Жоден зі зловмисників давнього Львова не приковував до себе такої пильної уваги цілого міста і не справляв такого враження на людей зі всіх дослівно суспільних сфер, як король грабіжників Едмунд Васіньський. Але захоплення він викликав не як король, а як елегантний джентльмен-грабіжник, світський, повний романтизму донжуан з гнучкими, котячими рухами і примруженими очима лісового кота, нічим не схожий до мізерних бандитів з львівського передмістя.
Василь Васіньський, як стверджують автори книжки «Lwowskie piosenki uliczne...» (1987), народився у 1880 році в Перемишлі, за фахом був токарем. Та рано я втішився, що ось маємо нарешті серед легендарних розбійників українця. Бо натомість преса 1930-тих років стверджувала, що він прибув до Львова з німецької частини Польщі. Його справжнє прізвище начебто звучало Едмунд Сьнєґурський, походив з заможної міщанської сім'ї в Лодзі, де володів успішною пекарнею. Хоча його минуле ніколи не було достатньо висвітлене. Здається, що на шлях великих бандитських подвигів його виштовхала любов до дружини Владислави Садовської, вродливої варшав'янки, яка теж походила з заможних міщанських сфер. Упродовж всього його життя тягнулася та романтична, гаряча, повна захвату любов до дружини, задля якої і на її бажання готовий був красти і вбивати. Це кохання викликало до нього загальний подив і симпатію.
В очах Львова був чимсь у стилі Арсена Люпена, улюбленого героя тодішньої кримінальної літератури, завжди галантного і завжди сентиментально закоханого. Щоправда, Васіньський сентиментальним не був, його кохання скоріше складає враження цілковитої еротичної залежності від жінки, задля якої жив і без якої взагалі жити не вмів.
Засуджений на три роки в'язниці за грабунок в Лодзі, втік з дружиною до Відня і заклав там під вигаданим прізвищем майстерню і крамницю капелюхів. Але прибутків з цього підприємства не вистачило на потреби пані Владзі. Тому Васіньський швидко повертається до колишнього фаху, до якого відчував більше покликання. У Львові він зібрав банду з кільканадцяти осіб, завербованих переважно в славній колись нічній кав'ярні Собосьова на Хорунщині (Чайковського), і чинив грабунки на території цілої Австрії, в Галичині, в Чернівцях, в Любляні, в Ґрацу. При чому його не переймали дрібні наскоки, ніколи не опускався нижче ста тисяч корон. Зокрема в Борщові в податковім уряді банда захопила 130 тисяч корон.
Коли його упіймали і посадили до слідчої в'язниці у Львові, то вже за кілька тижнів, 12 липня 1906 року, він утік при допомозі тюремного наглядача, хоча більшу роль відіграла тут дружина наглядача, одна з численних безнадійно закоханих жінок в «короля».
Зникнувши зі Львова, вигулькує Васіньський в різних містах монархії, вчиняючи з геніальною спритністю нові й нові грабунки, завжди невловимий, хоч розшукує його поліція всієї Австрії. Однак згубило його бажання помсти, яке виявилося сильнішим від розважливості. На ту пору він осів у Празі разом з коханою дружиною і найспритнішими членами своєї львівської банди. У ніч святвечора 1907 року він вламався до каси поштової установи в Празі. Але там його сполохав поліцейський і Васіньський під час втечі застрелив його. Цю історію описав відомий чесько-німецький журналіст Еген-Ервін Кіш.
Повернувшись додому, грабіжник з'ясував, що тоді, як він тяжко «працював», один з його учнів, молодий хлопець, син львівського шинкаря Кноблоха, Ізидор вкрав цінний перстень, 70 корон і втік до Львова. Васіньський кинувся за ним навздогін.
Ця погоня виявилася даремна, бо молодого Кноблоха упіймали в готелі «Паризькому», де він забавлявся з коханкою, що й увічнила вулична балада, хоч і перекрутила факти:
В Замарстинові
Валяєсь в рові
П’яний, як чіп.
– В імені права
Та най пан встава, –
Поліцай ним сіп.
