрі, Єгипет, 2013 рік
Фото: надані The Wassyl Slipak Foundation