І так Кноблоха
Взяли до льоха
З прутекції Васінського.
Бу тен Васіньський
Мав звичай свинський –
Розбивав каси
І брав ґєлдаси (гроші).
Хоч Лібліх за ним
Як стій вганяє,
Він все ж замки направляє (тут сарказм – розбиває замки).
Васінський в Ґрацу
Не тратить часу.
В Відні теж ні.
Йшли на кобітки,
Тисячки, сотки,
А не курони, ні.
Нарешті в Празі
Впала там влада
На його слід.
Васіньський змика,
Стріля стражника,
Не дає сі.
Врешті, злапаний,
Зостав сказаний
На десять літ.
За ті мамони,
За ті курони
Зв'язав си світ.
Довідавшись, що Кноблох попався, Васіньський зачаївся на Вірменській, 19, в члена банди Усцєрського.
Згодом у 1934 році про його затримання розповів інспектор поліції Ґросс: «30 грудня 1907 близько одинадцятої ранку комісар Лукомський дізнався від свого конфідента про схрон Васіньського і організував поспішно облаву, в якій взяли, окрім мене, участь агенти святої пам'яті Курант (загинув при затриманні грабіжника Бялоня) і Лібліх, а також декілька поліцейських. Мене витягнув комісар з реєстраційного офісу, де я тоді працював, бо я вважався найсильнішою людиною у всій поліції.
Прибувши на Вірменську, послав комісар Куранта, Лібліха і мене на другий [тепер це третій] поверх через ґанок до дверей в самому куті. Я був без зброї. Коли втрьох увійшли до помешкання, комісар з поліцейськими лишилися на варті в сінях. Помешкання складалося з кухні і двох малих кімнаток. На наше щастя, Васіньський перебував в другій кімнаті, а свій револьвер залишив у першій кімнаті в плащі. Ми застали його біля вікна. Ми прискочили до нього і хапнули за руки, але він вирвався і кинувся до дверей, намагаючись дістатися до плаща. Бачачи, що удвох ми не дамо йому ради, бо лише один одному перешкоджали, я припер його до стіни і схопив з усієї сили за горло. Тут нам на допомогу приспів комісар з поліцейськими, і після кількахвилинної боротьби нам вдалося осатанілого бандита скрутити і накласти йому кайданки.
Звістка про арешт «короля грабіжників» викликала у Львові незвичайної сенсацію. Часописи присвятили йому цілі шпальти з описами подвигів і подробицями слідства, які доходили з-за мурів в’язниці.
Васіньський передусім заявив «під слово честі», що до року знову втече з в'язниці. Знайдено при нім тільки 980 корон, решту грошей мала, як припускають, його дружина. Тому Васіньський, дізнавшись, що її не піймано, дуже тішився. Поліцейські, не вірячи, що тільки задля чистого, безкорисливого кохання радіє він свободою своєї коханої, вважали, що пані Владзя має при собі принаймні кількасот тисяч корон здобичі з чисельних грабунків, і не шкодували зусиль, щоб її відшукати.
Врешті інспектор Фінкельштейн знайшов її в Ярославі, де Васіньські вже три роки вели тут, під іншим прізвищем, велику торгівлю свинями. Грошей при жінці не знайшли, окрім тисячі корон, але маючи її в руках, припустили, що тепер слідство піде швидшим темпом, при цьому вдавалися до всіляких «романтичних» ефектів. Так інспектор Лібліх, допитуючи Васіньську і натрапивши на її опір, раптом каже:
– Ви його так захищаєте, мовби кохаєте на амінь. А ми ж знаємо, що він окрім вас мав двох коханок. Маємо навіть їхні знимки. О, прошу поглянути: ця блондинка відбила його у вас, а тут є її листи до нього.
В цей момент заходить комісар Лукомський:
– Пане Лібліх, навіщо ви то пані Владзі розповідаєте?! Пані й так досить терпить, не варто їй руйнувати ілюзію...
Але Владзя, впевнена в почуттях свого коханого, здогадалася, що це лише фортель.
Нарешті в середині червня почалося слухання. І дарма, що в той самий час точилася справа проти Січинського, який вбив намісника, «король грабіжників» продовжував і далі залишатися сенсацією всього міста.
Васіньський, геть не дбаючи про себе, старався різними способами зменшити участь в банді своєї дружини. Коли Васіньськa під час допиту на суді знепритомніла, Васіньський закричав на увесь голос: «Води!»
Крик його пролунав так грізно, що наглядач миттю вилетів на коридор. «Трибунал, присяжні, прокурор, всі присутні піднялися з місць. Всі перебувають в найвищому збудженні. Васіньський підтримує зомлілу дружину. Видно, яке страждання відбилося на його обличчі, як нап'ялися жили, а з очей котяться сльози». Сцена була така зворушлива, що всі часописи описали її стилем романтичного роману.
Нарешті після 15 днів слухання, під час якого постало перед судом близько 20-ти осіб банди Васіньського, присяжним поставили 87 питань. Пізно вночі оголошено їхній вердикт «винен», відкладаючи вирок трибуналу на наступний день. Васіньський, не звертаючи уваги на те, що його визнали винним у вбивстві і в 16-ти грабунках, почувши, що його дружину звинуватили в зберіганні тисячакоронової банкноти, яка походила з грабунку, підступив до лави присяжних і став дорікати, що вони так негарно чинять стосовно жінки, просячи, щоб вплинули принаймні на трибунал задля лагіднішого виміру кари.
Наступного дня він теж не зреагував на те, що засуджено його на 10 років, натомість бідкався, що пані Владзя засуджена на рік в'язниці. Боячись, що амбіційний джентльмен-грабіжник захоче дотримати слова честі і втекти, його тримали в спеціальній камері, а під вікном стояла військова варта.
Але Васіньський не відмовився від спроб вирватися на свободу. Кілька місяців пізніше він мав бути допитаний в Чернівцях як свідок в процесі одного з членів своєї банди. Вахмістр жандармерії Патковський, який відвозив його до Чернівців, згодом розповідав: «Я сів з Васіньським до зарезервованого купе в поспішному потягу. За якийсь час, коли ми трохи познайомилися, Васіньський попросив мене, щоб я ослабив кайданки, при цьому давав слово честі, що не втече. Я не міг на це погодитися. За Ходоровом, коли я почав снідати, я пригостив його горілкою, дав йому канапку з шинкою і «кайзера» (цигарку). Вже це одне було порушенням, за яке загрожував мені «ein Monat Stabsarrest» (одномісячний арешт), але шкода мені його було. Очі йому засвітилися, захмелів трохи і, пускаючи клуби диму, каже до мене:
– Пане вахмістре, ви маєте такі широкі груди і міцні бари... Мені треба таких людей, як ви. Що вам з жандармерії? Плюньте на неї! В мене ви могли б купатися в золоті! Краще вам відразу піти мені назустріч. Бо я й так, оскільки дав слово, то його я дотримаю і до року вам втечу.
Але не втік. Васіньський мав десь потаємним сховок з сотнями тисяч корон, якого поліції не вдалося відшукати, а про яке знали тільки двоє: він і Владзя. Усі роки, що він провів у в’язниці, курсували між ним і Владзею листи сповнені туги, вірші і пісні. Ось одна пісня, яка пішла в народ, а яку написав Васіньський:
Жоно, ти була сонцем мого життя,
Я з тобою всім серцем кохавсь,
Я для тебе і крав, і вбивав,
Задля тебе на цьому й попавсь.
І в тюрмі я кохаю тебе,
Бо твій образ у мені сидить,
А душа, хоч в стражданні німа,
Крадькома лиш про тебе снить.
Не страшні мені кари літа.
Ах! якби ти зі мною була!
Моя думка до тебе весь час відліта,
Снами ти мене враз оплела.
Не дожив, однак, до звільнення. Помер після шести років ув'язнення за кілька тижнів перед вибухом війни. Пані Владзя, згідно вироку, покинула межі Австрії і виїхала до Варшави.